XXXVII.
Вагони. Пахне самогоном, патронами і олією, пахне нігом і кров'ю...
Мені й тепер іноді зимою... коли сніг і я один, подує кийсь вітер і запахне... снігом і... кров'ю... Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП і і міхова доха...).
Ще пахло кожушиною і козацькими онучами...
Нас відправляють на позиції.
І чудно. Я був безпричинно веселий... Наче мене це не торкалося... Тільки сестра моя стояла біля дзвінка гумно, сумно дивилася на мене...
Вона вмерла в 1919 році, я так її й не бачив.
А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку нас на фронт...
Ми співали «Чумака» 2.
Було нам весело, наче їхали ми не на смерть, а роззброювати німців...
(Тільки чому нас посилають на Сватове?.. Там же ворога немає? Ворог на Дебальцевій, Алмазній...
Тільки чому нам вчора з наказу батька Волоха всім завели оселедці?..).
Їдемо.
І вже на Сватовім пероні... (Ніч... Сніг... Вітер...). Курінний нам каже (нас поїхало три сотні: 9-та, де я, 11-та й 12-та):
— Ми з більшовиками не воюємо. Але вони захопили Куп'янськ. Ми тільки візьмемо у них назад Куп'янськ, а воювати з ними не будемо. Хай вони самі собі, а ми самі собі.
Пішли в розвідку.
Звичайно, селяни нам не кажуть, де червоні.
Всі села — більшовицькі.
На другу ніч я був призначений ройовим. (Ви не дивіться, що я лірик, я бойовий). Я—вартовий по кухні. Над ранок о п'ятій іти на кухню.
А знаєте, що це значить? Це значить: наїстися пволю м'яса, яке тоді було краще за шоколад-міньйон. Я уявляю, як я буду їсти м'ясо, і з цією мрією заснув... Готелів для козаків не стало, і декого розташували по хатах. Мене й ще одного козака мого рою — в хату.
Ми з ним наче вдома; розляглися до білизни, бомби поклали на вікно, рушниці поставили в куток. Спимо.
А в мене сон такий, що хай над головою б'є гармата (це тоді...), я не проснуся.
Враз вбігає хазяйка (2 година ночі).
— Ой, діточки мої, ви ж пропали!
— Що таке?..
— Ваші всі побігли на станцію, була стрілянина, кулі звистіли по садку.
Ми спокійно одяглися. Я, як вартовий по кухні, взяв запхнув за пояса тільки багнета. І йдемо ми картошку чистити. Зброї не взяли.
— Це, кажу, «так, просто паніка якась». Мені не вірилося... німців побили, варту побили, Київ іаш, а тут, на тобі... втекли... покинули... І навіть не юзбудили... <<Ні! Ми йдемо чистити картошку». Виходимо. Сніг. Туман. Вулиця йде просто до вокалу.
Тихо. Смертно тихо. Навіть собаки не гавкають. Тільки на станції тонко й одиноко кричать паровози. Із туману підходить до нас козак, і рушниця в його а плечем.
— Що таке?..
— Та наші всі побігли на станцію... Була стрільба, ричали «слава», «ура».
Тишина смертна.
Ідемо чистити картошку.
Я ще не вірю, що це кінець.
Мені деревляно спокійно і покірно.
І от із туману смутно, а потім чітко: «Коні!»
«Не наші», — щось сказало мені, і я притулився до ину.
Мої товариші стали на півкроку вперед од мене. Ми підкові вершників.
— Хто йде?
— Свої.
— Пропуск.
— Олена.
— Яка Олена?.. Руки вверх!
Не знаю, чи підняли мої товариші руки, чи ні, але відчув жах у голосі того, що кричав «руки вверх», перескочив через тин за копицю... Біжу по городах... а ззаду чую удар по чомусь м'якому і «ой... ой...» тихе й тоскне. А зір механічно відбиває, відбиває кривеньку чорну вишеньку на білому тлі снігу, смутні контури тинів, копиць і хат.
Шлика я зірвав... але оселедця зірвати не можна. Та й шапка в мене кавалерійська, лахмата, її скидати? Холодно, та й оселедець одразу побачать...
А коли попадають в полон з оселедцями, то з ними не церемоняться... Смерть...
А який я старий гайдамака? Червоні думають, що як з оселедцем, значить, і старий гайдамака:
— К стенке! Або:
— На рубку!..
Тільки в процесі боїв я дізнався, чому вони не стріляли мені в спину. Просто вони думали, що ми дозор, а ззаду лава. Вони тихо нас і зняли, цебто тих двох — порубали... У них теж були оселедці (а вони шахтьори...). Про це я дізнався аж 1921 року (що їх порубали...).
І почалася стрільба...
Ніч раз у раз протинало червоними мечами пострілів... Я вирив у снігу рівчака і ліг у нього... Пливли образи Констанції і бабусі, які мене дуже любили... Констанція тоді, а бабуся й тепер — їй 102 роки. Образу матері не випливло... Та й то, як мить. Якась спокійна покора смерті. Я іноді не витримував, вставав і йшов прямо на вогонь, але знов лягав... Вода капає мені за комір, на щоки... Потім я зайшов у двір і підліз під призьбу (до хати не пустили. Я стукотів, але вони по голосу пізнали, що я із «побежденных»...).
І от червоні займають село...
З годину цокотіла вулиця... То батареї (між іншим — на волах), обози, кіннота... І все цокотить, цокотить, цокотить... Нарешті почало світати. Я виліз і пішов знову в город. Крізь паркан видно було, як ідуть баби по воду... І от забили дзвони. Неділя.
