Моя суща суть каламбурна.
Мить багата на щастя, лазурна.
Наче ще виростає з примарищ,
з невмирущих надрищ.
Я весь в рунищах Дніпра-річища
здобував проклятущу волю
на очищах усієї України, -
виживав віками у муках правічних,
і до сих дихаю мільйонами городищ.

Як завжди, переплелося волосся
дорослої Віти. Наразі з одного боку
коса із темними пасмами, з іншого - світлі.
Відчуваю свіжий запах парфум для форсу.
Тільки що - долоня на долоні. Закриті руки.
Закоханні очі одразу вражають. Веселка.
Такі аромати душі потім згадуються.
Макіяж її цікавої мрії на фоні Страхолісся.

Насправді - непомітні чорні вії очей.
Сьогоднішні інстинкти нюху заохочуюють ніс.
Підстрижені брови для досягнення успіху.
Підсилені рожеві щоки.  
Ямочки щічок грають.
Мотиви зосередження на підведені підсумків.
Упевнені тонкі вуста доведені до ладу.
Устремління на організацію власного
особняка, і все-таки, гарного палацу, коттеджу, 
сонячної площадки на задньому дворі,
світлої веранди, закритих чуланів, лазні,
автостоянки, двох погребів, трьох сараїв, чердаку,
горища, майстерні, трьох гаражів, спортмайданчика.

Один глухар чорно-бурий не ховає себе
в незайманій діброві, а глухариха по узліссі
водить пташенят у підтопленому чагарнику.
Опале листя у сухій траві у заплаві річки.
Волохаті кубла комах гудуть в чагарях.
Реактивні бабки шкодять гаму повітря.

Незнайжура халтури згарищ
в поліссях партизанів,
на узліссях розбомблених хат,
вісничих чорних режисур чужих оплут.
Ця війна  буде до очманілих вовгурів
без нових заратустрів перемоги
без зайвих муштр, з великими втратами
без гордості постав перед збитками.

Сіра сова крутить головою на високій вишні.
Журавель посірілий ходить болотами війни.
Зозуля шукає гладких гусениць.
Чапля сива. Вишукує свіжих жаб.
Дятел накидає круги по згорілій груші.
Короїди повсюду на впалих стовбурах.
Зграя синиць, гучно тріщать дзьобами.
Самітні соловейки співають у кущах

Небийвода гайдабуру після боїв
моїх всесилих сумлінь на війні.
Із моїх тонких бандур душі
грає чиста совість доби втрат.
Нелийвода амуру на поводирів,
у нутра крутих мацапур.
Неплачжура за маршами втікачів,
за траурними оркестрами,
Непричитайбабо за партитурами.

Глухий ліс пахне смолою. В'яне життя.
Залишки жертв війни сперли дихання.
Сухий ягідник на згарищі п'янчуг.
Залишки втрат - це розбиті дерев'яні хати.
Камні з мохами під берегом річки Уж.
Один орел над дібровою розвернув крила.

Похмура моя скульптура
без фізкультури до Турова.
Така шустра ватра в очах.
Підслідна  гяура від культури.
Бідова натура бовдура
на мурах хвойних стовбурів.
Це знає сільська професура.
Журдить вітер про ауру комори.
На костурах арматур акацій видно
розбита скульптура старого Терехова.
Мішурна каптура в пращура дуба
після змови, після утоми.

Скеля розбитих зміїв.
Другий беркут геть сизий,
б'ється з білою лелекою за змію.
Болото зелених жаб.
Зелена ящірка шустра.
Кожна чайка над річкою
бачить окунів у чистій воді.

Звікував рай чорного лісу, перезимувавши,
проіснував ще одну жорстоку війну орків.
А таке миршаве прадерево в череві болота.
Перестрів заліщан і вистукував їх всю нічку.
Зеленим покровом скрите лігво в діброві.

