укр       рус
Авторов: 415, произведений: 44608, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Опубликовано: 2007.05.20
Распечатать произведение

Сергій Негода

СОН    НЕМОВЛЯТИ

СОН    НЕМОВЛЯТИ


ліроема  

де   осінь життя згайнував листоноша,
там мовчки гойдається гілля розвилин,
там все без думок про вмістилище  духу,
там є хмаринка  від страху окриленості,
яка пропонує наймичці освітити постіль
і не копилитися у гарячковості з паном,
але, як їй хотілося хмикнути з опалу,
проте, ж все-таки тикнула: “золотко”,
і лягла з ним спати аби віддатися
на милість його рішучих бажань


як  добре  себе  почувати притомним
та збутись усіх незвичних спонук,
проклять буденності і бути просто
оголеним в сущому пеклі останньої ночі,
ось, так збігає   одразу сутужне,
і все – у потоці блискучого світла,
тільки   без вражень  маленького світу,
отримавши сутнє в свободі створити добро,
що голубить людей до жадоби,
до вбогих, безсилих, чуйних,  проникливих


хіба що себе не відректися, ставши мрією,
вщент виповнив силу  сліпою любов’ю
і знову – до задоволення всяких потреб,
тверезих переживань чужого досвіду
забезпеченого, але невідкритого до життя,
ось, так і сталось б, якби виник свербіж душі
у поцілунках, але знайшлася інтрига,
і груди вдихнули  від терпкої спраги
у першій  розмові про білі квіти,
а потім захоплені душі пішли до храму,
де опікся той, хто жваво правив вінчання,
торкнувши свічку обох,  
змалювавши біблійну любов,
хоча,  він замислив почати вічне життя,
запропонувавши коханій зачати дитя,
аби не втратити  інші чесноти


однак, вона ,  виразна й ефектна,
з погляду права на волю кмітлива  
стала пов’язана мимовільними збігами
обставин свого буття,
тому все стерпіла і  завдяки цьому
розпочала вершити мрії
ради любові, ради  очікувань благородного
в зігрітих  теплом простих словах,
яким відводилася  увага,
і ніщо вже так вона більше не благала
як добра тим, хто у злигоднях скореним став,
пов’язаним з ним в реалізації мрій,
і жити нічим, такими-сяками сполохами
одне проти одного, аби зберегти самостійкість

як не соромитись  фізичних страждань,
які пам’ятають смертельну загрозу ,
коли з тебе йде  самопожертва,
щоб втім співпереживати яскраві хвилини,
та пам’ятати його ілюзорне насильство
та живу невситиму упевненість бути
з нею у купі, і впізнавати в цьому  себе


набуті здібності з лялькових фільмів,
аби на старість не замаритися,
і смачно хропіти, здіймаючи драгву
опачини сліз в глибині душі,
і уявляти те, що завтра під тріск лопне стеля,
і  кімнатина у зойках площин рухне раптом,
і сон  немовляти змарнує,
а труснувши удруге,
усіх придавить до мапи, до Божого ложа,
ласкаво перемикаючі налякані душі,
опісля того, як впала стіна
та обіперлась великого столу,
і не розчавила сон немовляти
на мапі ілюзій  кохання і щастя

проте, все  здавалось, як самопримус,
як гай, що відкритий для будь-кого,
де клен і  скульптура контрабасу,
з якого чути крик німого маляти,
що не хоче жити у пеклі і просто грати задарма,
а хоче мати душу, яку вічно приручили
так аби вона раділа собою,
без  підтримки оточуючих,
отак, специфічно, навіюючись волею мрій
та внутрішніх стимулів волі,
вона трималась, аби згодом влізти до раю,
крізь межи світів, де немає землетрусів
і тямущої тьми жахливих страждань,
а є вільний степ,  що оточує став,
а коло ставу сад і маєток, де в’ють гнізда
солов’ї для солов’ят, а за ставом
луги, на яких  лежали   роздягнені,
свіжі барвінки, ті, що кохались
у повній темряві без жодної зірки,
і  так любили  життя