Й вийшов, наче у сні, на вулицю... Там... Там... Там... Купками стоять червоні... У мене ж лахмата шапка і обмотки побіліли од води (вони були зелені, нові). З йду просто крізь червоних, а навколо мене сон... Я наііть і голосів їхніх не чув...
І ніхто мене не спитав, не затримав...
Все село — більшовицьке.
Я зайшов до крайньої хати. Дома дядько і його син.
— Острижіть мені оселедця.
Син бере й стриже мені оселедця.
Але ж голова моя побрита.
Я дав дядькові цукру (у мене було трохи в хусточці), він дав мені хліба, і я пішов.
Вийшов на гору. Дивлюсь, біжить один козак... Блідий од жаху, одне око більше, а друге менше, й наче ому дуже холодно... Втік з-під розстрілу.
Це — старий гайдамака.
— Ну, — кажу, — «ходім на Святі Гори» (75 верст — неначе в другу хату), а відтіля потягом додому.
І який же я дурний (а може, хитрий... Це ж така тонка річ), їдуть баби з хуторів на базар, а я їм кричу:
— Ви не кажіть, що ми сюди пішли. Ми — гайдамаки.
— Не скажемо, діточки, не скажемо. І не сказали.
Ночуємо ми на хуторі. Товариш мій каже, що ми, мобілізовані Петлюрою 3, тікаємо додому. Лежимо на печі. дядько хитро примружив око, підійшов до нас і каже:
— Та признайтесь, хлопці, ви ж гайдамаки? Вас же били на Сватовій? Я сказав:
— Так, ми гайдамаки.
Дядько нічого не сказав.
Але я довго не міг заснути і все дивився на сокиру укутку...
І недалеко від Святогорської станції (кругом червоні партизани), в одному селі, коли ми лежали на долівці, увійшов лисий старенький староста і затребував у нас «пачпорта».
— Який «пачпорт», коли ми мобілізовані?
— Та що там з ними базікати! До штабу їх.
А жінки не віддають нас, плачуть та приговорююті
— Та вони ж такі, як і ми: і чорнобриві, й по-нашому розмовляють.
І прокинувся в мені поет-агітатор... Я почав говорити, хто ми й за що така наша доля, почав читати їм свої вірші...
І стало чудно... Лисий «пачпортний» староста просит: переписати йому на пам'ять вірші. Пам'ятаю початок., (О мої поезії, такі ж наївні й зелені, як моя вічна. молодість...).
Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю
і тепер по світу хай вона блукає.
Хай вона до зброї всіх рабів скликає.
Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю...
                                         1918  p.
Це такі слова... Але ви б послухали, як я тоді декла мував. Я на «Плузі» 4 і тепер, і раніше так не декламу вав і не декламую... У мене аж волосся ворушилось від піднесення...
Нам дали сала, огірків та хліба і відпустили. Прийшли на станцію. Власне, я сам прийшов на станцію. Товариш мій зник... Його дядьки не пустили.. Я й досі не знаю, де він... Це було так. Коли ми виходили, один дядько, що мовчки слухав мої вірші, мовчкі підійшов до мого товариша, взяв його за плечі й сказав
— А ти, хлопче, останься, побалакаємо...
Та й досі балакають...
Питаю на станції у телеграфістів, де червоні, де петлюрівці, а мені не кажуть...
Підходить потяг (пасажирський). Сідаю, їду. Потяг— на Харків. В Харкові з вокзалу не можна вийти. Я ж не цивільний.
І мусив я тимчасово прикомандируваться до мазединського полку 5.
В Харкові мій дядько, слюсар Іван Локотош... Але не можна вийти з вокзалу,
Мазепинці відбили у каральників дві цистерни горілки, і нам видавали щодня майже по котелку.
Одного разу нам видали по котелку горілки. Ми вишли. Нас построїли і повели до міста. Попереду йдуть і наганами старшини і кожного з публіки, в кого руки і кишені, заставляють підносити їх догори... Приходимо у  якийсь завод. Я й досі не пам'ятаю, де він, але знаю, що ми дуже довго йшли до нього... Тільки ми відчинили раму заводу, як ударила стрільба...
Ми — назад..
Потім знову—в завод.. У нас ручні кулемети. (Я попав до кулеметної ватаги, але ще був з рушницею). і заводі тихо. нікого нема... Тільки сумні чорні вікна та битий випадковою кулею реалістик у дворі...
Ідемо далі... Ну, звичайно, котелок горілки зовсім плинув на мій «котелок»... Заходимо у якийсь двір. У кімнаті під полом багато зброї і листівки з відозвами о повстання.
О мої рушниці, змазані маслом, мої робочі рушниці... Це ж я своїми руками клав вас на дороги і їв абрикосове варення... Тільки мені чудно було, що хлопці заради і одіж, і порося, і коньки... Ну, цигарки (десертні), ну, варення... Варення я змалку люблю. Ну, а причому тут панталони й порося?..
Потім ми полили вулицю з кулеметів і вернулися на окзал.
Відступ.
На «Новій Баварії» я зустрічаю броньовик 3-го гайдолку 6.
— А, Володька?
— А ми ж сказали твоїй сестрі, що тебе зарубали на Сваровій.
Між іншим, на Сватовій нас тоді розбили ліві есери 7 «сахаровці».
Мені трошки жалко було, що вони одбили у нас вагої з обмундируванням... У мене була розірвана й стара шинеля... Мені якраз обіцяли видати нову, а тепер чекай, коли вони видадуть...
