1
За пустинними полями і лісами вдалині,
де не світить срібний місяць і вогні зорі ясні, –

там на скелі в повній тиші, у гнітючій темноті,
гине чарівна мадонна в безвідрадній самоті.

Я б розсіяв ті темноти, пересилив би і страх,
і полинув би я гордо, де суєтності і прах,

і той замок неприступний я готовий розвалить,
щоби ту тремтливу душу міг голубити й любить.

Та боюся, що моєю вона буде тільки день,
в той же час боюсь – від неї буду стомлений щодень.

Бо хотів би так любити, щоб любити вічно міг, –
розтопити в цій любові днів буденних лід і сніг.

2
Я йду блідий, мовчу в утомі – дитина темної пустині,
шукаю світлу я країну,  де вільний подих і сльоза;
шукаю килими квітчасті садів твоїх квітучих нині
і тінь холодну під листками, що береже твоя лоза.

Я йду блідий, мовчу в утомі – шукаю забуття я знову,
щоб міг убити, легковірний, той гріх, що творить суєта;
я йду покірно, щоб спочити у весняній твоїй діброві,
я йду тебе поцілувати, моя ти горда красота.

Знов біля тебе на колінах  - дитина життьової битви,
щоб ти, як мати милосердна, обійми теплі розвела:
бажаю ніжний шепіт чути в словах вечірньої молитви,
бажаю, щоб зоря ясніла з твого рожевого чола.

3
Поможи мені здолати всі моря неподоланні,
щоб побачив чудеса я ще не бачені земні;
сонце дай мені, щоб гріти ниви сковані в тумані,
сонце дай мені весняне у безхмарні світлі дні!

Дай мені палючий вихор над безкрайністю пустою,
ласки мрійні безустанні дай замріяній душі;
дай мені ти віру в бога з таємницею святою,
щоб не міг я більш, безвірний, щоб не міг я більш грішить.

І, до мене притулившись, приласкай мене як мати!
Я шукаю теплий подих квітів зірваних в путі,
я шукаю світлий простір, крила чайки хочу мати,
щоб я також, як та чайка, над морями полетів.

А коли вже притемніють неосяжності суворі
і знайду, блукач бездомний, я свою вітчизну знов,
ти відкрий мені ворота твого затишного двору
і налий вина, в якому неземна твоя любов.

Поможи мені здолати всі моря неподоланні,
щоб побачив чудеса я ще не бачені земні;
сонце дай мені, щоб гріти ниви сковані в тумані,
сонце дай мені весняне у безхмарні світлі дні!

4
Тебе я відчуваю в молитвах щирих ночі,
тебе я відчуваю в журбі щоденних сліз,
і вранці відчуваю, коли листок тріпоче
і тихо опадає з посріблених беріз.

5
Тебе я відчуваю, велика і безкрайня, –
співаєш і танцюєш під місяцем вночі.
За іншими безодні, за ними все у тайні,
а мій дух тебе знає – і любить, і мовчить...

Я маю журбу і скорботи невірні,
від чорної спраги вже серце слабе,
я маю отруту від смутків безмірних,
і щирі молитви, і пісню вечірню –
говорять вони про тебе.

Ти маєш моря і нуртовища бурні,
цвіт дня весняного тебе не мине;
ти маєш напій у твоїй срібній урні,
і вівтарі світлі, і ранки лазурні –
говорять вони про мене.

Я маю далекі безводні пустині –
від чорної спраги вже серце слабе,
я маю холодні сади в запустінні,
і сніжні поля у порожній долині –
говорять вони про тебе.

Ти маєш лиш погляди ніжні любові,
тебе цвіт весняного дня не мине;
ти маєш безмежності світлі чудові,
і сонце весняне, і двір мармуровий,
говорять вони про мене.

7
Після скорбот, і після  торжества,
і після шуму життьової битви
я знов іду до тебе у молитві,
бо ти є дух від мого божества.

І я про тебе мрію знов і знов,
і що живий я знову відчуваю,
і я іду, я піднімаюсь і співаю –
і океаном є моя любов.

