1 О небо, глибоке, ясне, – моє повітряне роздолля , люблю я лазуровий лик безхмарного ніжного поля! Душа моя чиста взяла багато з твоєї лазурі, о небо безмежне моє – вітчизно і сонця, і бурі. У гуркоті вічнім земнім безмірно страждаю і гину, в земних мордуваннях моїх для мене любов ти єдина. Тоді ж, коли я відійду, лиш чорним прокляттям покритий, – о небо, глибоке, ясне, в обійми мене забери ти! 2 Шир безмежну мені розгорни! Цілу ніч ждав світання ознаку – ждав тебе я, забувши про сни, ждав безсонний і плакав, і плакав... Шир безмежну мені розгорни! Синь широка твоя покоряє – зводжу руки до тебе оці, покажи ту співзвучність, що грає на твоїм вередливім лиці. Мене серце, як в’язня, тримає, Я лиш жертва у згубній руці. Синь широка твоя покоряє – зводжу руки до тебе оці, Путь моя бунтівна, неспокійна, і незнана є доля мені. Страх земний мене мучить постійно, я скорблю у страждань глибині. Утопи мене в мріях снодійних, де нема ні скорбот, ні борні! Путь моя бунтівна, неспокійна і незнана є доля мені. Я смиренно порину у сни – кинь мене в глиб лазурі безмірний, вічним бранцем своїм полони! Смерть з тобою спокійна і зірна – шир привітну мені розгорни! 3 О, небо безхмарне, широке і лазурне, о, небо повне дива і дивних забаганок, то чорне наче смерть, то світле і безбурне, де то громаддя хмар, то зоряний серпанок. О, маю світлі дні, коли я в них радію – і радість ця моя в тобі уся відбита; о, маю сірі дні, коли в журбі марнію – і марнота журби зникає у тобі. О, маю хмурі дні без сну і без надії, коли усякий звук наповнює печаль – тоді стає мій вірш гартованим як сталь, а твій похмурий лик тривогою чорніє; та є також часи криваві та безжальні, коли в мені кричить неволя від зажури, коли несеться смерть на вулиці печальні і тишу рве твою могутній гуркіт бурі – летять вогонь і дощ, і блискавки, і град , на площі вимоклій щитів тріпоче ряд. І з чорних хмар твоїх лунає канонада для грішної землі – вона реве й волає, і повстає тоді страшна між вами звада, і блискавки летять, і їхній слід палає... Подібним до землі тоді ти можеш стати, де полчища живих у битві віковій. Люблю я грізний час кривавої розплати, політ смертельних стріл і сміливий двобій. 4 Син землі я нещасний і бідний, що знеміг від скорбот і трудів; раб я долі покірний, негідний, що не знає тепла й холодів. Заморившись в пустім метушінні жалюгідних облудливих днів, спочиваю у бідній хатині – від хвороб безнадійно змарнів. Та у думці таємній, сердечній, я стою як незборений страж, що крізь муки земні безкінечні сяє начебто світлий міраж: над морями, що сонні, ширяю, в зорну сферу веду свій політ, незнайому планету кохаю, і п’янить неземний мене цвіт. І в омані мрійливо-чудовій (що як казка тримає мене) бачу простір я твій бірюзовий, горде небо моє чарівне! Христо Ясенов Цикъл «Небе» 1 Дълбоко и чисто небе, о моя въздушна безбрежност, обичам лазурния лик на твойта безоблачна нежност! Как много и мойта душа прилича на твойте лазури, о мое просторно небе - родина на слънце и бури. На земния грохот в безкрая аз страдам и жадно се губя, и в свойте страдания земни аз тебе сънувам и любя. И нявга, когато помръкна отрупан със черни проклятия - дълбоко и чисто небе, вземи ме у свойте обятия! 2 Разгърни се широко над мен! Цяла нощ те сънувах и чаках, чаках буден и в тъмно, и в ден, чаках буден и плаках, и плаках... Разгърни се широко над мен! Твойта луда безбрежност ме мами - аз простирам към тебе ръце, покажи ми съзвучните гами на капризното свое лице! Аз съм жертва на земните ями, аз съм пленник на свойто сърце. Твойта луда безбрежност ме мами - аз простирам към тебе ръце. Моят път е размирно метежен и незнайна е мойта съдба. Сещам земния страх неизбежен и в мъчителна жажда скърбя. Потопи ме в копнежа си нежен, дето няма ни скръб, ни борба! Моят път е размирно метежен и незнайна е мойта съдба. Зачарован и нежно смирен, потопи ме в лазурната бездна - нека бъда навеки пленен! Твойта смърт е спокойна и звездна - разгърни се приветно над мен! 3 Небе безоблачно, широко и лазурно, небе на странните капризни изненади ту черно като смърт, ту светло и безбурно, сред рой съзвездия и облачни грамади. О, има светли дни, когато аз ликувам - и мойта радост е във тебе отразена; о, има сиви дни, когато аз тъгувам - и моят скърбен блен във теб е въплотен; о, има мрачни дни без сън и без надежда, когато всеки звук е пълен със печал - тогава моят стих, изваян от метал, през твоя мрачен лик тревожно се оглежда; но има часове и кървави, и страшни, когато вика в мен неволята набрана, тогава вее смърт по улиците прашни и твойта тишина, от трясъци раздрана, изпраща огън, дъжд, светкавици и град - и тръпнат плочите на мокрия площад. И твойте облаци започват канонада над грешната земя - и тя реве и вика и става между вас тогава страшна свада - и падат мълнии, и свети електрика... И ти само тогаз приличаш на земята със нейните борби на живия безброй. Обичам тоя час на кървава разплата, на смъртните стрели и смелия двубой. 4 Аз съм бедния син на земята, изнемогнал от скърби и труд, и безропотен раб на съдбата, ограден съм от слънце и студ. И заморен от вечната грижа на суетния призрачен ден, отпочивам си в бедната хижа, безнадежден и болно-смирен. Ала в своята мисъл потайна аз приличам на бдителен страж, че през земната мъка безкрайна грее някакъв светъл мираж: аз се нося над сънни морета и над звездните сфери летя, запленен по незнайна планета, упоен от мистични цветя. И в лъжата мечтателно-нежна (сякаш приказка някаква бе) - виждам твойта пустиня безбрежна, чародейно и гордо небе! |