Я все не вірю... Думаю, що це непорозуміння, що ми з більшовиками не воюємо.
Лозова. Грудень 1918 p.
Делегація німців їде до Москви. Ми її пропустили Хотіли відбити у Махна 8 Павлоград, не ми, а Павлоградський полк. Так він пустив козаків у Павлоград, та як узяв їх в кулемети...
Більше Павлоградський полк не ходив відбивати у Махна Павлоград.
Сотенний Глущенко взяв мене і кілька козаків із мого рою, і ми пішли на базар. Коли ми стояли біля рогу, де нас із публіки підійшов мій колишній шкільний товарнії по сільськогосподарській школі Гнатко. Він був у цивільному, і мені якось дико було говорити з піім пре минуле, я тільки сказав йому:
— Жалко, що в таких умовах ми зустрілися з тобою
— Праворуч! — І ми чітко пішли робити своє діло Ми заарештували двох кіннотників із Павлоградського полку. У них в руках були підметки, хромові вптяжкі і взагалі все, що потрібно для чобіт. Коли ми їх велг на станцію, до нас підскочило кілька кавалеристів iз їх полку. Вони на вигляд були дуже войовничі: смугляві, з чорними шликами, чингалами 9 за поясами і кривими шаблюками. Ну, запорожці тобі, та й годі. Вопв почали кричати на нас і розмахувати руками, аби ми повернули їм заарештованих. Сотенний Глущенко хрипко закричав:
— По бандитам — пальба...
Я мляво і лячно зробив те, що треба. Ми були готові до стрільби. Павлоградці зблідли і наче опали. Обличчя їх одразу схудли, і було противно слухати, коли вони, заїкаючись, почали белькотіти:
— Та що, та ми нічого... Та ми нічого, — і жалко поіали задкувати перед нами.
В станції нас оточила маса павлоградців. Вони розмахували бомбами і насідали на нас. Наші хлопці теж розмахували бомбами. Кричали, що не може бути, щоб свої та своїх розстрілювали. Павлоградців було більше, ми повернули їм заарештованих.
Ще. Заарештовано два євреї — студенти з Одеси, їхали уОдесу. У них настрій, розумієте, який... Коли прихоять п'яні козаки і б'ють їх табуретками по морді, а вони тільки затуляються руками та дивляться, як кролики...
І от їм, тому що вони студенти, я читав свої поезії ро Констанцію, про зорі та конвалії... І вони крізь іертну тугу усміхались мені і казали, що я — поет. правда, я весь час почував, що їх не розстріляють, заюкоював їх... Але лізти до них з поезіями, та ще якими... Коли люди вже за муром смерті...
Цих студентів звільнили, але, звичайно, забрали у них усі гроші... І вони, бідні, сидять край столу на вокзалі не знають, що їм робити. Я підійшов до них з одним своїм товаришем, і ми віддали їм усі свої гроші, що ми получили платні за місяць. Вони не знали, як нам дякувати, і дали нам свої візитні карточки на всякий випадок... Я карточку заложив собі в шапку. Але шапку віддав якійсь тітці на Поділлі за хліб... (а цікаво було б попитати цих студентів).
24 грудня. Лозова. Вечоріє. Я вийшов з вагона натоти в котелок води. І тільки підняв ричаг, як враз гориться все стрільбою... Бомби, кулемети, рушниці...
До зброї!
Наш бронепоїзд тихо від'їжджає... А стрільба все йде, йде... І горить електрика... Мені страшно досадно, що вона горить... Але яке їй діло до мене, коли так хотіли робочі або махновці. Я не знаю. У всякім разі, не я.
Ми одступили, потім розсипались в лаву і почали наступати. Ідемо по «чавунці», а по боках посадка... Наш сотенний заховався в броньовик, а нас — в лаву. Ідемо по полотну залізниці. Хлопці все збиваються в купу... Лячно йти біля посадки... А прямо в вічі залитий електрикою і повний стрільби вокзал. Лягли... Я тільки чую сніг тилом лівої долоні, що під стволом рушниці... Більше нічого... І враз гасне електрика, а з нею й стрільба.
Ми одержали наказ з броньовиком охороняти моста, що на Полтаву. На ранок пішли в обхід махновцям... Був туман... і лава наша далеко-далеко обхопила поле... по боках хмарами — кіннота... Десь стукнув постріл... Переходимо залізницю, і чудно простукотіли мої штиблети об рейки... У дворі будки я побачив забитого... Він одиноко і смутно лежав, на штанах йому були лампаси німецького бранника, а в голові — яма... Це був перший забитий, якого я близько побачив... Ідемо в тумані і по команді то спиняємося, то знову йдемо... Входимо в село, власне, передмістя Лозової... Ворога немає, тільки трупи по дорозі. Мене вразив труп дідуся у новому кожушку, який присів біля телеграфного стовпа... Люди гонорили, що він пішов до церкви. Його не пускали, наче чули... а він пішов. І чудно мені було, що дідусь хотів заховатися за стовпом від кулі...
Йдемо до станції й на фоні трупів і ридань наївно й весело співаємо:
— Ой там. коло млину, он там, коло броду...
Коли ми проходили повз вагон музичної команди, капельмейстер показував нам сурму, яка була майже розплескана і повна дірок від куль.
Павлоградський полк, не прийнявшії бою, втік, і гайдамаки самі ледве вдержали станцію. Махновці заскочили навіть у вокзал, і ми захопили у полон 18 махновців... Вони сиділи в караульному помешканні, і нашій сотні було призначено їх розстрілювати.
