САГА
             Ельстер
*

Хай, хто там як  поєднує дороги!
Я – вільний від оцих гонитв.
Cобі покірний,  практикую гори,
благословенно  вигронених слів.
Слова початки – у молитві – в клятві,
у сторопілім серці стугонять,
я  - неспокійний, Господи,  я – клятий,
спричинений  у Сонце  стать.
Мільярди років заповіти
творили нетрища людські,
щоб ці слова: "як вічно жити?" –
явили смисл життя  тобі.

*
Не спускай з мене перших очей,
пропонуючи в образах пристрасть,
ти згадай, що посаг оцей
пред’являю, як притчу, на пристав.
Відсторонь,  я  не  звик  до задух,
зовсім  інше для вільної віри,
я сягнув  глибин людських мук,
хоча мав би  творити причини.

*
Ангели рятуються з нещастя.
Як потужні тонкості  істот!
Веремія в осоругах  часта,
коли сенс життя таки знайшов.
А інакше – біль – сила месії,
не байдужий, а відвертий страх.
Особлива роль – любов стихії,
а не глум над тим, що  я -  монах.

*
Взагалі, зусібіч  простоти
моя воля стала любов’ю.
Небагато дістав доброти,
та багату отримав долю.
Мій народ від своїх недогод
має  в серці пекельне сонце,
а в мені з потойбічних негод,
тягар совісті, власне, сенсів.

*  
Мої сни розчинились в повітрі,
у вертепах блакитних віків.
Почуття – не боги, - необхідні,
щоб любити людей за гріхи.
Це добро навіть когось дратує,
а спізнай гіркоту небуття,
нетерплячі згадують всує,
те, що благо – земне життя.

*  
Однак, хіба така велика
спорідненість ліричних душ,
коли не чути в собі крику,
тонких енергій вічну гру?
Чи вірш – то справді означає
повсюди дар шукати свій?
Так, Сонце ангелів спасає,
у віддзеркаленнях віків.

*  
твоя білокрила врода
в озорах почута зі слів
шалено хвилююча мова
одвічна моя божевіль
рушай по над смереки
протуберанцями крил
опалений духом нестерпний
з блиском в зигзагах рим
яка то висока надія
яка то  мрія  твоя
гармонія духу догідна
крилата твоя простота