Стопудово заіржавлене крулеве
крево м'ясної корови. Толока.
Скрип старої груші добре чути у полі.
Вітер попереламував сучки,
запланував вирвати корінь від горя.
Кльово проклинував стовбур,
і порізав всю стару грушу на метровки,
кайфово спакував кругляки і заміряв куби.

Коверзував, смакував, роздумував, -
і не забув, що задарма запанував тут,
успадкувавши весь відчужений ліс.
А хрін ожив по весняній поляні
і навколо встиг замаскувати
лукаве золотаво.
Смарагдами роси розбризкав
 по отаві лазурь джерела.

Раптом надибав яскраве диво
поміж білими березами. Підсяйво світла.
Пахне в гіркавиці барвінок, сові аж ніяково.
Повеслував  дід річкою до мисливців,
розламуючи кригу під кладкою.

За бойовою роботою зникають дні за час.
Найдовша тиша тонко переходить в громи.
А після марша справжня траляльоша в лісі.
Біла пороша воскрешає лукаша в птахах.

В Антоша найкоротша зброя часів Довбуша.
Луна найдальше прикрашає звуки вітру.
І ширшає у глущах лісу напівдуша Пугача.
Друга Малуша, наче гетьманша, летить з узвища.

А як інакше, - дала всім одкоша,
за що у відповідь найстарша в комишах
б'є з калаша у Палаша, і тут в Морошах
на вошах, щоб з'їсти з генеральшею
смачного кулеша, на сонце виповзає миша.

Довколо черепаша проща в корешах.
Без фетиша не гірше дешевенького прогибоша,
котрий без бариша воює в батьківщині
за власність Мокоша відчужену у зоні.

Йде вирубка вільхи поблизу озера гадюк.
Вороняче кодло вже сите від війни.
Підорлик полює на пернатих горобців.
У діброві квохче тетеручка з виводком.

Яриловичі. Безрадичі.
Ярополчі бригади.
Обікрадені, ушкоджені села.
у срібній пелені снігів.
Наче явлені і неначе уярмлені,
одначе посивілі катражні двори.
Випалені, зраджені,
повсюди зневажені,
геть повалені дерев'яні
звар'яжені хати.

Войовничі бориничі
в помаранчі сонця.
Збентежені божественно
 різблені зірки
над знебарвленими горбами
в потороччях Чорнобиля.
І падають, і падають сніги
накрохмалені
і навіть голгочать
загублені вітри
за гориславовими завалами.

Дзуськи вам. Оце  о таке! Дикі.
Нічого собі. Таке вам не пройде.
Не доводь до гріха. Ми, люди, горді.

Веселий орел ледь витягнув
крила з мертвої точки України
і дриготить над чорним лісом.
Ех, погинув глитайський кречет,
встромив носа і роздер собі очі,
попер проти гетьманського рожна
і геть пропав ні за що і ні про що.

Чую, як світанками прокотить
широкими колесами сокіл
з вітерцем і тихо проковтне
гірку пілюлю бідолашної волі.
Ні з лиця ні зросту, причарований.
Не за горами поворот на Донецьк.
А ліворуч Світлодарська дуга.
А там гарячі терикони Луганська.

Однак з хтивого глузду наші сторожі
кокетливої зозулі, котра і ще тої перчиці,
ні з того ні з сього не дали її рота роззявити,
немає чого тут клясти нашу гвардію наступу.
Зі страху із болю по гарячому відбили
охоту та азарт до всетерплячих балакух.

Проте, прости господи, відьомське кодло,
сойка з сорокою з нежилих Терехів
пройде крізь жидівське сито, ні брешу,
пролізе крізь москальське решето,
і все і всіх порятує від біди і від хворі,
наче мала халепа на велике лихо росії,
не святі ж горшки ліплять,
по - усіх розвалених дворах
замиршавлених панів-ледарів,
по - усіх заможних задвірках волоцюг
нашого найгіршого пекла, -
і не я буду, не подарить нікому,
якщо не зайде Україна на Дон,
нізащо на світі, - не подарить нікому, -
і хай у тих проклятих заліщан
 там очі на лоба лізуть.Ой,  не подарить.

