Я стояв без штанців, тільки в одній сорочці, по коліна в зеленій воді Дінця недалеко від прудководу, а навскоси димів содовий завод, повний залізного гомону, і дим його розвіяно плив над моєю головою високо-високо, де білі хмаркії усміхалися сонцеві й вітрам.
За кілька кроків переді мною, стоячи в воді у закачаних штанях, ловив вудкою рибу мій товариш, а я стояв за його спиною і спостерігав. Коли він закидав вудочку, а робив він це часто, бо вода була швидка, то крючок з волоснею пролітав повз мене збоку або над головою, і я подумав: «Мабуть, він мене зачепить». Так і сталось.
Та зачепив мене він не як-небудь, а за грішне тільце, і так сіпонув, що крючок угруз по саму голівку.
З плачем я йшов з товаришем без штанців, а він, — бо йому було жалко рвати волосні, — так і вів мене селом з вудочкою, як свою здобич, що за терпіння подарував йому Дінець.
Уже знайомий нам вічно молодий і рум'яний фельдшер Трохим Іванович, побачивши нас на порозі прийомної, з усмішкою сказав моєму невільному кату: «Що? Бубиря спіймав?!»
І почав орудувати біля мене якоюсь блискучою металевою вроді ложечкою.
Я страшенно кричав, а Трохим Іванович мене побатьківськи заспокоював: «Нічого, синок! Нічого!..»
І нарешті з кров'ю він витяг проклятого крючка і переможно, з доброю усмішкою показав мені.
Товариш мій, як дуже бережлива і скупа людина, попросив крючка, що побував у мені, у Трохима Івановича, і той віддав його йому: «Тільки більше не лови таких бубирів». Так я побув у ролі гіршій, ніж дід Щукар у Шолохова.
XIV.
Коли ми жили в Воронежі (вулиця Дворянська... Пам'ятники Нікітіну й Петру Першому, м'який передвесняний сніг... Бої навкулачки), я там замість «Дай кавуна!» навчився говорити «Дай арбуза» або замість «Так що» — «Дык што», а приїхали на село, хлопці сміялися з моєї російської вимови, як у Воронежі сміялися з української.
Мати закрутила своїми комерційними фантазіями голови дідусеві й бабусі. Чомусь їй здавалося, що в Третій Роті буде великий попит на кольорові китайські віяла з паперу.
Дідусь продав усе що міг, накупив кілька скринь тих нещасних китайських віял, і ми переїхали з Воронежа в Третю Роту.
Звичайно, дідусь «прогорів».
Ніхто віял у нас не купував, і ми почали бідувати.
За те, що ми в середу й п'ятницю іноді їли скоромне, волоські діти, бігаючи повз наших вікон, кричали:
— Жиди-молоко!
— Жиди-молоко! А я їм кричав:
— А волохи-дуки, поїли гадюки.
А ми кажем: «Дайте нам!» Вони кажуть: «Мало й нам!»
Бабуся, дочка колишньої Рози, була дуже вразлива. Вона вже раз тихо божеволіла, коли узнала, що мій татко — алкоголік і мати за ним дуже бідує. А тепер вона це побачила на власні очі. Вона не витримала, і її розбив параліч. А їй же було тільки п'ятдесят років. Її матір, уже Надія, померла 110 років у Харкові.
Бідна моя бабуся!
Як я каявся, що помучив її своїми настирливими проханнями: «Расскажи сказку!»
Вона, стомлена після денних турбот, покірна й тиха, лежить на долівці, їй хочеться спати, вона позіхає й хрестить рота, а я все мучу її своїм: «Бабушка, расскажи сказку!»
І вона ніколи мені не відмовляла.
Її улюблений син Костя цілувався з своєю дівчиною на призьбі під вікном, за яким лежала на столі жовта й навіки вже спокійна бабуся.
А потім на обличчі бабусі з'явилися зелені плями, і в кімнаті солодко й душно запахло мертвим тілом, що почало розкладатись.
