Тільки те, що справжнє, має можливість увіковічнитись, тільки те, що по-істинному глибоке, має здатність торкати найтонші струни людських душ і лунати довершеною музику довго, переливаючись плином років з дня у день, з покоління в покоління, рятуючи не лише свідомість індивідів, але й свідомість нації від самозабуття і самознищення. Лише справжнє мистецтво варте такої оцінки, а відтак варте і гідного місця на сторінках історії людства.
Сучасна література, густо пересіяна американською супермаркетичністю та європейською помпезністю, шукає себе в лабіринтах справжності, аби залишити для майбутнього взірець чистоти людського буття, що стане світочем в кінці темного тунелю існування. Наша література була і залишається тим материком українськості, який сформувався на слові Котляревського, Шевченка, Куліша, Нечуя-Левицького, Мирного, Франка, Українки, письменників «розстріляного відродження», шестидесятників, які за служіння її величності Літературі життям платили. У бурхливому морі постмодерну, сьогодні ми все-таки знаходимо острови, на яких дерева родять здорові плоди літератури, які живлять український дух своєю енергією, глибиною відчуття Слова, жертовним служінням йому, література, яка глаголить до нас голосом предків, звучить їхніми піснями, болить їхніми ранами і воскресає молитвами за нас – за покоління, яке шукає себе то у Заході, то у Сході, забуваючи, що коріння міцно тримається зе млі, скропленої потом і кров’ю в нелегкій праці і наполегливій боротьбі за право жити вільно у соєму домі. Така література зорить далеко в майбутнє, прокладаючи собі шлях у вічність не брудними дорогами, а тернисто-трав’яними стежками, які пахнуть свіжими літніми росами і прощальним осіннім листом. Письменники такої літератури не увінчані лавровими вінками, ані закордонними грандами, вони навіть Національними преміями не удостоєні, бо, на жаль, такий час, але вони великі тим, що справжні, що їхні твори дають читачу естетичну насолоду і виховують в ньому не викривлене бачення світу, який, ніби-то топиться в корумповано-сексуально-бандитьському багні, тягнучи за собою всі моральні орієнтири, в чому хочуть переконати нас своїми псевдошедеврами багато сучасних письменників, а віру в те, що будувати людину насамперед варто в собі, що українське Слово ще все-таки чогось варте, що воно вимагає не слави, а душі, таланту, наполегливості, бажання творити.
До творців такої літератури по праву можна віднести Ігоря Зиновійовича Павлюка, без імені якого сьогодні вона неповноцінна. Але не ім’я, а його поезія є свідченням того, що це добірне зерно, а не полова, яку відсіює час. Про нього сьогодні написано надзвичайно багато і щиро Миколою Вінграновським, Іваном Дзюбою, Миколою Жулинським та багатьма іншими письменниками і літературними критиками. Так що здавалось би шукати щось нове у його творчості годі. Але цей письменник кожний раз дивує нас все новими і новими творами, що відкривають перед нами надзвичайно глибокі грані його поетичної душі. Володимир Базилевський, наприклад, так відгукнувся про його поезію: «Ця лірика — мовби повернення до втраченої мови молодої відкритості, вольового напору, ще не розтраченої енергії».
На запитання: що для Вас література? – Ігор Павлюк відповів:
– Письменництво – це, особливе Боже покликання, я зрозумів його як свою долю, спосіб свого душевно-тілесного битія. Для мене Все життя – це поезія, велика мікро-макросимфонія, тобто музика, передавана словами, жестами, кольорами, запахами (якби ви знали із чого росте алмаз!..), тобто таємниче біоенергетичне коливання між звуками і смислами, поезія – моя релігія.
Його творчість формувалася на основі життєвого досвіду, набутого в круговерті випробувань, злетів і падінь, здобутків і втрат. Біографія цього автора підтверджує його творчу долю, а поезії – літературну цінність.


