Ліроема святості

                            «Господи! Як грішно
                              бути завжди праведним!»
                                             Євген Дудар

                    І
Світлу мудрість сонячного слова шукають.
Все більше дістає дна твоє кохання в руїнах.
Іскри очей визволяють тебе зі смутку глибин.
Посмішка освячує сваволю життя лише через каяття.
Невидиме життя не має ціни, проте має гидкий стид.
Солодка сила натхнення охопила волю до пізнання.
Вільно врозтіч кинув  в даль погляд. Пекло - в центрі.
Обрій палає. Горизонт горить. Захід - тягне цей страх.
Золото стожар болить. Срібло на мечах блискавок.
Для друзів ти, Батьківщина, подібна  Едему безсмертя.
Для моїх думок ти, Вітчизно, подібна зоряному небу падаючих зірок.
Степ зірвався за історією. Кургани бігають від чортів. Став, - клекоче.
І тоди цей тріумф нічної сови тут. Краса краю плаче.
Зі сходу сила бурі намотує ланцюги на розпутті.
Краса досконалості в ранах шукає, як любити себе .
Яка оце брехня долі мого шляху. - Отак поталанило.
Терпить силу і любить тебе  той, хто живе без правди,
хто грішить на наших соколів і тягне собі беркутів.
Кров лютує в тобі, хто ж викупить завтра
весь мій край сойок і шпаків за мій сором.
Згасле і розбите тіло проклинає в мені шукача,
бо пізнає в моєму краю гірку правду темряви.

                              ІІ
Я чую весь зал співає гімн. Гартуємо надра духу.
Я плачу в цей гімн за свою самоту. Ми приборкані.
Чому проймає голос, не знаю. Зрада чиста.
Чомусь весь зал переймає кожну ноту мою.

Я вірю, що мелодія сили єднає душі у добрі.
Я просто слухаю пісню рідного батька без слів.
Хто візьме? Чомусь підхвачують ноти одразу.
Чомусь не слова навколо чують мелодію душ.

Звідки беруться ці звуки живі. Сльози на вустах.
Я тихо мовчу і чую цю віру в пісню. Тримаю біль.
Комусь добре серце дарує музику, від якої йде сила.
Комусь щира посмішка відкриває музу боротьби.


                    ІІІ
Прокинувсь я на крилах. Мій ранок світлий.
А сонце - чудне, -  справжній злет у вирій.
Ніде подітися, мій світе. Боги і люди всюди.
Ніде не зникнути. Біль сивий.  Загину тут.

Проходить  дощ журби і скрізь  рушить просінь.
Я бачу те, за що осліп. Поруч мене зневір’я.
Тебе, невидимий, не просить до дрібних клопотів.
Як залишити живі  сліди безсмертя. Ненависть.

Я чую тишу розіп'ятих. Страшна смерть сміливих.
Мій - світе,  благом  вбережись. Змочені кров’ю.
Я знаю,  як уберегти... найкревні свободи слів.
Як тебе, по світу носить, мій високий раю.
Співа в мені ця тиха осінь, неначе плаче океан.

Ти промовчиш. Ні. Постій. Це твій крик огроме.
Хай мимо пронесе сивих життя. Мимо волі зове.
Я річки білої не трону. Хай світять горді і чесні.
Ця, сівба ріки в сивую морошу ніколи не пройде.
Смерть не страшна, прошу молю,  як за життя.

           IV
Як я прагну кінця, реверсе!
Мої діалоги витворені
у фресках трагедії cамоти.
У всіх своїх виявах
зловісність потопу думок
резонує з ядерцем метафори,
бо Софійка гротеском
зверхниці дивиться в люстерце.

Яке моє забуття?
Із герцем епідемій
із сердець окреслене слово,
зверхньо бурлеском слів
окреслив мудрець: «Бог - зник!».
Розколина, що обезсмерчена
смертю з дертю дороги,
немов хутко перемножене
з нулем-кштальту  цей слово-час.
Отак, безстидна комерція поезії
хвалить свого демона в мені.

Як час мені диктує глибину?
Наживо вибухає уява віку.
Перевершення золотоверхих
звершень силуваного людинопаду.
Мій запис таперша насичує смерч,
і перцем голос дере мій вірш минулого
і йде шкереберть чвертосмерть в амнезії
після комедії майданів, в експозиції сорому.

           V
Мої снотворіння вже не бояться Бога.
Мій проповідник відлучений від цноти слів.
Я не живу на вершах Господніх. Я - сам.
Осіла у долині левад моя совість. Я - впав.
Я не рятуюся від голоду віри в себе.
Ображають мене і соромлять комікси.
Безнастанно стає в тенетах один образ.
Біла відчай в червоних кайданах. Пастка.
Нині супровидить знак чорного сну.
Позичає кошти мені. Виокремлює яв.
Сигналізує про небезпеку на шляхах.
Викривлює мені феномени в базах інтелекту.
Я втратив-таки   минулу культуру.
У мені трансформували сучасне.
Майбутнє в «малому» втратило сенс.
Господи, хто все це відшкодує за мою душу!?

VI

Я милуюся думками про десять заповідей.
В моїй уяві відлунює мій грішний шлях.
Не уникає безвісті і остання брехня самому собі.
Я - в кордонах правд, я - в межах зла, я - є границею.
Мене очима сварять останні осінні квіти. Сором.
Мене наказують золоті зерна жита неврожаєм. Відчай.
На моє прохання немає ніяких передбачень. Ганьба!
При зустрічі з тобою я виконую усі заповіді.
А на одинці я про них забуваю, і ти - відсутній.
Проте в мою електронну скриньку на Google
один невидимий філософ надсилає мої думки.
Вимальовує їх візерунками, переважно анаграмами.
Я дивуюся, звідки у цього незнайомого такі підвалини.
Грандіозні обрії життя просто вражають уяву.
І чого мені ще бракує? Усе навколо дійсно діє.
І чого я сварю себе? Усе навколо приховане від мене.
І чого я замикаюcь у свої почуття?
Зрештою, - це мій світ, а то - твій концерт.

VII
Позичений досвід у мене від мудреця з Погребів.
Змалку схопив усе, що міг, від цього старого філософа.
Пам’ятаю одну мініатюру про заповнення світу.
Старий взяв чистого бутля і почав його заповнювати.
У цю банку увійшло все: каміння, хворост, пісок, вода.
Ну, все, як у казці про яйце-райце! Я - вирішив, що
більше у бутль нічого не влізе. А він, - адзуськи.
Дістав з припічка кухоль квасу, і залив у банку.
А це, нещодавно, суд присяжних із докторів визнав мене
винним у тому, що я - причина смерті мудреця із Погребів.
Він зібрав усе в один бутль, а я все те розкидав із бутля.
Споруда із розкиданого мною каміння - це мій гріх!
І це ще не все. Учора, ой, три онучки, без всякої свідомості
використали розкидане мною каміння для своєї мініатюри.
Самі замісили глини і з того усього каміння, що було розкидане,
вимурували точнісіньку скульптуру мудреця із Погребів.
Тепер тішуся від горя, бо дещо ослаб я рефлексією.  
Заборонили мою позичену науку без досвіду живих, -
тепер опіумом стає вільна творчість  народу.
Міра часу зникла десь: обрії уяви і віри розширюються
в пошуках брехні, бо вже немає волюнтаризму істини.
Як казав погребський мудрець, що не усякий відчує,
коли він солодко літає життям, а коли гірко відходить у вирій.