Приїхав дядя Льоня, все такий же кирпатий, але весь осяяний двома довгими рядами великих срібних гудзиків на його чорній шинелі.
Він працював кондуктором на залізниці.
А дядя Ваня (Ванюша, що читав мені казку про Івана-богатиря, — які грозові образи пролітали в моїй голові!) невтішно плакав, весь опухлий од сліз. Він найдужче любив бабусю, хоча вона найдужче любила Костю.
Поховали бабусю на нашому тихому старому кладовищі під вишнями, що плакали за нею багряними сльозами, там, де перед нею навіки заснув мій дідусь Соссюр, де потім заснули таким же сном, сном вічності, й мій татко, і братик Коля, і бабуся, рідна й мила моя бабуся, Віра Іванівна, що була моєю духовною матір'ю.
Але про це потім.
Дядя Ваня, на три роки старший за мене, був хоробрий і дуже сильний (потім, коли він уже юнаком працював слюсарем у харківському паровозному депо, Балашовський вокзал, — то хрестився двопудовими гирями).
Одного разу, коли ми йшли од волоського колодязя з водою (Ваня ніс воду, а я йшов «за кампанію» або, як-то кажуть: «Кобила за ділом, а лоша—без діла»), до нас підійшла юрба волоських хлопчиків, і почали задиратися до Вані, підступаючи а усіх боків до нас:
— Да-ші? Да-ші? А Ваня їм:
— А що? А що?..
Вони, особливо волошенята, довго підбадьорювали себе криками, а Ваня усе мовчав і тільки грізно дивився на них.
Тоді вони випустили на Ваню їхнього найхоробрішого і найдужчого.
Перед Ванею став маленький «ухарь-купець», у плисовій курточці і таких же штанях і блискучих чобітках.
Руки в боки, він стояв перед Ванею, як золотий і задиристий півник, готовий до бою.
Ваня опустив важкі відра і відчепив від них коромисло.
Я тільки побачив, як знялась курява, а що там робилось у тій куряві, не видно було. Якийсь вихор, повний тупотіння, ударів і хекання.
Потім курява розвіялась, і я побачив... одного Ваню з коромислом.
Волошенят не було.
Тільки десь я почув плаксивий крик: «Оy ши пий цой да!», «Оy ой спуни луй нене!»
Ваня знову зачепив відра за коромисло, і ми пішли додому. Ваня, гордий з перемоги, а я з Вані, мого справжнього, а не в казці, Івана-богатиря.
XV.
Ми переїхали жити в село Чорногорівку, в кілометрах восьми від Званівки, де жила бабуся.
Одного разу вона посварилася з своєю дочкою і вирішила пішки піти до свого сина (мого батька), щоб жити у нього. Але вона знала дорогу тільки до Радивонівки, що була між Званівкою і Чорногорівкою.
Бабуся помолилась своєму улюбленому святому (здається, Миколі-угоднику), щоб він допоміг їй зустріти таку людину, яка знає дорогу до мого батька і проводить її до нього.
Бабуся була релігійна фанатичка.
І от якась могутня і владна сила потягла мене в поле.
Я біжу по чорній й пахучій ріллі (спробуй по ній побігти, дядьки тобі за це ребра поламають).
Біжу і біжу все по прямій лінії, навпростець до Радивонівки, а теплий квітневий вітер напинав й полоще мою червону без пояса сорочку.
Добігаю до греблі через Бахмутку і бачу: з Радивонівки іде моя бабуся.
Я взяв її за руку і привів до батька.
Я дуже любив свого братика Олега і часто брав його собі на плечі і ходив з ним гуляти в поле за село.
Але ходив не по ріллі.
І от Олежик захворів на віспу.
Перед тим йому зробили прищеплення віспи, але передтермін був короткий, і Олежик захворів.
Він лежав весь у виразках, опухлий і терплячий. Віспинок він не роздирав нігтями, хоч йому жахливо свербіло і мучило його.
Раз він попросив у мене напитися води. На табуретці стояв майже повний стакан. Я дав його братикові.
