– Що ви відчували, коли отримали Народну Шевченківську премію, символом якої є кована статуетка Залізного Мамая?

– Катарсис. Поглиблення генетичної причетності-відповідальності до тієї частини українських сердець, яких знову, як уже в часи мого предка гетьмана нереєстрового козацтва Бута Павлюка, потім Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Симона Петлюри, Романа Шухевича... іудськи-немудро (ні світлої ж пам’яті, ні честі від ворога) зрадила своя так звана шляхта, створивши за два десятиліття височезну прірву між собою і народом, що завжди приводило і може ось-ось привести до повної втрати державності. Справжні дари розсварена між собою псевдошляхта несе Мамоні, а до Шевченка (не примазувалися б вони вже до нього хоч кілька років!..) – паперові квіти. А розгублена голота шукає себе на чорних ринках підневільної праці.
А ще я відчув просте людське тепле щастя, що у мене крута шопта побратимів і справжніх читачів, які проголосували за мене і привітали мене потиском руки чи через телефон.
Одне слово, крила ще болючіше затужили за коренем.
Нічого. Адже зі свого болю та з піщинки мідія створює перлину...
Щодо символу (воїна-характерника Мамая) Народної Шевченківської премії, першим в Україні лауреатом якої мені судила доля бути, то я хотів би, щоби колись на моїй могилі стояв такий же... лише більший. Він же і шаблю на спині, мов хрест, несе...

– Пане Ігорю, як на вашу думку, що слід було би змінити в державній політиці аби держава повернулася обличчям до творчої інтелігенції?

– По-перше, змінитися самим. Постати гордими і злими до гнилі і чиновників-тимчасовців. Як поет себе несе, так до нього і ставляться. Справжній Поет безсмертний, а могутнє, здавалось би, «варшавське сміття, грязь Москви» піде у забуті могили разом зі своїми віллами і пустопорожніми лозунгами. Саму ж «творчу інтелігенцію» України за сповідування тих чи інших ціннісних орієнтирів можна поділити зараз на совків, ґрунтівців та постмодерністів. Але всі ми разом звичайні маргінальні свиноїди, коли між нами, під ними, над нами, у нас немає отієї шляхетності, виклику ворогові нашої нації і держави й готовності зостатися навіть наодинці в боротьбі за неї. Ніхто за поетів самих їх імідж ніде не підніме, не поглибить. Навпаки – всі наперекір робитимуть.
Але коли таксисти, організувавшись, можуть заблокувати рух у Києві, то індивідуалісти-поети можуть хіба що... померти від радісної бідності буття за принципом: на зло мамі змерзну в ноги. Або... або... поєднати так талановите слово і сміливо-рішуче діло, як це зробив Тарас Шевченко, воскресивши націю.
Імпонує мені і приклад латиноамериканського письменника Гарсіа Маркеса, який зі свого маленького селища Макондо створив суб’єктивно-об’єктивну модель цілого світу, а може, й Всесвіту. Оце істинно Глобально. Це не наш доморощений глобалізм, який сповідує ласий на гроші, які йому пахнуть, вчорашній активний комсомолець-абориген, готовий продати за них пам’ять про рідну матір, пам’ять про діда, аби ж, «як у людей, та по-модньому! та по-хранцузьки ж!..»
Так одна пані (житейський достовірний приклад) прилетіла з-за моря в Україну на конференцію, зоставивши мертву маму на два тижні в «холодильнику» (в морзі), бо ж «українська гуманітарна наука в небезпеці».
Час «проньок» та «голохвастових».

– Якщо навіть за радянських часів голос поета як громадянина був чогось вартий, то яку функцію виконують митці в сучасній незалежній українській державі?