З лукавого корчу згорілої Іловниці чути,
як загомонів яблуневий гай на здобичах,
аж довкола луна загула на повну душу.
Схаменувся на суху липу чорний ворон,
відчув із щасливого страждання
третьоквіту від четвертих троянд
кроваво-криваві сувої в гестапо рашистів,-
як це побути сторч головою
із закритим ротом та закритими очима
на катафалках страждань,
переслухати нелюдські смерті полонених,
ошуканих, одірваних, розтерзаних,
вмовлених, насаджених, обдурених,
окривджених, загиблих, замучених,
завалених, розірваних, переломаних,
покараних, розстріляних, спалених,
пошарпаних, захоплених, позбавлених,
розділених, повішаних, згвалтованих -
невинних діточок розбомбленої Бородянки,
дівчат і юнаків зруйнованої, розлюченої Бучі,
котрим ніхто не заборонить
говорити своїм голосом
від імені України.


У важливу хвилину
 з щемливих оман
підіймають очі горобці,
переливають сонячну весну
 з пустого в порожнє.
У прихожій закрили роти
усім чинам, втерли носи
ласкаво-лукаві голоси
про фальшиві доноси.

З яскравих ласок рудого лісу
чорнобильський вихор
поволі відчув комфорт від галушок.
Тероборонівці 171  окремого бату
не чують під собою землі, повсюду рудні,
звільнили перші розбиті шляхи,
нога в ногу, рука об руку,
збуджені бійці, взяли ноги на плечі,
гайда пішки, далі звільняти Україну
від зайд та окупантів.

Бахмут. Курахове. Павлівка.
Ялово-тернові пустелі Донбасу
затиснуті в кулаці рашистів,
з брехливо-фальшивими дозволами,
що далися  потом і кров'ю,
а війна за Україну триває
на безлюдних руїнах
розбомблених міст.
Богоявленка.
ПРЕЧИСТІВКА.
ЗОЛОТА НИВА.


Прозоріють підзамчі -
поночі в погоничах.
Звурджені калюжі озер в
пеленах очеретів.
Напружені люті морози
виздалені із фронтів.
Скуйовджені сухі отави
 і скоцюблені верболози.
І під заяложеними ярами
непройдені намиті піски.

Таємничні колотничі,
як діди за хуртечею війни.
Знеможені натруджені
виснаги бійців.
Завалені старі паркани і
тут скривавлені долі війни.
Перемелені течії
на стрижені, на величі боїв.
Провалені дороги без асфальту.
і покривлені найважчі здобичі.

Пропалені, перейдені кордони
і непройдені дозорами шляхи.
Пролетіли похрестичі,
сорочі їх помочі.
Шалені, оспраглені,
немов ужалені горобці.
Засмальцьовані обличчя
невголгочені з ночі.
Задимлені мої очі, і знову халепа,
іди світ-за-очі після такої ганьби.
Скривавлені, засмалені,
 обвуглені паволочі родичів.
Де ж пророчі твої, Україно?
Скільки можна терпіти?

Давайте, батьку, давайте,
татусю, на бойовище,
за нашу кричущу волю,
за нашу добру долю,
без царств на кацапських
 капищах-згарищах,
без балачок про немрущу
правду прароду
на стернищах нашого
рідного цвинтаря.

Давайте, нене, давайте,
матусю, на нервищах,
без московського чоботища
на вогнищах,
піднімемо із сховищ,
із сонмищ, із гніздища
Батьківщину.

Лоскоти вибиглі по шкірі.
Цоркоти стрижів.
Місцини вологі в лісі,
готові всмокти орлів.
Однині почіпки,
в почині дві тичини вільхи.
Допоки чотиробокі
сволоки опрісноколились.
Гостині шопінги хлопчині
прокололись в чорній лойолі
по бистрині соколів
Від ворогині по половині
хлібини з'їли прийшлі хозоли.
Він, один дорослий, в сорочині
 вишитій з горобини з стодоли.
Дві осоки. Дві липки.
Чотири мислі стислі.
Віднині гордість сиротини
 тільки ві сні сокотили.