8
Повіяв запах квітів вечірньої години,
зайшло в утомі сонце за сонний ліс густий
і вітерець вечірній заграв в листках тростини,
розвіяв в полі трави і колос золотий.
Час пізній вечоровий спокійно наступає,
і золото ллє місяць  на води голубі.
Через мене сонлива мадонна засипає,
через мене сонлива мадонна у журбі...

Христо Ясенов
Цикъл «Мадона»    
1
Зад пустинните полета и далечните гори,
дето месеца не грее и зората не зори -

в тишината на скалите, надалеко от света -
гине светлата мадона в безотрадна самота.

А разсеял бих тъмите, превъзмогнал бих и страх,
и понесъл бих се гордо над суетности и прах,

и заключения замък бих посегнал да руша,
за да любя и лаская тази трепетна душа.

Но страхувам се, че моя тя ще бъде само ден,
а на втория - от нея аз ще бъда уморен.

А желал бих да я любя, вечно да я любя аз,
превъзмогнал в любовта си катадневности и мраз.

2
Аз ида бледен, тих и морен - дете на тъмните пустини,
и търся светлата родина на волен отдих и сълзи;
аз търся цветните килими на твойте губери-градини
и хладна сянка под листата на твойте къдрави лози.

Аз ида бледен, тих и морен и търся шемет и забрава,
за да убия - лековерен - греха на всяка суета;
аз ида кротко да почина под твойта пролетна дъбрава,
аз ида тебе да целуна, о моя горда красота.

И пак до тебе коленичил - дете на делничните битви -
кат съща майка милостива прегръдки топли разтвори:
жадувам галения шепот на твойте вечерни молитви,
жадувам грейналия трепет на твойте румени зари.

3
Помогни ми да преплувам непреплувани морета
и да видя чудесата на неведоми страни;
дай ми слънце, за да сгрея помразените полета
дай ми пролетното слънце на безоблачните дни!

Дай ми пясъчния вихър на пустинята безкрайна
и бленуваните ласки на бленувана душа;
дай ми вярата на бога и великата му тайна,
да не мога обезверен, да не мога да греша.

И до мене приютена, приласкай ме, като майка! -
Търся топлото дихане на откъснати цветя;
търся грейнали простори и окрилата на чайка,
за да мога, като нея, над морета да летя.

А когато притъмнеят безпределните простори
и потърся обездомен аз родина и покров,
отвори ми ти вратата на широките си двори
и налей ми от виното на великата любов.

Помогни ми да преплувам непреплувани морета
и да видя чудесата на неведоми страни;
дай ми слънце, за да сгрея помразените полета,
дай ми пролетното слънце на безоблачните дни!

4
Усещам те, когато нощта молитви шепне,
усещам те в тъгата на всякоя сълза
и сутрин те усещам, когато лист потрепне
и глухо се откъсне от бялата бреза.

5
Усещам те навсъде - велика и безкрайна, -
ти пееш и танцуваш под лунните лъчи.
За другите си бездна, за другите си тайна,
а моят дух те знае - и люби, и мълчи...

Аз имам нерадост и скърби неверни,
и черната жажда на пясъчна степ;
аз имам отрова от горести черни
и топли молитви и песни вечерни,
които говорят за теб.

Ти имаш морета и вихъри бурни,
и звучната радост на пролетен ден;
ти имаш напивка във сребърни урни
и светли олтари, и утра лазурни,
които говорят за мен.

Аз имам далечни безводни пустини
и черната жажда на пясъчна степ;
аз имам студени и мъртви градини,
и снежни полета, и пусти долини,
които говорят за теб.

Ти имаш дълбоки ласкателни взори
и звучната радост на пролетен ден;
ти имаш широки и светли простори,
и пролетно слънце, и мраморни двори,
които говорят за мен.

7
След всяка скръб, след всяко тържество,
след всеки шум на делничните битви
аз ида пак при тебе със молитви,
че ти си дъх от мойто божество.

И винаги по тебе замечтан,
усещам аз отново, че живея -
и странствувам, издигам се и пея -
и моята любов е океан.

8
Полъхна цветен мирис на вечер ведролика,
помръкна морно слънце над сънни лесове
и вечерник засвири в крайбрежната тръстика,
развеял цветни билки и златни класове.
Часът на късна доба спокойно зацарува,
напада лунно злато над суша и вода.
Заспалата мадона през мене засънува,
заспалата мадона през мене зарида...