– У радянський час, як і загалом у часи всіх імперій, поетів боялися: їх або вбивали, або слухали. Тепер же у нас до поетів БАЙДУЖІ. Тріскотливі багаті пліткарки-сороки тягнуть до своїх гнізд усе, що легко лежить, блищить і... не тоне. Хоча справжнє золото, як скіфська пектораль, знайдена прекрасним поетом Борисом Мозолевським, набагато глибше.
Комерційні, кітчеві «митці», тобто «митці», які підігрують несмакам або ж низьким порнушно-чорнушним смакам публіки, виконують функцію «опіуму для народа». За реповий ремікс «Рідна мати моя» або за голосно-нав’язливо повторений разів двадцять підряд із радіо у маршрутці «Львів-Луцьк» куплет «Ти отказала мнє два раза, «Нє хачу», – сказала ти. Ват такая вот зараза дєвушка маєй мєчти» – потрібно вже бити «репи» не лише їх авторам, але й популяризаторам, що істинний митець і має вже робити. Врешті, у справді демократичній, а не анархічно-колоніальній державі (наскільки знаю, поїздивши і політавши по світу), можна слухати що хочеш і коли хочеш, але ненав’язливо для інших. Загалом американський принцип «живи як хочеш, але не заважай жити іншому» – направду хороший. Так чому ж псевдоліберали не захищають його ні огнем, ні мечем, ні хотдогом, а лише лицемірним потоком дешевих слів?..
Той митець, хто відважується «один проти всіх», тобто один за всіх, – виконує у нас нині функцію Кармелюка, Довбуша: у багатих духом забирає – бідним дарує.
Притиснуті матеріальною скрутою і байдужістю чиновницьких структур до плінтуса, більшість творчої братії у якусь шляхетність навіть не бавиться. Одні пішли в комерційну (базарно-секондхендівську) літературу, кляцаючи на «компіку» детективну чорнуху-порнуху, інші – як Ліна Костенко чи мій друг, волинський світлий поет Віктор Вербич – у підпілля, заявивши, що вони не існують у цьому «неоцинічному» часі.
Я ще, батько двох доньок, чоловік призовного віку, стараюся триматися. Може, якогось шляхетного ворога на дуель викличу, якомусь подонку морду наб’ю.
«Поезія – це сповідь водяної істоти, яка живе на суші, а хотіла б жити в повітрі» (Карл Сендберг). А у воді, на суші і в повітрі зараз, у період глобального... похолодання, нема вільного кисню, його вже продають (декому дарують за лизоблюдську службу) у кисневих подушках.

– В яких умовах здебільшого виживає та існує сучасний український поет?

– Як і всі. У смутно-руїнних. Коли ні політикам, ні жебракам уже не вірять. Диких. Базарних. Ні слави, ні грошей... Розіп’ятий між розумно-прагматичним Заходом і мудрим та стихійним Сходом. Мені, наприклад, важко бути крем’яним у всіх соціально-політичних координатах, адже вся волинська родина по-батькові репресована за участь в ОУН-УПА, а дід по-мамі – кулеметник радянської армії, який загинув під Одером. Зостається бути людяним.
Скажу крамольні, здається, для вуха українського патріота слова: не така страшна для збереження нас як духовної спільноти у Києві бузина (він, скоморох, плює проти вітру), як отой у Гарварді дядько тоталітарний, псевдоліберал, який, маючи тугий гаман, той же вітер створює (як кажуть наші близькі сусіди, «цо ма пєрнік до вітрака?»), виставляє при потужній рекламі на турецькі базари «наші» не притаманний нам харч: банани, пепсі, джаз... цинізм... коли наші гени просяться танцювати гопака, аркана. Цей агресивний псевдоінтелектуалізм уже загнав нащадків культури ацтеків і майя в резервації, знищив і нищить ні одну тисячолітню земну культуру, тепер пустив метастази у нас, нації з ослабленим імунітетом через відсутність отих семи відсотків (біологи знають) репрезентантів національної аристократії.
Приклад із захистом докторської дисертації молодого вченого Петра Іванишина. Сучасні глобалісти (птиці гнізда грифонового) написали у ВАК на нього пасквіль такий (ще й неакуратно-неграмотний) – як у сталінські часи. І що найобразливіше – під ним стоять підписи колишніх дисидентів (не називатиму їх прізвищ – нехай це буде на їх совісті), проти яких колись так само збирали підписи!.. А Борис Ілліч Олійник активно виступив на захист чудового вченого-гуманітарія, щирого і запального патріота. Захист затвердили. Молода шабельно-запальна Україна наразі перемогла в... Україні. А далі... «За шмат гнилої ковбаси» «діти капіталу-гранта», «славних прадідів великих правнуки погані» продають і совість, і гідність, елементарну людську порядність, прикриваючи свою зраду золотим туманом «дискурсів» про Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка... «по-совєтськи» ідеологізуючи їх на догоду новим господарям.

– Який вам може бути відомий “секрет” збереження національної самобутності?