РОЗДІЛ І. ЖИТТЄПИС ІГОРЯ ПАВЛЮКА

1. Дитячі роки письменника

Кажуть, коли народжується нова людина, то на небі загоряється нова зірка. Таким чином у новорічну ніч 1967 року на волинському небосхилі засвітилася зоря, що означала про прихід у світ ще однієї долі, ще одного житя. Але тоді ще ніхто насправді не знав, що та зірка стане справжнім факелом на небосхилі української літератури, зокрема поезії, чистої, справжньої і вистражданої, до останньої букви, до останнього почуття.
Звичайно, мова йде про Ігоря Зиновійовича Павлюка, шлях сходження на вершину літератури якого починався вже від першого дитячого крику в Торчинському пологовому будинку. Пізніше, вже ставши відомим, він напише в одному із своїх віршів:

Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі... [11; с. 7]

Мабуть, долею він був обраний стати лицарем Слова, а тому судилась йому терниста дорога. Вже через кілька днів після його появи на світ в родину вриваєься біда. Під час різдв’яних свят несподівано помирає мама. А тому Ігор мало не в день свого народження стає сиротою. Хоча ці трагічні обставини якимсь чином теж вплинули на долю українського поета. В одному із своїх інтерв’ю на сторінках преси він говорить, що «...Може, і поетом не був би, якби мама – спочатку медсестра, а потім учителька молодших класів – жила. Я давно відчув, що маю бути на цьому світі за себе і за неї...».

Росту. Бо так хоче Бог.
Якщо не злякають душу,
Я мушу бути за двох –
За маму й за себе мушу...[18; c. 8]

У ще одній поезії, присвяченій пам’яті мами Ігор пише:

...Мої сніжинки, нащо ж на вогонь?
Моя ж ти зоре. Нащо так високо?..
Кохана, мила, голубе долонь,
Після такого – тільки вічний спокій...[11; с. 7]

Батько поета, після смерті дружини із старшою донечкою Тетяною, та нестерпним горем жив окремо, а Ігоря із села Окорськ, що на межі Луцького та Локачинського районів, забрали дід і баба в село Ужова Рожищенського району. Там і промайнуло дитинство. «Мамою я протягом усього свого дитинства називав бабу Тетяну – мамину маму... яка разом із моїм дідом, прабабою та прадідом виховували мене, а оскільки всі вже були старенькими, то біля моєї колиски часто стояла труна...» Пізніше, у промові, яку виголосив на письменницькому з’їзді в Києві у жовтні 2006 року, опублікованій у «Літературній Україні» за 26 жовтня того ж року Павлюк писатиме «...Направду – колиска від труни відрізняється лише характерним настроєм – настроєм орнаменту, який – якщо не Поезія – то що? То хто?..»
Важко уявити собі як жилось дитині без батьківської підтримки. Не раз, мабуть, наносило життя глибокі рани на душу, від яких на все життя залишились шрами... Відчуваючи теплу опіку бабусі і діда Ігор ріс, міцнів, формувався, як людина, поет:
«...Сиротою я себе по-справжньому відчув уже десь у тридцять із чимось років, коли якось на самоті прийшов на мамину могилу: люди і природа берегли мене, інакше, може, і не вижив би, адже із сімнадцяти років зостався зовсім самотнім...»

2. Між Ленінградом і Львовом

У школі Ігор був хуліганом і відмінником, спортсменом. «Мій дід хотів, щоби я був священиком», – говорить Павлюк, згадуючи дитинство. Але, закінчивши школу із золотою медаллю, романтична вдача і дитяча мрія стати військовим привели його у 1984р. в Ленінградське вище військове інженерне училище. Саме там вперше відчув у собі «якийсь космічно-пронизливий нездоланний потяг-протяг до поезії». Коли до завершення училища залишилося півтора року, Ігор Павлюк вирішує кардинально змінити життя. Причиною цього була її величність Поезія: «...твердо вирішив – буду лише поетом, українським.»

Піду у світ, немов Сковорода.
За тихий Місяць сум свій заховаю.
Я душу зразу чортові продав,
А того чорта віршем називають... [16; c. 4]

Оскільки звідти неможливо було піти так як із цивільного навчального закладу, тому після експертизи Ленінградської філії спілки письменників СРСР, яка визнала його поетом, вчорашнього курсанта відправили у Забайкальський військовий округ як засудженого – будувати дорогу через тайгу. Пізніше про це він напише в своїх романах «Вирощування алмазів» та «Мезозой», опублікованих у «Кур’єрі Кривбасу» 2004, 2005 рр. Можна лише уявити собі як воно було витримувати це все. Але фізичний біль не важчий за душевний...
«Я завдяки поезії-молитві і молитві-поезії, якої навчили мене вже покійні на той час рідні по крові, і підтримці рідних по духу тримався...», – говорить Ігор, згадуючи той час. Саме тоді зрозумів «Закон життя»:

Наш дух дорожчає здорожений,
Але не Ви мені суддя.
Я можу бути переможений
Лише законами життя. [20; c. 73]

Повернувшись на Волинь, хотів працювати на заводі і вступати на філфак. Але передумав. Готуючись вступити до Київського університету на факультет журналістики, випадково познайомився із майбутньою дружиною, яка навчалася у Львівському університеті, тому Ігор теж туди вступив на журналістику, яку закінчив із відзнакою у 1992 році. Через кілька років захистив кандидатську дисертацію щодо проблематики стосунків у контексті митець – влада – преса в Київському університеті журналістики («Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз»).