Годі, богині сивобороді,
з толоки московщини
усі з висоти злочинів витліли
в гіркоті одної ролі  втопили
сльозини, що в горлі відвисли.
Доки мні: ці виломки і мороки
на коромислі і на кволій мітлі.
Мов мої очі виколили ці постоли.
Нівроки їхні побори з послів,
скислі витьоки сволотороків.
Розрослі розкопи - порослі,
їхні зліпки історії  злочини в числі.
Ми,  молоді, і вирослі, -
очіпки  із комірчини проти
доводити свої гостинні пригоди.
Потоки з гирлів з ісходів,
їм до вподоби  ці торби,
мов вироки пророків з високої осоки.
Однині іти до бродів, одквітлі
витоки в Чигирині кошів.
Їх їм осолодили свободи ізгої,
і вони зогнили в однім котлі, -
жди шкоди від вроди корости,
просто вогонь іскристий по тишині.

Нові походи моголів по золото-срібло.
Ідоли двоїсті з ніхто-вискочків освітили
троїстих вождів в позолоті і во плоті.
Ось врочисті вигоди  і висходи в місто.
Тільки боротись. Дикі промовисті ідоли,
мов природи плоди з-під колоди в городі.
Від волі живі  виродки на віхолі розцвіли.
Господи, обійди ці розводи згибів  здогоди.
Похороводили пішоходи в лісі в прохолоді.
На волосині однині, від тріщини - в домовині.
Сині богині і соколині світлини од бджоли.
Одні горошини розкололись, інші совині ні.

Даждеся оком і Броже займе джмелеве русло.
Моя Мокошовида на віче ідолів хворіє кумиром.
Вій зве прокляття з усіх, бо війна ще триває.
Авже, хоролом смокче повітря перелісна річка.
Плаче, Волосе, - грає велетень дуб під Перунем.
Семарго вогнено танцює над смертю зорі.

Дерева в темряві. На переправі місяць яскравий
вишива золотаві дива. Трива морова війна.
Жвава яскрава зоря в загравах.
Тьмава канава в жорстві божества.
Трава тужава. Зправа заплава рукава.

З Переяслава обидва кульгаві Станіслави.
Догоричерева Донбас і стоглава Полтава.
Зажива моя рана. А там, Павлівка - п'ять моя.
Солодкава кава в чорному лісі. Чорна лава.

Заливо, може, разом, видобудемо наші душі
з-під  ізоломаних часом дерев'яних хатів?
Голосе, із столітніх беріз висвітлює нічну пору.
Кумире, із тисячолітніх колод, дубових,
у долині Слави вирубують твою трагедію.

Часу, тут краще без  плину моїх чорних думок,
хоча проверну ще донизу нечітку логіку життя.
Суще душе, як жити тобі після втрати героїв-братів?
Голосе, як висотать  силу вітру із того світу?
У Сварога, в Хорса,  у Велеса, у Райрога. Одна біль.
Немає реалій бажань без намагання пізнати міць.
Чи ще треба жиру з  надр живих перезвуків землі.
Міцні ще відчуття себе, неперебутні у чорному лісі.

Заграла мурава степова на стожарах.
Жовтава отава. Крива тятива. А була пряма.
Овва, мертва кропива. Людва лукава.
Прощавай моя заграва. Блискавка. Грім.

Чи ще доживу до радісних передчуттів?
У мене бойові зміни уяви про власні табу.
У вимозі себе - без волі, в чорному лісі вітрів.
Відую голос тиші під хвилі гарячих стожар.
Віками тече собі Уж, у ньому червоний вуж.
Коливає червінь і хвилею тече срібна вода.