Він, не одриваючи губ од стакана, випив і гірко скривився:
— Кисло!
В стакані був уксус.
Я подумав, що отруїв братика, і серце моє захололо від жаху.
Але все обійшлося благополучно.
Мені було вже дванадцять років.
Село було дике і страшне.
Один бідняк украв у однієї жінки кофту і півпляшки горілки, і їх викопали з землі, куди він їх заховав.
Як страшно його били! Лопатою, її округлим і широким гостряком йому розрубали голову, і він лежав весь закривавлений і плескатий... Його товкли ногами, били важкими чобітьми в боки і в обличчя, а він тільки тяжко стогнав та охкав... А потім мертво замовк.
Я, щоб допомогти батькові, носив сільську (з правління) переписку в село за горою. Йти було далеко, а особливо тим селом, яке було довге до безкінечності.
Тоді мене в полі заставала гроза. Я дуже боявся блискавки, що вбивала людей у полі, і панічно метався по дорозі, коли наді мною грім багряно розривав грізні хмари...
А потім гроза проходила, і сонце заливало мою душу.
У поміщика ми, маленькі хлопчики, за гривеник у день обкопували дерева в саду та оббирали гусінь з дерев і обрізали сухі гілочки ножицями на довгій палиці.
Поміщик, низенький, гостроносий і пихатий, іноді сходив з гори своєї величі і розмовляв з нами. Він питав мене про батька.
Я сказав йому, що мій батько не тільки писарем може бути, що він працював і будівничим, і маркшейдером, що він знає всі закони напам'ять, який номер і од якого числа. А поміщик, похитуючись переді мною на носках своїх лакованих чобіт, процідив крізь зуби:
— Видно сову по полету, какова она.
Я мовчав.
Що я міг сказати цьому пустоголовому виродку, коли він мені не вірив.
І от почалася холера.
В селі запахло дезинфекцією, білі плями вапна були розляпані скрізь.
Куркулі повели агітацію, що лікарі й ті, хто їм допомагає, отруюють народ.
Особливо один куркуль, що за щось по-звірячому ненавидів батька, нацькував на нього темних людей за те, що батько дуже активно боровся з холерою і роз'яснював людям, що треба робити, щоб не захворіти цією страшною хворобою.
Дочка цього куркуля була дуже вредна, дражнилася, показувала мені язика, і я за це кинув у неї крем'яшком, яким ми гралися на призьбі.
Вона розплакалася і побігла жалітися батькові.
І от вибігав цей розлючений і бородатий бугай і женеться за мною.
Я біжу швидко, але не можу ще швидше, бо у мене мліють од жаху ноги. А за мною важко гупають чоботища Куркуля, і земля хитається піді мною...
Але куркуль мене не наздогнав...
Якось він показував своїх коней управителеві економії (Кам'янський зрошувальний участок). Той у білому костюмі й такій же шляпі приїхав у фаетоні з дружиною.
Важко з нього виліз і, заклавши руки за спину, гладкий і мовчазний, дивився, як куркуль перед ним і біднотою, що зійшлась подивитись, хизувався своїми чорними, як ворони, з тугою, блискучою шкірою баскими кіньми.
Дивився управитель, дивились люди, але очі у них дивились по-різному.
В управителя в очах — панська поблажливість, а в людей — сум і гнів...
Раз я пішов на подвір'я нашого сусіди. Його син, уже парубок, гарно ставився до мене, і я з ним по-дитячому дружив.
Я стояв у дворі, а він недалеко від мене розкрутив у себе над головою кийка, а він вирвався з його рук...
Я інстинктивно нахилив голову, і смерть страшно джикнула наді мною... А сусідня, з іншого боку, дівчинка Оксана чарувала мою маленьку душу своїм задуманим лицем і чорними бровами.
Я любив її.
Звичайно, моя любов була наївна і чиста, як роса на травах у зорі, як тьохкання соловейка в кущах, коли віє солодкий вітер світання.