3. Кар’єрний злет

Працював у релігійній пресі, в науково-дослідному центрі періодики, в Інституті франкознаства Львівського університету, а після запрошення директора інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України М. Г. Жулинського переїхав до Києва, де зараз працює старшим науковим співробітником вищеназваної установи. Про свій переїзд зі Львова до Києва Павлюк пише в одному з віршів:

Нарешті Київ
Дніпро із крана.
Метро і Лавра…
Коріння крик.
Мій русий пращур —
Від волі п’яний —
Прийшов на кручі
І в зорях зник...[25]

На запитання: коли по-справжньому відчули себе знаменитим? – відповідає: «До поетів слава, вважаю, приходить пізніше… після їх смерті... і то, як правило, не зразу. Слава зі смертю – кровна родина. За славу, любов читачів треба заплатити не лише талантом від Всевишнього – а долею, тобто кров’ю, як би банально це не було… при тому не забуваючи, що похвала (слава) від людей позбавляє нас похвали (слави) від Всевишнього. Така вища енергетична справедливість. Я перевірив на собі, що виїжджаючи зі Львова до Києва, я стаю… знаменитішим у Львові, із Києва, скажімо, до Парижа, – знаменитішим у Києві, а полечу у Всесвіт – отримаю Н обелівську премію, – і мене будуть знати земляни... Така соціальна психологія: нема пророка у своїй батьківщині, якщо він у ній живе…». Тобто, навряд чи варто говорити про те, що цей поет «ганяється» за визнанням. Він просто сповідує своє покликання, а це ще раз засвідчує його справжність.
А своїми творчими наставниками автор вважає Байрона, Хемінґвея, Джека Лондона, Єсєніна, Лєрмонтова, Сосюру, Плужника, Григіра Тютюнник а, хоча кумирів ніколи собі не створював. Зате пише:

Єсєнін, Байрон, Лєрмонтов чи Бог...
Вони тримають дух мій наді мною.[9, с. 28]

Варто, мабуть, зазначити, що на спеціальності «Літературна творчість» Національного університету «Острозька академія» Ігор Зиновійович вводить у світ літератури молодих і обдарованих, викладаючи там із 2004 року теорію і практику віршування, прози, перекладу. Про роботу з молодими авторами поет у одному із своїх інтерв’ю на інтернетівській сторінці говорить наступне:
«Протягом року я був керівником легендарної літературної студії «Франкова кузня» при Львівському університеті імені Івана Франка, керівником творчих семінарів у Спілці письменників України, зараз читаю курс літературної творчості в Національному університеті «Острозька академія». У мене є свої віддані і щирі учні серед молодих. Отож, час покаже, що вони скажуть… чи вони у мене чогось навчилися. Бо я у них навчився…»
Незважаючи на свій досить таки неглибокий вік поет досягнув надзвичайно багато в літературі, та й у житті взагалі: лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка та імені Григорія Сковороди, імені Бориса Нечерди, львівської найпрестижнішої премії імені Маркіяна Шашкевича та Міжнародної літературної премії «Тріумф»… Окремі твори Ігоря Павлюка перекладені англійською, російською, польською білоруською… Член Президії Національної Спілки письменників України, член Ради Львівської обласної організації Національної Спілки письменників України, член Чернігівського інтелектуального центру, Волинського Академічного Дому, завідувач відділу поезії літературного журналу "Сова", член редколегії літературного журналу "Терен". Керівник літературної студії "Франкова кузня" у Львівському Національному університеті імені Івана Франка. Був у складі журі Всеукраїнськ ого літературного конкурсу імені Богдана-Ігоря Антонича "Привітання життя" (1999, 2000 рр.), єдиним репрезентантом України на IV Міжнародній зустрічі письменників Східної та Центральної Європи (Грузія, 1996), стипендіатом Президії Національної Академії Наук України.
Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей у Грузії, в Росії, Білорусії, Польщі, Ірландії…
Нині старший науковий працівник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, доцент Національного університету «Острозька академія» (м. Острог).
Автор п’єс, які взяті до постановки у театрах України. Окремі вірші стали піснями. Член Національної спілки письмеників України з 1997 року.
У 2007 році його книг а віршів і драматизованих поем «Магма» була подан а на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. У 2008 році Національним університетом «Острозька академія» та редакцією журналу «Дзвін» Павлюк знову був рекомендований на здобуття найвищої літурно-мистецької премії України
За результатами народного інтернет-голосування 15 березня 2008 року Ігор Зиновійович був нагороджений Залізним Мамаєм за перемогу у здобутті народної премії ім. Т. Г. Шевченка.
За словами Олександра Вертіля, «сьогодні без його імені неможливо уявити вітчизняну літературу. Він увійшов у неї якось по-особливому шляхетно, вишукано, з почуттям власної гідності. Читач зразу відчув, що його письмо істинне, щире, сповідальне і мужнє. Воно саме таке, якого так бракує сьогоднішній поезії, за яким знудьгувалися читачі, що ще не втратили здатності думати, мислити, співставляти співпереживати, боліти...».