Ріка Полісся віддзеркалює мене у собі,
наді мною зорі. Назирає ліс на воду ріки.
У річці блиски риб, немов карта зірок на дні.
Чую крик, це звуки звільнення  берегів
від міцної криги у бересті. Рве землю зажор.

Знесло мій місток, відрізано обереги мої.
Як маєш,  ще душу, ти,  напружений вітре,
під ритмічний тріск нетлінних дубів:
і-і, тут ломаються над головою три гілки.
Крутить невидимий плин живого повітря, -
Гіркий  запах від чорних стовбурів
обгорілих сосен. Оце нова війна у лісі.

Чую тяжке дихання землі у бліндажі.
Плаче білка у дуплі мокрої діброви.
Співають лише сліпі зірки без місяця.
Вони дарують мені світло у ночі.
Згадав поцілунок, омріяний почуттям.
Найповолі у лісі найполоманіша доля моя.

Шерхіт розмерлого талого снігу 
у ритмі запального танцю - навколо
бігають косулі. Любов і кохання.
Тріски від скажених куль. Аж луна йде.
Полюють розвідники на зайців.
Верещать орки, - у лісі співають дикі діти,
ні це - зграї пернатих горобців
радіють і цвірінчать подяку
зерну з  шишок...

Смуток. Галасує юрба перед завалами.
На житло людей впала наша ракета Х-22.
Прилетіла ракета Х-22, яка зроблена
в Дніпрі на Південмаші. Від неї - 56 смертей.
Напруга в почуттях. Журба,
чад - 80 травмованих.
Хто бандитській москолоті віддав
наші ракети Х-22?
Колишній міністр оборони України.
Якийсь колишній президент, не помню хто.
Я казав йому: ніколи не давайте сусідам
свою зброю, а тим більше - злодіям у владі.
Знову туга за втратами. Жалоба за дітьми.
Рев рідних чути у пеклі війни. Багно і кров.
Скорбота і сум. Рада військових офіцерів.
У бункері за столом перед робочою картою
з'ясовують, хто випустив ракету, і звідки?
НШ бригади кляне матюччям усе на сайті.
Не зрозуміти синюшного начальника штабу.
Комбриг підбадьорує анектодом. І все-таки.
Клята ракета Х-22 випущена із літака
на Дніпро. Оце, якесь безглуддя, чому
ця ракета не влітає в будинок того,
хто  продав цю ракету москолоті?
Тепер чорна війна відкриває людям очі,
на невидимі змови проти України,  не
сховаються усі таємниці життя влади,
яка торгувала і грабувала Україну
від 24.08.1991 року до 24.02.2022 року
Колишній президент України
підписав передачу ракет,
і цим підписав собі вічний вирок,
віддав москолотським ворам у владі
1200 ракет із Південмашу.
Про що тоді думав
колишній президент України?
Він тримавсь думки
тільки про власні інтереси.
А тепер переламана Україна без ракет,
а всіма проклята москолотська
бандота, українськими ракетами Х-22
гатить по Дніпру, по цивільним людям.
А яка ця москолота, така і наша бандота.
Одна одну ракетами Х-22  не закидує.
Одна та інша пускає прокляті ракети
на знищення, на смерть, на ваші сумління
колишні президенти України.

Тепер і я ще про живу у чорному лісі.
Відчужений, рідний поет України-Руси,
протятий звуками переломаних дерев.
Рус-аки з прусаками грузять зруби в куби.
Трусько груськають по хрущам рукавами.
Фрусько жлущать лобурі не русяві,
Як ще ці трущаки в куражі порушали.
Вусачі із рудні - русичі рушають  мерузями.
грушеві русалі, без хрущів - по росаві, а ми?
Ви - хрюки від хряків, у лузі - журавлі,
у калюжі кручають жмуряки лужани
Ручаї від роси  вже лазурні, трузяні.
Бо  русич і русин,  не форсить, як росіянин.
Чи не ти з тих друзьків, як на розі рашист?
Ащей  кащей кружавить в трусах бурящатами.
Совруснячить чахлий з друцьком люсюрашу.
Хай бруслять, блущачками крушать.
Пузачі джурущілі із трюмів чурузьми:
то мокшанами, то ерзярами, то мордвами.
 за ярами, за ліщами,
 москолотськими гадами.