Потім, коли я вже вчився в сільськогосподарській школі при Кам'янському зрошувальному участку, я часто зустрічав її, коли чергував на фермі, а вона там працювала, і потім мене чарувала її горда краса.
Але я їй нічого і не сказав.
XVI.
У своїх родичів, Сидора Сосюри і його дружини, тьоті Галі, я ціле літо робив на гармані. За це я одержав на кінець літа пуд борошна.
Борошно я продав на базарі за 75 копійок і за ці гроші купив квиток на право навчання до нашої 2-класної Міністерської школи, в якій треба було вчитись п'ять років.
Але мене прийняли до третього відділення, а не до першого, бо батько мене підготував до нього, ще коли він учителював по селах Донбасу. Я став учнем.
І це для мене було таке щастя, таке щастя!
Коли нам задавали уроки, наприклад, по історії «от сюда — до сюда», то мене не задовольняло читати «до сюда», а я читав далі. Мене цікавило, що далі... Взагалі я дуже багато чиїав маленьким.
Я вже полюбив бронзові образи «Іліади», «Одіссеї» 1, плакав над «Кубком Шіллера», захоплювався Зейдліцом і Уландом2 у перекладах Жуковського і Лєрмонтова, ну і, звичайно, заливав сльозами сторінки «Кобзаря» Шевченка.
Казки Пушкіна мене чарували, як і «Демон» Лєрмонтова, і це поряд із «сищиком» і «Пещерою Лейхтвейса» та «Индейскими вождями»...
Тільки ясно, що в моїй голові цієї мішанини, що я запоєм ковтав, не було.
Мов якась чарівна рука все дбайливо і ніжно розкладала в моїй душі по поличках, а непотріб викидала, і моя душа все росла, росла, і її крила поволі обростали орлиним пір'ям, крила знань і фантазії.
У нас у школі раз на тиждень був спільний урок співів, які нам викладав (теорію і практику) завідуватель школи Василь Мефодійович Крючко. На цьому уроці завжди були присутні учні 3-го, 4-го, 5-го відділень.
Ми часто співали патріотичних пісень і особливо:
Ген, славяне! Еще наша речь свободно льется, пока наше верно серце для народа бьется!
Там, у цій пісні, е слова:
Пока люди все на свете превратятся в гномов!
Василь Мефодійович спитав, звертаючись до учнів усіх трьох відділень (я тоді був у третьому):
— Кто мне скажет, что такое гномы?
Всі мовчали.
Тоді я підняв руку.
— Ну, Сосюра! Я сказав:
— Карлик.
А вже в четвертому відділенні, коли Василь Мефодійович біля дошки довів другий випадок рівності трикутників, задаючи на урок на другий день, він раптом спитав:
— А кто мне сейчас докажет эту теорему?
Всі мовчали.
Тоді я простяг руку.
— Ну, Сосюра!
Я вийшов із-за парти і слово в слово, як Василь Мефодійович, довів теорему.
Він казав учням про мене: «Сосюра блестяще владеет литературным русским языком, но он любит иногда задавать такие идиотские вопросы, что у меня просто уши вянут».
А я дійсно іноді задавав йому запитання, тільки у Василя Мефодійовича вуха в'янули не від сорому за мене, а за себе. Бо він не міг відповісти на мої запитання, як колись моя мама, коли я п'ятирічним хлопчиком питав у неї: «Почему Бог создал человека таким непрочным?»
Вані вже не було. І я сам носив воду додому.
Але у нас не було бичовки.
Мені соромно просити бичовки у людей, і я зимою на льоду, що наплыв і замерз од розлитої води, в маминій теплій кофтині й великих на мене батькових чоботях стою біля колодязя і мовчки мерзну.
І от підходить гладка і рум'яна тепло одягнена багатійка. Вона дивиться на мене і, співчутливо хитаючи головою, тягне воду й каже:
— Бідна дитянка! Як вона замерзла! Вже ручки й губенята посиніли!
Витягла воду й пішла.