а що у кумарині бачиш, крім квіток
маєтного саду,  які влаштували
солодкі фантазії про сплячу красуню,
про журавлинну любов вижовклих вій,
де обабоки усілась земля, яка вже не прагне
людської любові і вже не спасає тіло від звиву,
а тільки від болю ячить у серці
і трусить поверхнею люципери
і, Боже, волить цівку кохання,
третина якого не варта мороки
і намірів щастя отримати за втечу у птаство,
так, ця оскома втратила душу,
заблудлу в торосах листів до тебе, кохано


тепер би не втратити щем, що згасає
з жагою кохати тільки весну
і знову закласти сад з-над окола,
щоб сойка і дятел дублили дерева,
і білка, що щойно з такенної висі згубила горіха,
і неслась вогнем грайливим до старого гаю,
осяявши очі, начебто газда своєї свободи,
бо стала вигнанкою після того,
як ти на очах проорала сад
скаженим гудом свого літака
і залишила валун і згарище,
повз який не видно пейзажів,
я ще не бачив такої халепи,
сороковини якої збагнули навіть мурахи в саду,
тоді  у хвилину твого  падіння
мої  почуття обірвалось  у серці,
і я сторопів, сполотнів та завмер,
ледь упокорив літаючу долю,
яка полишила слід від махіни,
і, став я безоким, знайшовся хлопчисько,
що видзвонив великом стежку до хати,
він бачив з рибалкою теє страхіття,
і ця дивовиж йому палахтить в очах щей досі,
а в мене йдуть сльози з бузинових віч,
хоча я тримаюсь силоміць емоцій,
у тузі знесилля часто затримуюсь,
начебто маю зустріти тебе,
аби від теплити, твою відмову
у цьому житті, тобі і мені


моя каватина слів незбагненна,
як невблаганно здригаються руки,
і знову падуча ломить все тіло,
і трумлять  сльози, я слабезію,
живу лиш словами,
хоч потай німію та божеволію,
скоріше б одтятись міццю мотузки,
бо вже мені чорніше у чорнім
повісмом зітнутий світ без очей,
однак, віднайти ще хочу
твій перстень в саду...


зернятом граната в нестямі конань
гойдає павук, на нитці вульвіє,
невичерпна мука знову зумкоче,
лохматий пучечок, тремтячи на нитці,
простує до стелі, де витче дозвіл
мовчання  до волі летіти, літати,
затято літати  вітрилом фантазій відвертих,
де спрага зникає, страждання ламає
і никне невідворотнє  від мучень,
і ціпить від збуду серце байдуже,
конає здостоду розбитого роду


все, плачучи, цідить ранкову росу павук
і все ще висне в тумані
бурулька зронених сліз з сліпих очей,
і залетіла в одчинені двері засмагла муха
і вранішня з’ява батька зникла  
і зникла мати, звеличивши долю, свого ненажери,
і двері гойдались у сивому леї,
повільно плачучи в розтіч сюрчань,
ось неміщний дядько зірвав скреготіння
і загойдався вперед і назад,
за ним обізвалася повитуха
з глеком теплого молока


маля сопіло тиху сопілку,
ковтаючи цмокало від тепла,
здавалось, воно не знало спочинку,
смакуючи леготом осоружним,
три дні, як никла тут повитуха,
ламаючи ноги посеред  хламу,
і ось, надвечір біле авто
з червоним хрестом обіцяло прибути,
і сонце повільно зійшло горизонтом,
із вертикалі хрещатим триванням
трохи недбало покінчивши очі на павукові,
і неозоро майже урочо в шал прозирало
запалом спонуки безликої мухи,
що зурко сокоче дику сопілку,
немовби живиці замінює краплю збуджених віч,
ледь-ледь загойдався на нитці павук
і зняв перепону з глибокого духу
вниз затремтів на простирадло,
де сон немовляти навіки примовк