Померло нервове черво в берлозі.
Продерло захмелене   чорні очі. Мертвяк.
Пожерло геть все - і не втерло ротище.
До смерті, до петлі, до свекра, до тещі.
Свердлом б'є у серці, а в кремені - лезо.
Проперло багрелем і вимерло в треці.
Мерин за деревом, над теплим джерелом.
У чорному лісі, бліндаж попід дерном.
Війна йде тепер за всіх вмерлих предків.
Війна перестріляє усіх пернатолітаючих.
Війна  у чорному хакері грає з орками,
Під звуки дерев переламаних крає.

У Чорному лісі Щек мав чарівний голос.
Повів за собою однією піснею
 каган чорних і русих партизан.
Рудий Хорив танцював бойовий гопак
на воді, дивував грацією і ритмом.
Утримував кагал з відірваними дахами.
І тільки старий Кий утримав
 богатирські потуги Славутича.
Кузня на ритуальному кубі
стікала його кров'ю і вдень і вночі.
Його дітей із чорнолісу вели волі
вчили виживати серед боліт і перегною.
А тих, хто отримав власну подобу думок,
закликали на день ясного сонцестояння.
А із тих, хто здобував вогонь,
знімали наживо шкіру і смажили в олії.
А тих, хто викликав дощ, садили на коней,
сватали за вродливу відьму і гнали геть.
А тих, хто грав на сопілці, боготворили.
А тих, хто переплявляв руду у вогні,
грудили духами на весіллях і тризнах.
Чорна кров землі мого народу
тече у річках України,
із тих пір кривава вода стала сиво-срібною,
а зерно з пашні стало золотим,
живиця - під сонцем, хліб  - під місяця.
Ритуальні війни у подолян були
 настільки закляті, ненависні,
що під час них народжувалися
затяті Богуни і чесні КРИВОНОСИ, 
людські  правди волі без чорних кривд.

Некеровані потоки річки Уж рушать і
резонують ізоспазмами, переломами
несвідомого до мети вічного руху.
Перекати берегів переходять у лоно землі.
Реактивні відчуття раптової довіри
волі відвертих водоворотів,
які бурлять силою, потужною тягою міці.
Провісні мотиви виживання в лісі
у примітивах боротьбі середовищ,
у течіях насичених мас витягує образи
терпимого простору спілкування світів,
до безвідповідальності за наслідки
несвідомого осягненої  благої віри
в себе самого без імітації добра і правди.

Періоди морової війни із втратами знань,
цінності і відношення без потреб живої довіри.
Мудре досвідне вистоювання у розвитку,
але тут свобода розірваної уяви і передчуттів
і регресія прямого відношення до смерті
в симфонії задоволень
від мовчазної освіти у лісі.
Розподілене вбивство систем усе  вимислу.
Болісні передбачення орієнтирів горя і біди.
І радість від смислу убивства.
Пророче тяжіння річки до себе самої,
за позасвідомістю можливостей зміни
спектру активних думок про чорноту дум
Нерегулярність річки резонна.
Випадкове рішення мене утопити в собі.


Я - твій бойовий офіцер і
 солдат твій одночасно.
Хочу, мушу, бажаю, бо не в рабах.
І тут тобі казус:  я ще - був сержантом,
один серед тисячі тисяч людських сил.
У мене - рота українських солдат -
бадьорка, надзорка, підколка - три взводи.

І тут,  я бачу страх в твоїх очах,
злість бажаючих жити,
передчуваю, який безмежний виліт душі
до уповноваженних служити охороні життя.
Зі мною нахабний офіцер,
але і я - досвідчений злочинець.
До війни таки проніс
я свою душу крізь злочини.
Геть літопис в кримінальну біографію
виписаний власною кров'ю і шрамами,
а тут підсів  у лісі на власні помилки,
бо мушу нести відповідальність
перед Батьківщиною.