Ми підійшли до карному 1... Я наче чув і підійшов майже останнім. Наш сотенний Глущенко відчинив двері, і кожного махновця, що виходив з карному, бив кулаком по морді і віддавав козакові, який мав його розстріляти, приговорюючи: «Оце тобі... Оце тобі...» А я все відступаю, все відступаю, щоб він не сказав мені: «Оце тобі...»
Нарешті махновців розподілено. Це були звичайні селянські хлопці. Такі, як і я... Тільки що ми в шинелях, а вони в піджаках. Двох цивільних, що випадково попали до карному, відпустили, і ті, підстрибуючи по-телячому, побігли від нас... Це було ранком 25 грудня 1918 року. В нашому полку був піп. Ми ведемо махновців розстрілювати... Підвели їх до церкви і вистроїли в один шерег біля церковної огради... Вгорі кличе молитися дзвін... А потім йому наче стало соромно, і він замовк...
З хат повиходили баби, дівчата... дивляться... а махновців, по два, підводили призначені до огради, ставили навколішки спиною до нас і по команді: «По зрадниках... огонь!..» — били їх огнями, і ті, як папірці, прибиті до дороги несподіваним вітром, мовчки, без крику падали... Потім по команді їх кололи штиками, та не в спину, а в стегна... Штик, звичайно, застрягне в кістці, і козак, намагаючись його витягти, волоче тіло по снігу, а потім криваве лезо з реготом витирає об сніг... Виходили розстрілювати і добровільно... А один із призначених козаків перед залпом заплакав, перехрестився і сказав:
— Прости мене, божа мати. Це не я роблю...
Мовчки роздягалися і мовчки вмирали махновці... А як вони йшли... їх ніжки наче хитав вітер... Дійсно, ніжки... бо то були хлопці років по 17. І з кожним махновцем я мовчки підходив до стінки, покірно ставав навколішки, і... злісно й недружно гавкали рушниці, і ті звуки впивалися кулями в моє тіло... Я стояв і дивився... Мені було солодко, і я не знаю, чи плакати, чи сміятися хотілося мені... Я стояв. Старшини ходили й добивали в голову... і хто був недобитий козаками, тільки здригав, коли куля старшини розбивала його останні надії... Останній, літній уже, в одязі німецького бранника, коли роздягався, тільки сказав;
— Я сам был три года в плену у немцев...
Його зразу не застрелили. Коли його кололи, він довго, довго кричав тоненьким і далеким-далеким голосом...
А це ж було за кілька кроків від мене...
Потім ми пішли. Сотенний 11 сотні надів синього діагоналевого піджака останнього розстріляного... А сотенний Глущенко йшов, танцюючи, і співав хрипко й радісно... Да, одного, коли кололи, вдарили багнетом у шию... гостряк багнета виліз йому із рота, і він ухопився за нього рукою...
Ми стоїмо ще на Лозовій... Махно має об'єднатися ще з червоними. І чудно було мені, що деякі козаки везуть із собою повні скриньки барахла і дбають, аби його було ще більше... Я ж віддавав залізничникам все зайве з одягу, що мені видавали: фуфайки, теплі штани, білизну... І раз лізе в вагон козак. Спочатку показався його оселедець, а потім жіноча пелерина і тільки сорочка з плямами крові на ній... Далі лізе другий і показує жмут «українок» 2... Це — злодії ночі... А сотенний каже:
— Робіть що хочете, аби не на моїх очах... Коли ж хто спіймається, то буде кара...
І для виду навіть розстрілювали котрих... Хлопці ходили до проституток. Я не ходив до проституток. Хлопці вмивалися, — я не вмивався. Нащо? Все одно вб'ють... Мені не вірилось, що я вернуся додому, коли навколо стільки смертей. Часто я ходив у вокзал, знову повний цивільних, і дивився в трюмо... На мене дивилося сумне смугляве обличчя козака в лахматій шапці, обірваній шинелі, з німецьким багнетом за поясом і жовтих штиблетах з німецького офіцера... Кажуть, що махновці будуть знову наступати і що з ними йде сам батько Махно... На вокзалі росте тривога... Цивільних все меншає. Вокзал майже порожній... Тільки я в нім з вічною мрією про Констанцію... Та самотній майстровий з гармонією.
І от вів заграв... Заграв мого улюбленого вальса «Пережитое», якого я часто слухав у кіно у нас на базарі... В кіно його грали на мандоліні під акомпанемент гітари й балалайки... Іноді я чув на вулиці на гармонії, але його завжди грали неправильно, що мене дуже нервувало... А цей грав ідеально правильно, іменно так, як я хотів.
І в морі ридань, широко і безнадійно, пронеслося все моє життя. Я трохи не вмер од болю...
Де ти, коханий гармоністе?.. Може, ти прочитаєш ці рядки, написані нашою кров'ю.
На ранок ми поїхали пробувати нову тридюймівку для нашого броньовика...
Почали стріляти... І десь далеко обізвався чужий удар... Махно почав бити по Лозовій, Махно наступає.
Наш броньовик став на полтавському мості і почав бити по якомусь хуторі, де метушилися після кожного розриву далекі чорні фігурки махновців... З лівого боку, недалеко від станції, зійшлися лави наші й ворожі... Довго, довго, напружено тривожно й недружно лопотіли рушниці, і невідомо було, чия візьме... Коли ми їхали на бій, вздовж посадки я бачив нашу лаву. Бунчужний, молодий вродливий хлопець, радісно перекидався на снігу, і здавалось, він не бунчужний, а просто собі звичайний хлопчик, якому дуже весело гратися в війну... Махновці не витримали й почали відступати... Скільки їх побили, я не знаю... Але поле було все чорне від їх трупів.
