1
О небо, глибоке, ясне, – моє повітряне роздолля ,
люблю я лазуровий лик безхмарного ніжного поля!

Душа моя чиста взяла багато з твоєї лазурі,
о небо безмежне моє – вітчизно і сонця, і бурі.

У гуркоті вічнім земнім безмірно страждаю і гину,
в земних мордуваннях моїх для мене любов ти єдина.

Тоді ж, коли я відійду, лиш чорним прокляттям покритий, –
о небо, глибоке, ясне, в обійми мене забери ти!

2
Шир безмежну мені розгорни!
Цілу ніч ждав світання ознаку –
ждав тебе я, забувши про сни,
ждав безсонний і плакав, і плакав...
Шир безмежну мені розгорни!

Синь широка твоя покоряє –
зводжу руки до тебе оці,
покажи ту співзвучність, що грає
на твоїм вередливім лиці.
Мене серце, як в’язня, тримає,
Я лиш жертва у згубній руці.
Синь широка твоя покоряє –
зводжу руки до тебе оці,

Путь моя бунтівна, неспокійна,
і незнана є доля мені.
Страх земний мене мучить постійно,
я скорблю у страждань глибині.
Утопи мене в мріях снодійних,
де нема ні скорбот, ні борні!
Путь моя бунтівна, неспокійна
і незнана є доля мені.

Я смиренно порину у сни –
кинь мене в глиб лазурі безмірний,
вічним бранцем своїм полони!
Смерть з тобою спокійна і зірна  –
шир привітну мені розгорни!

3
О, небо безхмарне, широке і лазурне,
о, небо повне дива і дивних забаганок,
то чорне наче смерть, то світле і безбурне,
де то громаддя хмар, то зоряний серпанок.

О, маю світлі дні, коли я в них радію –
і радість ця моя в тобі уся відбита;
о, маю сірі дні, коли в журбі марнію –
і марнота журби
зникає у тобі.
О, маю хмурі дні без сну і без надії,
коли усякий звук наповнює печаль –
тоді стає мій вірш гартованим як сталь,
а твій похмурий лик тривогою чорніє;
та є також часи криваві та безжальні,
коли в мені кричить неволя від зажури,
коли несеться смерть на вулиці печальні
і тишу рве твою могутній гуркіт бурі –
летять вогонь і дощ, і блискавки, і град ,
на площі вимоклій щитів тріпоче ряд.
І з чорних хмар твоїх лунає канонада
для грішної землі – вона реве й волає,
і повстає тоді страшна між вами звада,
і блискавки летять, і їхній слід палає...

Подібним до землі тоді ти можеш стати,
де полчища живих у битві віковій.
Люблю я грізний час кривавої розплати,
політ смертельних стріл і сміливий двобій.

4  
Син землі я нещасний і бідний,
що знеміг від скорбот і трудів;
раб я долі покірний, негідний,
що не знає тепла й холодів.

Заморившись в пустім метушінні
жалюгідних облудливих днів,
спочиваю у бідній хатині –
від хвороб безнадійно змарнів.

Та у думці таємній, сердечній,
я стою як незборений страж,
що крізь муки земні безкінечні
сяє начебто світлий міраж:

над морями, що сонні, ширяю,
в зорну сферу веду свій політ,
незнайому планету кохаю,
і п’янить неземний мене цвіт.

І в омані мрійливо-чудовій
(що як казка тримає мене)
бачу простір я твій бірюзовий,
горде небо моє чарівне!

Христо Ясенов
Цикъл «Небе»  
1
Дълбоко и чисто небе, о моя въздушна безбрежност,
обичам лазурния лик на твойта безоблачна нежност!

Как много и мойта душа прилича на твойте лазури,
о мое просторно небе - родина на слънце и бури.

На земния грохот в безкрая аз страдам и жадно се губя,
и в свойте страдания земни аз тебе сънувам и любя.

И нявга, когато помръкна отрупан със черни проклятия -
дълбоко и чисто небе, вземи ме у свойте обятия!

2
Разгърни се широко над мен!
Цяла нощ те сънувах и чаках,
чаках буден и в тъмно, и в ден,
чаках буден и плаках, и плаках...
Разгърни се широко над мен!

Твойта луда безбрежност ме мами -
аз простирам към тебе ръце,
покажи ми съзвучните гами
на капризното свое лице!
Аз съм жертва на земните ями,
аз съм пленник на свойто сърце.
Твойта луда безбрежност ме мами -
аз простирам към тебе ръце.

Моят път е размирно метежен
и незнайна е мойта съдба.
Сещам земния страх неизбежен
и в мъчителна жажда скърбя.
Потопи ме в копнежа си нежен,
дето няма ни скръб, ни борба!
Моят път е размирно метежен
и незнайна е мойта съдба.

Зачарован и нежно смирен,
потопи ме в лазурната бездна -
нека бъда навеки пленен!
Твойта смърт е спокойна и звездна -
разгърни се приветно над мен!

3
Небе безоблачно, широко и лазурно,
небе на странните капризни изненади
ту черно като смърт, ту светло и безбурно,
сред рой съзвездия и облачни грамади.

О, има светли дни, когато аз ликувам -
и мойта радост е във тебе отразена;
о, има сиви дни, когато аз тъгувам -
и моят скърбен блен
във теб е въплотен;
о, има мрачни дни без сън и без надежда,
когато всеки звук е пълен със печал -
тогава моят стих, изваян от метал,
през твоя мрачен лик тревожно се оглежда;
но има часове и кървави, и страшни,
когато вика в мен неволята набрана,
тогава вее смърт по улиците прашни
и твойта тишина, от трясъци раздрана,
изпраща огън, дъжд, светкавици и град -
и тръпнат плочите на мокрия площад.
И твойте облаци започват канонада
над грешната земя - и тя реве и вика
и става между вас тогава страшна свада -
и падат мълнии, и свети електрика...

И ти само тогаз приличаш на земята
със нейните борби на живия безброй.
Обичам тоя час на кървава разплата,
на смъртните стрели и смелия двубой.

4
Аз съм бедния син на земята,
изнемогнал от скърби и труд,
и безропотен раб на съдбата,
ограден съм от слънце и студ.

И заморен от вечната грижа
на суетния призрачен ден,
отпочивам си в бедната хижа,
безнадежден и болно-смирен.

Ала в своята мисъл потайна
аз приличам на бдителен страж,
че през земната мъка безкрайна
грее някакъв светъл мираж:

аз се нося над сънни морета
и над звездните сфери летя,
запленен по незнайна планета,
упоен от мистични цветя.

И в лъжата мечтателно-нежна
(сякаш приказка някаква бе) -
виждам твойта пустиня безбрежна,
чародейно и гордо небе!