Гідні очі не сховати,
їм треба бачити всю
виписанну формулу життя,
а не окремий дифурик страждань.
Очі посивілі - як мусять собі, так і чинять.
А за крімінальними статтями
в державі прав і власностей душ
зникали люди з передчуттям живої волі.
Міцна наснага право до волі, -
і він без тієї наснаги теж мужній солдат,
однак не виконав наказу командира взводу
під час оборони рідної вулиці в столиці.

Дебела міра, - у мене віра в свої сили, -
 проте у накачаного сержанта звук дерева,
світ під ногами, небо над шевелюрою.
Саме тому він грозить, погрожує
мене застрелити одразу,
при першій нагоді,
як начальника, проте страх бере своє
при зустрічі з ворогом.
А у мене просто чорний світ біліє
над головою, перед очима - сонце.
Замкнута моя душа поета
у вічному бою із собою,
і кріпкий  мій досвід пережиття
із думками про одне, - вижити у біді.
Ось чому горе-народ мій такий язикатий?
Аж, противна  папуга у вухах...
У мого народу є максимальний
діапазон примусів навчати дітей
долати будь-яке горе в лихоліття.
А який багатий на противні слова
проти ворогів народ, так він
і борить  свою волю
у стосунках з емоціями.

Воля таки шаліє, міць таки скаженіє,
коли стикається з силою примусу,
з досвідом захисників рідної землі.
Саме воля народу чинить  мене, тебе
над старими гладкими сержантами,
насильство волі на жирах, на салі,
неначе надломує мою каламбурну душу,
коли треба бути тут і зараз у бою
із надможливостями виживати понад усе.

Треба ще зуміти надломити у собі вигорілу волю,
мовчанку за побратимів, ні, не від страху, не від жахів.
У мене неначе це надрив сорому за незнання,
яке виявив у начальника командного пункту
після відвідування  логістів, бухгалтерів із
речових складів, із складів продовольства,
коли є можливість підтримки невидимих сил,
коли не хочеш отримати свій зиск для себе,
а стараєшся для  недремних мотивів боротися.

Чомусь у воюючій державі саме
простий батько-солдат сміливий,
а залишився в усьому винуватим
перед злодіями-офіцерами?

Чому офіцери - злодії ховаються
за спинами простих батьків-солдат?

Тепер я розумію відмову багатьох
солдат в батальйонах воювати
за свій світ, за свою рідну Україну.
Знову обкрадуть дітей,
знову розграбують суспільне добро,
Знову закришують хапуг у владі,
знову вимагатимуть покори обставинам.


Передсвідчуваю у чорному лісі...
звуки дерев,
живий світ рудого лісу
міркує зі мною.


Ти таки маєш таємні,
невидимі табу під час війни.
Забудь свою харизму
і непомітну  силу впливати на когось.
Ти маєш сьому уяву
і восьму віру у когось,
хто в тебе є.
Ти маєш самого себе -
одним і  безсилим перед іншими.
Тобі неприємно пробачати, сором
свою недовіру до себе уві сні не бачити.
Прикро соромитись, але корисно сміятися.
Формула передчуття: розуміти себе в інших,
вивчати чуже, як причину своїх поразок.
Найближче коло життя - у відчуттях
на дотик і на нюх, на іронію світлих сторонніх.
Коротка аура життя - це звуки, які розумієш.
Життя моє - це відстані до  стін,
які сам собі вимурував навколо уявлень.
Але мудра думка - це слово,
яким володієш у звуках світла.
Я можу ще ходити, я можу ще їхати,
я можу ще літати. Проте хочу мислити,
  бажаю чути думки навколо себе.
А твоя формула життя -
це мушу навчитися сам,
це треба дізнатися самому,
це буду робити для себе.