Червона Армія була вже близько... Десь гримів її непереможний крок... Ми отримали наказ покинути Лозову... їдемо на Полтаву.
У всіх така думка, що в Полтаві спочинемо. Тил... Але тилу ніде не було... Кожної хвилини: «До зброї!..» Ми спали в патронташах, не роздягаючись, і від крику вартового хапали зброю і вибігали на смерть.
XXXIX.
Полтава. 5 січня 1919 року.
Тільки-но ми приїхали. От, думаю, хоч раз спокійно засну. Як зирк у вікно, а всі люди біжать із базару...
Повстання...
Місцеві більшовики повстали. Вони поставили кулемета на соборі, і наш броньовик почав бити по собору то шрапнеллю, то гранатами: на удар...
Вечоріє... Зірки розривів обсипають собор... Коли ж після удару зірка біля собору не блискає, значить, снаряд у соборі, де золото іконостаса, де бог, в якого я перестав вірити... Ми ж з попом, а піп нічого не каже, що ми б'ємо по собору нашого бога, піп нічого не сказав, коли ми на різдво біля церковної огорожі розстрілювали 18... Я перестав вірити в бога... І па людей я став дивитися як на папірці... Особливо зневажав і жалів я цивільних.
До вечора був бій... А увечері в наш вагон вскакує сотенний Глущенко:
— Полтава наша. Слава!
Йому ніхто не відповів...
Тільки чому ж це — «Полтава наша», а з київського вокзалу почало бити поважно й грізно... Наш броньовик вийшов за товарну станцію. Праворуч ліс, у лісі село чи передмістя... На мутному снігу чорніють козацькі лави...
Наш броньовик — тільки по назві броньовик, а це звичайний пульман, стіни якого обкладено мішками з піском. Коли стріляти, то треба висувати голову... Значить, коли — куля, то тільки в голову...
Наступає регулярна (Червона) армія... Наша сотня по черзі вартова, і ми—на броньовику... До нас прислали січових стрільців 1 у касках і з кулеметами... Ждемо... А в селі гавкотять стурбовані собаки, без кінця гавкотять... То... ідуть...
Прибігли козаки з розвідки... Наткнулись на дозор «7-го советского полка...» І от близько, близько од нас показалися лави червоних... Вони сміливо й просто йшли у ввесь зріст прямо на нас...
— Огонь!
Гармата скажено вдарила прямо по лаві, і я закрутився в огні бою.
Біля мене строчили кулемети, рушниці, і після кожного удару гармати рот мій механічно підстрибував... Хорунжий не ховав голови і трохи не застрелив мене, коли я ніяк не міг відчинити цинки з патронами... Наші кулемети били з перебоями («засєчка»), теж і більшовицький кулемет гарно застрочив, навіть якимось мотивом... Ну так же тонко й гарно, що ми всі аж засміялися... Я пік пальці об гаряче од стрільби дуло моєї рушниці...
А кулі співають тонко й солодко...
Наші рушниці б'ють гулко, а більшовицькі — наче паперові хлопушки: пак, пак... Це звукова омана... Всі рушниці б'ють однаково...
Червоні почали стріляти вже з тилу... Броньовик наш відступає... Що ж ті, що в лаві, що лежать самотньо на снігу, коли броньовик відступає?.. Коли ми проїжджали мимо водокачки, червоні били вже по нас прямо з неї... Як вони не засипали нас бомбами з моста, я й досі не знаю. А вони ж були на мосту, над нашою головою...
Броньовик підійшов до станційного перону, на якому спокійно і поважно стояли кулемети, а мимо швидко й тривожно, колонами, відступала наша піхота... Чулись голоси старшин:
— Не хвилюйтесь, панове козаки...
— Не хвилюйтесь, панове козаки...
А козаки з сумками й рушницями за плечима йшли в тьму... Наш броньовик став на мосту на Ворсклі. Ми прикриваємо відступ. Нашу сотню змінили, і я мертво заснув у вагоні... Констанція мені не снилась. Враз, крізь сон... гарматний удар... один і другий... Злякано застрочив кулемет, і я під крики «До зброї!» схопився з ліжка...
Чую... їдемо... Стрільба замовкла...
А було от що.
Потомлені боєм вартові на броньовику заснули, а червоні колонами підійшли до нас і вже почали братися за ручки броньовика, як їх випадково побачив наш чотовий, що вийшов із вагона оправитись, і крикнув: «До зброї!..»
Червоні під нашим огнем одхлинули за насип і залягли в лаву.
Сніги... ніч... поле... і сум коліс... Куди ми їдемо?.. Старшини нам кажуть, що ми воюємо за Радянську владу, а селяни через кожні п'ять верстов рвуть пам залізницю... В Кременчуці наш полк (2-й курінь, наш 3-й) роззброїв Балбачана, а газети писали, що це зробили січові стрільці. Балбачан хотів нашу армію подарувати Денікіну 2.
В Кременчуці ми пішли в баню... Попереду йшли бунчужний і гармоніст... Вони якось смішно хиталися у валянках... Коли ми підійшли до лазні, помилися козаки 1-го куреня... (до лазні всі йшли при зброї), і чітко під хитання багнетів вони заспівали:

Ми гайдамаки, всі ми однакі...
Ми ненавидим пута й ярмо.
