Нечувана спека скінчиться звичайним дощем...
А я й не чекала, що виростуть пальми між вишень.
Минає Життя — не кохання... Чого ж мені ще?
Ген осінь сльотою по вікнах постскриптуми пише.

Обтяжлива ніч до останку вливається в день.
Прислухатись — мовби сопілка тужлива лунає:
якесь невідоме звірятко — в склепінні грудей —
з журби за тобою повільно і мужньо конає.

Йому б нагадати, як білими нетлями сніг
кружляв над Сумською в день перший сотворення Світу.
Летіло до тебе, неслося, не чуючи ніг —
хіба ж тоді можна було нам
                           його не зігріти?!...