РОЗДІЛ ІІ. СВІТ ПОЕЗІЇ

1. Літературознавчий аналіз текстів

До творчого доробку автора входить понад 10 поетичних збірок.
Літературознавчий аналіз Павлюкових текстів дає чітку картину його внутрішнього світу, переконливо українського. Його по праву називають майстром метафори, про що свідчать такі рядки: «...Місяць нахиливсь,/ Створивши душ припливи і відпливи...», «Танцює нечисть з нами й журавлі...», «Змочили сонце руді дощі./ А мій собака не хоче жити./ Марніє церква в своїй свічі...», «Облітають слова, як вечірні розсипи липи...», «Річка вигиналась, як гармошка,/ І ламала тіні-поплавки...», «Отак заживає майбутнє, прожите сьогодні.../ Душа постаріла і яблунним тілом зайшлась...», «Запахнуть зорі, звоглі від дощу,/ Затерпне серце, мов об хліб спіткнеться...», «Лежить розлитий з нервів келих свічки...», «Мироносить душа...».
Поезії автора притаманне часте вживання досить-таки своєрідних епітетів («Безпритульне золото осіннє/ І блаженнне срібло весняне...», «юне сіно», «обірваний шлях», «Місяць домашній», «даль непочата», «дерева залізні», «душевний вірш», «вечоріючий день», «заплакана кров», «осінній космос», «зоряна ріка»), порівнянь («Любила – як пісню струна...», «А листя – як тарелі золоті...», «Осінній день, немов горілка з медом», «Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі», «Як пора року – літо – молодість продзвеніла./Осінь фальшивозлота – неначе спів уві сні», «Любов напала навесні – як Божа кара», «Листя – як модний вітер./Наче усмішка дня – ключ журавлів над світом...», «Цей дощ, немов літаюча трава» ), оксюморонів («Тільки той, кого любиш, може зігріти снігами», «Бомж, допитий друзями і сумом, / Що спалив зорю свою, як лід» ).

Тільки справжні віртуози мови можуть творити неологізми, застосовуючи дрібні «будівельні матеріали» префіксально-прикметникового характеру. Такі як «неосінь», «отеплює», «прасумне», «відгрішити», «черствохлібно», «периноспальна»... це потужний підсилювальний інструмент у процесі творення тих чи інших образів.
Поезії Ігоря Павлюка також густо пересипані афоризмами, влучними висловами, мудрими спостереженнями, що значно підвищує художню цінність творів. Як правило, вдумливий читач запам’ятовує саме такі розсипи, бо й справді: «Коли щастить, то десь є нещасливі», «...чим ближче до Творця, Тим менш його ми бачим, бо великий», «Лиш тим не сумно, в кого ще нема Вітчизни і неправди за собою».