на купі стружок посеред столу
хліб і пляшка напівпорожня,
бадьорий свист під вогник цигарки,
іскрять в очах тріщинки світу,
старий механік із водогону
ледве тримається на рипучому ліжку,
з п’яних очей чекає ночі,
а його смикає лобур,
який і сам вже нічого не тямить,
окрушина світла тоненька, мов стружка,
на синім обличчі вибила сполох
старого, який потяг молодого за барки
і впав всім тілом на стіл,
схопив зі столу сивушну чарку,
і " будьмо!!!" – залив нужденну горлянку,
"будьмо !!!" – ударив себе у груди, -
"Я тут хазяїн!!!" – і стиснув руку
п’яному брату і впав на ліжко,
неначе одтятий – і захропів навіки-навіки


а лобуря доки стояли ноги
і думи мозок палили про матчину
бездітного майстра, і падала тінь
на пам’ять дитинства, тамуючи
наскрізь душі голосіння
від несусвітного божевілля,
полущені зморшки тричі прошились
і сполотніли сум’яттям жахливим,
оскаливши неголену морду,
роздмувши вуста п’яним горлом,
і зрадили нерви єхидного  сміху
у струсі свічади
здушивши міцьма ницого подих,
і вже жбурнувши козел-розпориш
під ліжко майстра вибіг безликий,
захлопнувши двері


півночі гасили пожежу сусіди,
та тільки й того, що гасили  й гасили,
і піп знявши мантію біг до криниці,
і вже не хрестився в глибокій знетямі,
скрутивши патли, облився водою,
і втративши розум біг у пожежу,
бур-хвилею вибіг зі скрипу підлоги,
посипались стіни, розбурхало вогнище,
засліпило очі і відчай розпуки
зірвав всежируще  і – маячня,
запік чорні очі, і бабське волання
у вирвах зійшлося і тільки те чули,
що верещання відьми
посеред посталого люду,
немов сто крик сто великого сина,
і люду, що вже не стерпить покари,
за знавіснілу посмішку лобуря  ,
за  клятість, за смерть старого майстра

......чи сонце без втіхи пізнає зухвалу,
стражденного віку жахливу руйнацію,
забутого ладу наочну безбожність,
з леготом вітру принизливу втіху,
яку доконали умить, аби воля
загублена духом очунялась в грудях,
і досі столику країну  коле у муках
тяжкий колун столітніх трагедій,
і знову знад сил  починаємо з віри,
з нової хатини, з нової цеглини,
з нової дитини, з нового ладу,
розтрачений рай старого обійстя


і вже бур’яни в парканах бубніють,
а на порозі гойдається дідух,
а з ним дівча, якось необидно
тінить сонце цнотливим шалом,
у хаті мати лишається глузду,
від слів нувориша, котрий приніс
звістку про сина і дипломат
зелено-прозорих грошей,
чи сліз не було, з долоні на долю,
вона підписала таланту недолю

у гостя ледь потемніли очі,
бо рабство таланту мріє про волю,
тим більше дитячі сонячні зайчики,
коли ще змалку доля раба
не в силах пізнати, що розум, що гроші,
і побіг струсу в жіночих ногах,
і рветься терпець, судомить серце,
від нетерплячки зім’яті папери,
і кинуті в очі величного гостя,
і крик зозулі колотить обійстя,
а він перед нею без жодних пояснень
спостерігає розтерзані груди,
і ґудзиків зриви, і в’ялі півкулі,
і цупкість засмажених сонцем каштанів
блищить і здригає дивовиж темряви


вже доторк пахощів хапає за горло,
і б’ється , і сіпає тілом в гарячці,
і похіть нещасної в ґвалт розтинає,
нувориш, я завше, чекає до згуби
нещастя старої, її гарячі потоки
плачу в блакитних очах,
молочно-рум’яної драпинки тіла,
роздертого в лонах важезного духу,
і виникає поява забута на полотні,
де відверте тіло святого Еразма
з чуттям перспективи, де кат
виймає нутрощі з паху, і все це
насправді з живого тіла ятрить,
мов ґвалтує скажену силу
тендітки-душі, що заплющила очі
дзеркальних зіниць і вся проникає
у саван  багрянців материнських агоній

2007
Вінниця
© Сергей Негода
Текст выверен и опубликован автором

Все права защищены, произведение охраняется Законом Украины „Об авторском праве и смежных правах”

Написать отзыв в книгу гостей автора


Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.

Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании