1 Кожний вечір ти виходиш над лісами – і в твоєму світлі криється печаль; ти оплакуєш щось люблене ночами, вдень же ти відходиш у журливу даль. Над поля виходиш – вільні, дивовижні, у твоїм промінні сумота ночей; ласки твої срібні втомливі і ніжні, ждуть тебе в коханні тисячі очей. А коли день зморний очі замикає і чудес предивних наступає час – дух в тобі незнаний віщий прорікає словесами незбагненними для нас. І тоді я, і тоді я безвідрадний погляд твій шукаю, щоб мене втішав, – погляд твій холодний, грізний і нещадний, в нім неспішно вічна дихає душа. 2 Світи на стишені бори, мої печалі озори, о, місяцю ефірно-ніжний! Померкне зморний літній день, тебе чекаю я лишень у цій пустелі дивовижній. Ти очі трепетні розкрий, проміння й посмішки розлий на кожний дальній край небесний. І в тій дрімотній далині свій дивний світ відкрий мені, примхливий жрець чудесний! І я невільно в мить одну у квітах місячних засну твоєї ніжної вуалі – мені засяє небокрай і я побачу дивний край, що юнь моя за ним в печалі. 3 Виходиш завжди мирний і печальний, у кожний тихий надвечірній час, і вся твоя довершеність дзеркальна безкарно добирається до нас. Земля є лиш притулком нещасливих, в проказі і в знегодах їх душа. Та для твоїх цілунків добротливих тебе всі ждуть. Цілуй їх і втішай! І взявши ніжну, з променів, драбину, ідуть вони на сині небеса, і там шукають втрачену отчину, і ще нові, незнані чудеса. І кожний там печалі забуває, вчарований у срібний образ твій, і кожний болі там свої вливає в один псалом, величний і святий. 4 Я проходжу путь пустинну до широких сонних брам, бачу місто старовинне – й місяць там. В місті башти кафедральні і старинний храм, є там арки тріумфальні – й місяць там. В білім мармурі огради цвинтар – місце людських драм, і запалені лампади – й місяць там. Над могилою старою жінка плаче небесам, день згасає із журою – й місяць там. І в могилі тій пустинній в тиші сплю немов я сам... Місто й цвинтар старовинні – й місяць там. Христо Ясенов Цикъл «Луна» 1 Всяка вечер ти изгряваш над горите - и нерадост има в твойта светлина; ти оплакваш нещо мило през нощите - и тъгуваш, и умираш през деня. Притаена над полетата безбрежни, топли скърби крият твоите лъчи; твойте ласки са томителни и нежни, в тебе гледат много влюбени очи. А когато морен ден око притвори и настане час на твойте чудеса, някой дух през теб пророчески говори непонятни и разбрани словеса. И тогава, и тогава, безотраден, аз те гледам и със тебе се теша: в твоя поглед - и мъчителен, и хладен - диша бавно вековечната душа. 2 Изгрей над сънните гори и мойте скърби озари, луна, луна въздушно-нежна! Помръкна морний летен ден и аз те чакам уморен посред пустинята безбрежна. Изгрей и с трепетни очи разлей усмивки и лъчи по всеки край на небесата. И сред задрямалата шир открий ми своя чуден мир, капризен жрец на чудесата! И аз неволно ще заспя посипан с лунните цветя на твойте свилени воали: над мен небето ще сияй и аз ще гледам чудний край, по който мойта младост жали. 3 Възлизаш миротворна и печална при всеки тих и привечерен час и твоята въздушност огледална достига безнаказано до нас. Земята е свърталище на бедни и нищи, и прокажени души. За твоите целувки милосердни те чакат. - Целуни и утеши! По твойта тънка стълба от коприна възлизат те до модри небеса и търсят там изгубена родина и нови, непознати чудеса. И всеки свойта земна скръб забравя, магьосан в твоя сребърен светлик, и всеки свойта болка притаява в един псалом тържествен и велик. 4 Аз пътувам в път пустинен към сънувана страна - и съзирам град старинен - и луна. Ето кули катедрални от далечни времена, ето арки триумфални - и луна. В бели мраморни огради виждам гробна старина и запалени лампади - и луна. И над гробницата стара плаче траурна жена, а над нея ден догаря - и луна. Сякаш в тоя гроб пустинен аз почивам в тишина... Гроб пустинен в град старинен - и луна. |