1. Поетичні образи

Образність Павлюкової поезії назвичайно цікава і багатогранна. Це свідчення не лише сили його таланту, а вміння бачити, відчувати красиво, творчо, по-справжньому. У його віршах досить часто прослідковується образ свічки, про що свідчать наступні рядки: «...При свічі – неначе при собі», «Так вічна свічка тягнеться до зір», «Гнотик свічки веною стає», «Плаче скрипка, вирізьблена з льоду,/ І танцюють свічі золоті», «Золотими свічками стали / Стволи останніх солдатів», «Змах меча – і свічка помертвіла», «Танцює дощ зі свічкою в руці», «...Ми пливемо, як свічі, / По очах сатани», «Скоро ми в колгоспах не помістимся – / Сльози на отруєну свічу», «Ти тепер мовчиш уже, як свічечка», «Вогкі зорі, червоні свічі», «Танцює дощ зі свічкою в руці»; «Жилаві свічі аж стогнуть – так їм світає». Досить часто зустрічаємо образи:
– шаблі: «Плакала шабля. Співала. Сміялась», «Шабля і Ти зостались», «Зверху – поржавіла шабля Місяця», «Хтось втратив шаблю, шапку і коня», «Гостра шабля зв’язана струною», «...А серед ночі дзвеніла Ти, / Строга й ніжна, мов шабля», «...І п’яної шаблі тримати змогла рукоять», «...спокійно тече вода / По шаблях очей Всевишніх», «Шрамами написані поеми, / Вишиті шаблями сорочки», «Де гуляли шаблі – там гуляють без запаху гроші», «В олійний вечір вишиє хтось шаблю – не шаблею, а диханям по склу», «Допоки плачуть старі шаблі / Святою кров’ю», «Ростуть шабленята... мов тіні хрестів молодих»;
– струни: «Тріснула... На те вона й струна, / Нащо тятивіти без упину», «Любила – як пісню струна», «Дощ мені просто на серце йшов / І наростав на струни», «...довга-довга лірника струна – Рідкий метал козацької сльозини», «Струна – як заколисана стріла», «Немов стріла на вороній струні, / Дніпро лежить і нитка журавлина», «Степова романтика струни», «Така струна – мов думає про стріли», «Біжимо по траві... / Як по синій бездонній струні», «Відстань між нами – неначе між струнами пісня», «Щось мені так, мов струні, – / То самотньо, то дзвінко, то рвано, «Невидимий, мов кисень, крик струни»»;
– крил: «...грішний сон озер / Ламав об лід свої рожеві крила», «Вже крила й чоботи стерті», «Вже світ чужий, а ти іще моя, / Хоча й крилата», «Крилате серце», «Мій ангел крильми переріже вени», «Ти крилата. Ти материкова. / Сонцем тобі душу замело», «Голі відьми пливли на некованих конях... наче зняті крильми зі струни», «Крилато-білі кораблі», «А поет – небажана дитина. / Він, як пташка, миється крильми», «Погаси мене крильми», «Поховали голови у крила / Перед снігом лебеді в журбі», «Крила від німба згоряють на білий попіл», «Так от, як важка сльоза по крилах, / Потерплю», «Крилатим серцем думаєм про вічність»;

Досить часто зустрічаємо космогонічні символи:

– місяця: «А захід Сонця наганяє сум, / А повний Місяць – зоряну хворобу», «Зверху – поржавіла шабля Місяця», «Велике небо. Місяця підкова», «А Місяць легкий і печальний», «...радість сумну – від Місяця до Дніпра», «Червоний Місяць над Бугом, / Неначе усмішка вовка», «Сік берези при Місяці калиніє», «Театральний Місяць над левадою», «Щось мучило душу. / Тягнуло, як Місяць моря», «Два місяці в чаї – лимон із неба», «Під Місяцем вишні киплять купально», «Я – дитя космічної печалі – / Місяця із травами варю», «Стоятимеш, як місяць в стороні», «І який там під Місяцем к чорту тепер загар», «Співає Місяць, мов бліда сирена»;
– зорі: «Осінні зорі в неба чорний купол», «Поет – то наймит, що посадить квіти / На пальцях журавлиної звізди», «Вся Земля... Десь для когось пада, як зоря», «...чеше та сама Вічність / Русяве волосся зір», «Та нема хіба пісень і зір у мого покоління?», «Крізь тумани зірок очі скрипки бачити хочу», «...холодні, як жаби, дрімають собі зірки», «Чиїхось щасть блукаюча зоря», «А хтось шукав коханої вуста, / Яка була зорею зачарована», «Падають в зелену землю зорі», «Слухаєм музику зір, мов рок», «Приступ безпричинної тривоги, / Після одинокої зорі», «Недослухані зорі осінні», «Зорі стогнали синьо», «Котиться з небес моя звізда», «Сива зірка падає, мов пульс», «Між зорями відстань, немов між словами, здається», «Зорям тільки віримо, траві», «Так тихо... Чути, як зоря вмирає», «Дим від зір – як вода вечорова», «Зла зірка через душу проліта», «А зорі пораховані, озвучені»;
– води: «Люблю повільно – як пісок вода. / Розводжу, як багаття над водою», «Хмаровиння платтячко весільне / Вітер ніс до білої води», «Дим від зір – як вода вечорова», «І горить під місяцем вода», «Бо вже Божа сльоза – то хвиляста свячена вода», «Мої ж бо предки – то вода, вогонь і вітер», «Риб’яча шкіра води», «Кругом вода... / Над водою вікна мого дому», «Січень. Вода не приймає тіло», «Болить хребет в Дніпрової води», «Текла коса дівоча до води», «Можеш нашу печаль називати святою водою», «Берег як берег. Вода як вода», «І морщиться вода перед засклінням», «Усе – за водою. Лиш чайки супроти води», «А на воді – рибалки тінь горбата. / А на воді – хреста космічний фарс», «Прибережні піски, мабуть, глибші за воду Дніпра», «І ти така ж... вода і небеса»;
– землі: «Своїй землі вклоняюсь, як колосся», «В крові – земля. І у крові Земля», «Вся Земля німа – немов руїна», «Бо і сам я – грудочка землі», «Я ж до землі тополями прибитий», «...птиця Гамаюн / І землю й кров ховає під снігами», «Ох, правда, сильна музика землі?», «Вітчизна моя – Земля», «В землю заховавшись від землі», «І земля з бездонним джерелом», «Дивлюсь на землю – забагато солі», «Землю і космос люблю я любов’ю простою», «Ми живем на землі – доки наша душа у польті», «Космос пахне землею, земля – молоком золотим», «Це їх земля, це їхня даль».