А ось підходить бідна жінка.
Вона мовчки витягне води, спершу наллє мені, а потім собі й піде, свята й повна сяйва для мого маленького дитячого серця, жінка-тру жениця з великої літери.
А таких мільйони.
Потім уже, на фронтах громадянської війни, ми йдемо, після тифу, в обозі, худі, виснажені, жовті й голодні.
Йдемо через село.
А біля воріт стоять гладкі куркулихи й, склавши хрестом руки на своїх високих, повних сала й молока грудях, співчутливо хитають своїми свинячими головами.
А хліба дадуть?
— Давай білизну!
А де її візьмеш тоді, білизну, коли ми її давно проміняли на хліб.
А бідна жінка мовчки винесе нам з останнього буханку хліба, а то й нагодує кислим молоком із мамалигою.
Святі й прекрасні жінки нашого народу!
Вони мовчки робили своє святе діло.
А куркулихи не жінки нашого народу. То потвора без душі, які не мають ніякісінького права зватися людьми.
Василь Костянтинів, що потім, у війну, був добровільцем батальйонів смерті, мені подобався. Красивий, чорнобривий і хоробрий, він був дуже сильний і запальний.
Мені тільки не подобалось, що він такий жорстокий.
Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам він теж волох) убивали на глинищі біля Дінця собаку.
Вони це робили радісно і завзято, а Василь аж гарчав од насолоди, коли забивав ломакою гостру кістку собаці у залите кров'ю око...
І був ще на селі один Василь Костянтинів з могучим басом. Він з усієї сили бив себе кирпичиною в свої груди, що гули, як орган, і доісторичний крик його, мабуть, долітав од нашої хати до заводу. Він потім став червоногвардійцем і тримав себе героєм.
Ми часто купалися на Дінці, майже жили водяним життям.
Особливо ми любили купатися в гарячій воді, що текла з заводських труб під землею і виходила на береги Білої (що впадала в Дінець) і Дінця.
Нам подобалось із гарячої води (Біла, коли підходила до Дінця, ставала гарячою од гарячої води з заводу) запливати в холодні зелені й швидкі води Дінця. Все тіло наше кололо безліччю голок від раптового переходу од гарячого до холодного.
Дінець. Ріка мого золотого дитинства. Ти вічно в мені, в моїх золотих згадках про тебе, про солодке й гірке, що переснилося і одснилося моїм карим і сумним очам, душі моїй тривожній...
XVII.
Ми йшли на гору од Дінця.
Юзефович, мій шкільний товариш, ішов останнім за мною із твердим, як залізо, сучком із держалном, виламаним із грубенької дошки.
Нечутно наблизившись до мене, він з усієї сили різонув мене тим сучком у ліву половину голови, за вухом.
Голова моя якось легко закрутилась, і я упав, ні, не упав, а земля сама до мене підлетіла і чомусь з правого боку, як стіна... І я ліг на неї, як на теплу, уютну і м'яку подушку.
Я лежав, мабуть, не довго, бо не бачив, як тікав «бочонок».
— Чого ж ви стоїте? — крикнув я до хлопців, але всі розгублено мовчали, а Нестор, теж шкільний товариш, тільки знизав плечима.
Потім у школі, коли я узнав, звідки людина відчуває, що вона стоїть, сидить чи лежить, я зрозумів, що удар Юзефовича на мить порушив у мене рідину в полукружних каналах середнього вуха. Кістка черепа за вухом не тріснула, а трохи вгнулася і здавила слуховий нерв.
Я став глухим на ліве вухо, і з того часу у мене в лівій половині голови вічний шум, як розвіяний дзвін, який то слабне, то дужчає.
«Бочонка» я таки спіймав на тім же Дінці і важкими грудками засохлої землі загнав у капусник.
Удари гулко гупали по ньому, а він, як хижа кішка, вишкірившії гострі зуби, стрибав по вогкій землі і ніяк не міг прорватися до мене крізь гнівний град грудок завбільшки з дитячу голову.