Йшли діди на муки,
підуть і правнуки,
ми за нарід життя свое дамо...

«За нарід?..» Ще багато було телят, які думали, що ми йдемо за нарід. Я теж думав, що ми йдемо за нарід... Що більшовики — шовіністи. Особливо нас обурювало, що нас за те, що ми говоримо свовю мовою, взивали буржуазними лакеями. А наш полк у нивах був весь більшовицький... Того він і був самий бойовий з усіаї петлюрівської армії, і більшовики завжди не витримували нашої штикової атаки... Того і (не) любив нас дуже улюблений полк Петлюри, мазепинський полк... Кілька разів доходило майже до бою з мазепинцями, яким ми зривали погони. Того ми й не відступали через Київ... Того й ніколи не приїжджав до нашого полку Петлюра, який спокійно почував себе тільки між мааепинцями та січовими стрільцями...
З Кременчука ми поїхали бронепотягом у розвідку в напрямі на Полтаву. Було тяжко й лячно сидіти у вагонах і чекати на смерть. Бо скрізь же партизани, і щохвилі нас можуть одрізати од Кременчука. Ми сидимо у вагоні, у всіх настрій неможливий. А один козак так жалко й жалісно матюкався і нив перед мене, що я не витримав і сказав: «Та замовчи ти. Тут і так тошно й без тебе...» А він усе ниє... І було противно дивитись на його перелякане, повне болю, спітніле обличчя. Бунчужні нашої та 9-ї сотні були більшовицькі агітатори. Бунчужний И-ї сотні, низький і русявий, казав: «Надо не ныть, а делать дело». Почувалося щохвилі, що всі схопляться за зброю і почнуть бити старшин. Сотенний Глущенко попередив нас. Він вихопив свою кубанську шаблюку і, махаючи нею перед нами, почав кричати;
— Я не хочу бути за сотенного у бандитів!
Хлопці не були ще готові, без зброї, і ми кинулися од нього тікати, але в дверях застрягли. Бунчужний нашої сотні спокійно став на дверях із рушницею і чекав. Курінний Ліневський заспокоїв Глущенка, і той його послухав. Коли ми приїхали в Кременчук, наші бунчужні зникли: був даний наказ їх заарештувати, але вони про це зарані довідалися і зникли.
XL.
Знам'янка. Лютий 1919 p.
Кілька день ми стоїмо на Знам'янці. Нас оточили з усіх боків червоні... Григор'єв нас зрадив, перейшов на бік червоних '... Його штаб на цукроварні... Відтіля його броньовик почав бити по Знам'янці. Наш курінь в заставі. Лава наша йде вперед. У лісі. Ніч. Наш броньовик відповідає на далекі удари... Григор'єв б'є по путі, що йде на Цвітково, хоче розбити рейки...
Ми йдемо й тихо пересвпстуємося, щоб не загубити зв'язку... І от чорну тьму перед нами тихо й жутко прорізала ракета... Ми знову вийшли на полотно залізниці. На лівім фланзі почалася стрілянина... Ми покірно впали навколішки і приготовились... Стрільба так же, як і почалась, замовкла. Виявилося, що на нашу ласу наскочила кінна розвідка, і під час стрільби забито прямо в голову одного нашого козака, а у одного кіннотника нашою кулею збито шапку... По тій шапці ми потім дізналися, що то була розвідка нашого полку...
На ранок ми маємо наступати на цукроварню, де гріїгор'ївці. Поширюються чутки, що григор'ївці не готові зовсім, що вони тільки п'ють та гуляють... Мапі не віріїлося... Я почував грозу, що її вітер доносив із-за лісу... Я чув, що григор'ївці йдуть...
Од будки машиніста до нас на пульман був проведений телефон.
Броньовик наш просто й сміло вискочив з-за лісу... Димів біля заводу броньовик ворога, а збоку було як комашні григор'ївців, які, побачивши нас, почали швидко-швидко бігти назад... Кулеметник вхопився за ручки кулемета, але він не працює...
Як почало ж по нас бити...
Снаряди вітром шуміли над нашими головами, і щохвилі почувалося, що приціл береться все кращий і кращий. Ми всі присіли... Не було змоги висунути голови... Вперед не можна їхати, бо рейки вже розбито...
— Назад!
— Назад! — кричимо ми всі... Телефон зіпсовано, і броньовик іде вперед, туди, де снаряди б'ють прямо по рейках, і видно, як шпали чорно й розкидано летять у небо... Врешті машиніст почув команду, і броньовик поволі, під ураганним огнем, почав одходити...
— В лаву!
Козаки вискочили й побігли в лаву, а я сказав курінному, що погано себе почуваю, що у мене болить живіт, і лишився на броньовику. Я злякався...
Але мені було соромно перед самим собою, і я, взявши дві коробки кулеметних стрічок, поніс їх вздовж залізниці до лави... Йшов я чомусь у виямпі збоку рейок... Ворог б'є... раз — по броньовику, а три — по лаві, раз — по броньовику, а п'ять — по лаві...
Перед мене з правого боку прямо об рейки наче велетенська рука з силою шпурнула купою розбитого шлаку... Набій... Я впав і трохи не виламав собі шиї... Підвівся...
Але мусив з коробками йти, ні, бігти назад, бо козаки й старшини з круглими, вилупленими, повними смерті очима бігли назад...
— Відступай!..
Тяжко й сумно під уже сконцентрованим огнем ворога ми почали одходити. Ворог бив по диму... Хорунжий повернув гармату дулом униз і почав бити по рейках... Григор'ївці нас обходять, може, вже обійшли... Вони хочуть перерізати нам дорогу на Цвіткове... І поки на станції переводили стрілку, в мені все тремтіли слова:

Силой прекрасной, могучею...
