Я той, хто не зміг вчора
знайти в степу гой-трави.
Я ще шукав в полі
колір чепурної душі.
Яка вона насправді є.
Так і не вдалося знайти.
За те бачив, як зривається
спрага стрижів над дахами хат.
Десь там мій дім?
Невже,  новий орел літає
над банями  Лаври?
Юнь небес, ось я, сокіл
Так, у скелі я прожив
 весь свій бентежний вік.
Серед перлин печер мій  скит.
Там сію хліб із живиці, із жаги,
там своя сіль від сліз верби.
Я живу через міст, через схил.
Орел окинув зором обрій.
Чую клич молодих журавлів.
Там сміх дітей на запах вишні,
що цвіте десь в уяві над гаєм.
Ось обвали круч Дніпра і ровів,
попід річку глибокі  печери.
А там добрі дуби на горбах не цвітуть.
Он там мій рідний край-сад,
і тут, і там - щедрі барви в очах.
Там є мед лип і гіркий полин,
там є тік терпких злаків.
Це ж бо первоцвіт  сяє.
А там далі, на північ стани і лани.
Дороги-вертуни біди-пандемії.
Сумний  дим в лісі обгорілих ялин.
А там на південь отави Божої ріки,
десь там нещастя моїх крил.
У злеті бачу, як дика брожа
цвіте смертю в степу.
Обрій райдуг не грає на сонці.
А мій край-сад вже не знає
кагали горобців,
що рвуть собі під мій щем
буйні квітки слив.
Ошалілий світ мій.
А цей рай-сад вже не знає
ватаги шпаків,
що клюють під мій сум
стиглі потріскані вишні.
От і нині тхне рай пеклом.
Де я у нім? Одні амбразури.
Це тут - мій хліб всотав ковил.
А це обабіч світанку - зріз шовковиць.
В отой час бачу в очах згар і покруч,
і по здвигу шляхів суєтну  тугу осокорів.
А це як на тих яворах обвал нового  яру.
А на хвилях Бугу  в блакиті
розгледів траурний вальс лелек.
Ні. Не вірю.  Мій молодий дуб
упав уві млі. У криниці - був яд.
Смак весни не чую. У запалі запах
квіток не чую на горбах шум пчіл.
Смак весни - це дар від бентежних дощів.
І це найдошкульніші чари цієї весни.
Цей мор не для віч.
І даю гін на крик лелек