– Гідність... не плутати з гонором. Совісність. Догляд за могилами предків. Загалом частіше ходити на цвинтар не завадить. Це тверезить. Тобто щось ірраціональне, непрактичне робити частіше. Добре вивчити і полюбити богів наших предків, узявши все найкраще від християнства, хоча б ці-от максими: полюби ближнього, як самого себе, і – не можна любити Бога, брата свого ненавидячи. Тобто (висновок): не можна поважно любити Творця і створений ним світ, не люблячи.. себе, як частинку цього всесвіту. Загалом, як я уже казав, Христос для мене – один із найбільших поетів людства: один проти (знову ж таки – один за всіх) створив свій поетичний світ і за нього пішов на смерть, переживши зраду найближчих людей, приниження, забуття на якийсь час, а потім воскреснувши навіки. Так у природі помирає у землі зернинка, щоби прорости колоском зернинок. Під цю модель Христа добре стає наш Тарас Шевченко, інші великі поети людства. Перун наш також рано чи пізно воскресне. До речі, багато хто вважає мене язичником, хоча у мене поряд із «програмним» віршем «Про Перуна» стоїть вірш «Христос». А загалом про стосунки Митця і світу можна почитати у моїх книгах «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз», «Діагностика і прогностика брехні»...
Наведу Вам болючий для мене приклад із мого життя. Коли я рік працював у Нью-Йорку, то в нашому колективі були окрім американців, китайців, поляки та українці. Українців було найнайбільше, але говорити вони чомусь намагалися... польською мовою!.. Мене це настільки збісило, що я до всіх говорив англійською, а моїм найближчим товаришем став аристократичний поляк (художник за фахом), який зі мною захотів вивчити українську мову. Розумію, що в Санкт-Петербурзі, де я вчився два роки, логічно спілкуватися доброю російською мовою, у Нью-Йорку – англійською, у Пекіні – китайською, але чому російською – в Києві, на своїй землі?!. Зараз вся західна Україна знову стає в черги в архіви шукати своє польське коріння, бо ж Польща почала видавати таким (трошки неукраїнцям) так звану «карту поляка», яка дає якісь пільги... Ну яка тут особиста і національна гідність! Знову на карту поставлена доля зруйнованої смутної України, населення якої вимирає воєнними темпами. Ще таку саму «карту» введе Росія – і східна Україна без «шуму і пилюки»... повернеться десь до 1651 року...
Такий-от оптимізм добре поінформованого письменника-громадянина.
Врешті, такий народ без гідності заслуговує очевидно такої негідної еліти (до речі, термін «еліта» більш придатний до ветеринарії та агрономії), мені більше подобається «аристократія», може бути історично націоналізованіше: «шляхта» – тобто найздоровіші репрезентанти виду, сформовані в результаті еволюцій та революцій, які задають видові правила розвитку. А наші найздоровіші репрезентанти загинули кілька разів, захищаючи благородно свої (найкращі у світі) чорноземи, свій рід і свою честь, а всяке чмо (чоловік морально опущений – вибачте, що скористаюся бандитським сленгом) ховалося, продавалося за різні карти, давало потім фізично і духовно калічне потомство. От тепер і доборолись до самого краю.

– Над чим ви зараз працюєте як науковець? Як письменник?

– Працюють раби. Митець же, загалом вільна людина, не працює, не робить, а творить. На візитних картках я себе означую як письменник, не розділяючи поета, прозаїка, драматурга, науковця. Письменник – так іменує мене рідня, друзі дитинства. Який вже не є, а письменний. Пишу... іноді більше, аніж живу. І це неправильно. Бо «у світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» (Василь Симоненко). На кількох столах лежать різні рукописи загалом однієї моєї симфонії, серед них дві наукові книги: одна про письменників і засоби масової інформації ХХ століття, інша – про українську поезію: від і до... А ще… роман, дитяча книжечка (найменша, але найдовше пишу), розпочаті передмови до книг моїх колег... Вірші пишу скрізь і завжди, тому на столах вони не залежуються.

– Чи ставляться ваші драматургічні твори на сцені?

– Три драматичні твори («Бут» – про того ж гетьмана Павлюка, «Маклай» – про всесвітньовідомого мандрівника українського походження Миклуху-Маклая та п’єса для дітей «Літаючий казан») уже кілька років як взяті до постановки, але... «потрібно шукати грошей на реалізацію проекту». А я, грішний, грошей шукати не вмію, та й не хочу, бо, вважаю, що не авторове це діло... Отож, нехай чекають інших режисерів. Художній текст, як справжнє вино: чим старіше, тим краще. Прийде мій час, упевнений, буде прем’єра, аншлаг, квіти...
А наразі у цей пасхальний час хотів би процитувати свого вірша «Христос», де, здається, сказав тонше, ніж у цьому інтерв’ю, про наш час:

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу “ругають” земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.

І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.

Будьмо і тримаймося!
Дай Бог нам усім здоров’я, щоби пережити те щастя, яке нас чекає.


Інтерв’ю в Ігоря Павлюка взяла Анна Лобановська