Силой прекрасной, могучею...

і я од нетерплячки й жаху, що ми не встигнемо проскочити, не міг устояти на місці...
Стрілку перевели, і ми швидко рушили...
Коли ми порівнялися з .селом, воно було нам з лівого боку, і вже було чорно од григор'ївців... Ми думали, що вони десь уже поклали на рейки піроксилінові шашкії... Але броньовик летить... Видно, як вийшли з хат дівчата... Дивляться, лускають насіння... Під огнем, присівши в броньовику, навіть не відповідаючи, ми...
Проскочили...
Дивимось назад... А за нами летить потяг немуштрованої частини швидко-швидко... Мимоволі хочеш, аби він проскочив... Там же гроші, обмундирування, ранені козаки...
Дивимось назад... аж летить тільки один паровоз, а состава нема... Григор'ївці не встигли підкласти піроксиліну під паровоз, але під вагони встигли, а може, бомбами розбпли зціпку...
Другий курінь мусив вигрузитися і після кількох атак вибив григор'ївців із села... Аж до цукроварні тікали Григор'ївці... Полк весь проскочив... Тільки гроші Григор'ївці таки одбили.
Коли козаки другого куріня після першої атаки розбито тікали до ешелонів, із одного двору вибігла старенька бабуся і закричала на них...
На Цвітковій чи на якійсь ближчій до неї станції наш п'яний сотенний стріляв прямо в публіку і ранив одного цивільного в стегно, просто так, ні за що.
На Христинівці ввесь час десь збоку били броньовики, але ми в бою не були.
Через Жмеринку ми їхали під видом ешелону сппнотпфозних (на вагонах крейдою було написано: «Сипний тиф»), хоч жодного хворого на тиф у нас не було, ми сміялися, грали в карти і пили спирт, розводячи його водою. П'яний каптьор дає мені кружку спирту. Я питаю:
— Розведено?
— Розведено, розведено... — каже...
А в кружці ж не видно. Я залпом випив, і як почало в мені горіти... наче хтось мені незліченими розпеченими залізними кігтями почав рвати шлунок і кишки... Я проходив у сільськогосподарській школі (на ст. Ямі) колись, що коли купоросну олію або азотну кислоту розводити водою, то ї'~' сила слабшає. Я почав швидко й багато пити води. Стало легше.
Який би я не був п'яний, я завжди був тихий і смирний, тільки плакав, щоб ніхто не бачив, за своїм селом та Констанцівю... І було непри&мно, коли деякі козаки п'яними починали розорятися, битись і кричати так, що їх доводилось зв'язувати.
XLI.
Проскурів 1. 15 лютого 1919 року.
Вечір. Старшини сказали, щоб ми не роздягалися і були напоготові. Нас хочуть роззброїти.
І на смутний ранок, коли крикнули: «До зброї!» — я в штиблетах на босоніж вибіг останній. Біля рампи була вже наша лава... Я підліз під вагона і, ставши навколішки, зайняв своє місце. Туман. З правого боку навпростець— пивний завод. Просто в виїмці соша, на якій заліг ворог. Це повстав проти нас за владу Рад наш 15 білгородський кінний полк.
На правому фланзі почалася стрільба... В ділі — кулемети, орудія, бомбомети...
Нам ще нема наказу стріляти... Мені не лячно, тільки дуже напружено, наче мої нерви витягло у прямі лінії і натягло до одказу, як струни на гітарі... Вже не треба, а хтось кілочки крутить та крутить... І, здається, осьось мене розірве...І от почалася наша стрільба... Кулемет, що був поруч мене, так дуже бив, що аж лента вискакувала з коробки. Так злісно вискакувала... Хтось із наших почав кидати бомби...
— В атаку!
І коли ми побігли на місце ворожої лави, там не було нікого, тільки лежали трупи козаків...
Один, до якого я підбіг, був ще живий. Біля голови його була чорна яма від розриву бомби... З голови текла кров, а з губ слова:
— Не бийте... я ж — такий, як і ви...
Це ж були козаки, українці, наші...
Старшини агітували більшовиків-українців, щоб вони не воювали з нами, бо ми говоримо однією мовою і діти однієї матері України...
Більшовики не слухали і били нас у хвіст і гриву, пародируючи слова нашого гімну (мотив якого, до речі, дійсно на фоні кошмарного відступу здавався мені похоронним) :
— Ще не вмерла Україна, а тільки смердить...
І почали приводити до нашої лави козаків немуштрованоЇ частини білгородського полку, захоплених на станції, які ніякого відношення до повстання не мали, і за моєю спиною розстрілювали...
Білгородські козаки всі були в полушубках, їх роздягли до білизни і по наказу курінного Коломійця купами розстрілювали. Командиром полку був тоді Маслов.
Розстрілювали добровольці. Вони забирали у розстріляних не тільки одіж, а й годинники, ножички... Один сказав: «За що ви нас розстрілюєте? Ми ж такі, як і ви...»
А другий, коли його роздягали і сказали: «Біжи!» — перехрестився й закричав: «Спаси мене, божа мати!..»
— Спасе її мать... — відповів на його крик гайдамака, б'ючи його прямо в потилицю.
