Вірш напишу про чаплю та їжачка. Знову куплю коробку фарб акварельних і зачудуюсь, як небо у став стіка. Потім поллю квітник і зварю варення. Цвях увіб’ю, до рамки виріжу скло — свіжий пейзаж повішу в кінці кімнати. Знаєш, від нього дивне іде тепло, в сутінках добре дивитись — і засинати... Поки ж до ночі є час, зі старої скрині з-поміж спідниць нафталінних, рюшей, торочок витягну дещо — повітряне та нестримне: сукню пошию собі у білий горошок. Так ось і житиму: зранку холодний душ, стиглі суниці, шпаки, кропива з молочаєм... Ввечері — з сотень книжок, наче з сотень душ, виберу рідну. Посидимо вдвох за чаєм... Телефонуй тоді. Знаєш, я буду рада хоч би й до ранку слухати голос тихий, роздуми довгі про Рим, про життя та зраду, про невгамовність мрій та підступність лиха... Поки ж в маршрутці щодня я трясусь до міста, ниє спина, монітор виїдає очі — ти не питай, бо не знаю, як відповісти, чим ти для мене є, і чого взагалі я хочу... |