І мені було досадно, що від кулі відлітає майже половина голови... Це ж так неестетично... Ну була б собі просто дірочка, як од японської кулі. Японці культурніші за нас... А то лежить розстріляний на снігу, і голова йому, паче скибка кавуна, чудно вгрузає в сніг... Повз мене провели розстрілювати кавалериста. Він у довгій шинелі спокійно і задумано йшов на смерть, і тільки шпори йому одиноко дзвеніли.
Ми йдемо далі. Наступаємо на білгородські казарми...
Залягли в лаву. Позиція погана. Тільки поле рівне та біле.
Ззаду мене лежать розстріляні, і я все одсовуюсь убік, щоб не лежати проти розстріляного (щоб не попала куля...).
Да. Коли ми збили лаву білгородців, був ще туман, і за рогом заводського паркану показався козак з рушницею і в полушубку. Ми думали, що то наш, і кличемо його до себе. махаємо руками... А він несміливо й нерішуче став, потім розгублено пішов до нас. Дозорні підійшли до нього. Він покірно віддав їм рушницю. Вони його роздягли і розстріляли...
Ах! А я ж махав йому рукою...
Лежимо.
І от просто на нас швидко летить хмара... чорна й грізна.
Кіннота.
Ворог наступає...
На лівім фланзі, біля могили, стоїть полковник і команду*;...
— Приціл двадцять чоти-и-и-ри...
І коли ліва рука тягнеться до прицільної рамки... «Тікай»... кричить моє тіло... Але всі лежать, не тікають, і я вгрузаю, прикидаю до снігу, витягнувши готові до стрільби руки...
То гарматний дивізіон ворога переходив на нашу сторону. Вони поставили ззаду нас на путях батарею і почали бити по казармах... Але перші два рази вони ніби помилково ударили по нашій лаві. Снарядний стакан трохи не зробив мене безног-им...
Наступаємо...
Так, як і в Лозовій...
Тільки перед нами з розчиненими вікнами грізно мовчать казарми. Ми йдемо... На три кроки позад од лави з карабінами в руках ідуть старшини... У мене нерви вже не напружені, а наче розстроєна балалайка, мені в'яло й лячно... Позиція ж жахна, а казарми над нами... Думаємо, це нас підпускають ближче... Дивуєшся, чому ворог такий спокійний... Але ми йдемо.
Потім з криками «Слава!» біжимо в атаку на... уже покинуті казарми.
Тільки у дворі стояли виладнані в один шерег ті, що залишилися і здавали зброю.
Якби не саботаж старшин, білгородці нас би розбили. Це ж було так гаряче й несподівано. За мурами залпи розстрілів, козаки виносять із казарм зброю, а білгородський старшина стоїть біля дерева, ковирне носком хромового чобота сніг і, удаючи з себе спокійного, задумано дивиться на нас. Але його ніхто не чіпає.
Я з бойових трофеїв узяв тільки російсько-український словник Курила. Носків мені не дісталося. Старшини казали, що це євреї загітували білгородців. Казали, що козаки першого куреня поклялися під прапором грошей не брати, а тільки різати. Вони пішли до міста і вирізали майже всю проскурівську єврейську... голоту. Кравців та шевців. До буржуазних кварталів вони не заглядали. Був один козак, який знав єврейську мову. Він підходив з товаришами до замкнених дверей і звертався до переляканих мешканців єврейською мовою. Йому відчиняли...
Одній гімназистці застромили між ноги багнета...
А розстрілювали так: стріляють і дивляться не так, аби попасти смертельно, а як-небудь, дають залп і наввипередки біжать до ще живих розстріляних і хапають з одягу те, що перед залпом кожний намітив на своїй жертві...
Один старий єврей перед залпом сказав:
— Вы меня убьете, а из моего пупа выйдет пять мстителей. Стреляйте меня в глаз, а не в пуп...
Залп одгримів, і єврей, майже перерізаний кулями пополовині, упав...
Всі козаки поціляли йому в живіт...
Коли вели юрбу полонених білгородців та цивільних на розстріл, я бачив, як біля конвойних бігав, кричав і ламав руки наш кавалерист. Його ридання розривали мою душу. На очах конвойних тремтіли сльози.
Це був кавалерист нашого полку, а серед тих, кого вели на розстріл, був його рідний брат... Старшини були невблаганні. Я довго дивився услід цій смертній юрбі і на тоскну фігуру кавалериста, що плакав і біг за ними...
Я зняв лахмату гайдамацьку шапку, залиту кров'ю української та єврейської голоти, надів французьку каску і став санітаром...
На ранок скривавлені мури наче ще гули криком:
«Русский?» — і собаки похапливо й жадно долизували кров на тротуарах... Ми розташувалися в білгородських казармах. На кухні на чорних дошках ще були крейдяні написи їжі та її складу. Головний лікар полкового околодку не взяв би мене з муштрової частини, але я почав йому читати свої російські (я писав і російською мовою) поезії, і він мене взяв до околодку.
Місто ось-ось повстане... Оголошено мобілізацію. Козаки поїхали за мобілізованими по селах. Ті йдуть. Робітники ходили групами по вулицях. І я бачив і чув, як комендант міста (ініціатор погрому), дивлячись на них, кусав свої довгі вуса й злісно хрипів:
— То-ва-р-ри-щи...
Місто ось-ось повстане. Селяни чекають, що й Їм буде те, що в Проскурові, бо вирізали ж п'ять тисяч євреїв (я дізнався від т. Фельдмана 1 тільки тепер, що шістсот. Він сумно сказав мені: «Справа не в кількості...»).
Ішли чутки, що регулярна армія червоних наступає вся на конях з ручними кулеметами у кожного червонарма.