Ігор Павлюк – лірик, елегійний, наспівний, світлий. За словами Євгена Барана, «окремі його строфи, рядки, сприймаються як музика Шопена» (легкі, граційні, досконалі): «Сивіють вина – то вода осіння», «Мій вірш тепер – язичницька молитва», «Чи та печаль між нами – то любов?/ І чи печаль між нами – то навічно?», «Я кращим роком юності плачу/ За сніг старий, / Що уночі почнеться».
У творах із циклу «Ноти без музики» та «Віршенята» Павлюк постає перед нами, як філософ, що перймається надзвичайно глибокими життєвими питаннями. Через призму його поетичного світосприйняття проходять роздуми над життям і смертю, буттям і небуттям, минущістю і безкінечністю не відриваючись все ж від коріння рідного:

На кладовищі корчують
Дерева.
Напевно будуть
Садити
Людей. [18; с. 80]

Чи, наприклад:

Зорі, мабуть,
Дуже нещасні,
Адже прагнути
Вони можуть
Лише
Вниз. [18; с. 82]

Або:

Є різниця між
Порожньою чашею
І чашею,
Випитою
До дна? [18; с. 80]

Він намагається зрозуміти життя, відчувши неодноразово на собі його удари та лагідні обійми водночас, а тому пише:

...Дитинство чиєсь босоноге
(Хоча асфальтне).
Старість (з війни) безнога...
Цього вже, щоби життя зрозуміти,
Хватить. [13, с. 164].

Так вторить собі Павлюк-реаліст, але занурюючись у свою романтичність, в глибину почуттів, він наштовхується на деяку суперечність і вже у наступному вірші доходить до висновку:

Та хто в житті життя це зрозумів?

Як справжній новатор, він знайшов і утверджує власне місце в українській поезії, переплавляючи в горнилі душі почуття і враження – і глибоко особисті, і книжні, давноминулі й сьогочасні (Роман Лубківський. Магма. – Львів: Світ, 2005. – С. 6).
Творчий пошук Ігоря Павлюка іде у напрямі пошуку власної самобутньої ідентичності. Несподіваність сюжетних ходів, узагальнень, умовиводів дозволяють тримати читача у постійній напрузі.

3. Кожний вірш – як світ

Кож ний вірш поета – цілий світ. Здається, що серце його б’ється аж із мезозою, переживаючи Перуна і доростаючи до Христа. Автор шукає себе на берегах Лети і в глибинах рідного Дніпра, а душу загоює Волинню, де народився і виріс: «Вдома. Літній бузковий вечір./ Ллється вітер із рукава...», «Немудро бути вдома і сумним...». А загоювати є що, бо біографія автора написана нелегкою рукою долі. Із дитинства Ігор Павлюк пізнав ціну втрат та розчарувань, але за його ж словами «справжню людину біль наближає до себе». Можливо, саме це і дає поштовх до написання віршів таких нетутешньо крилатих і бездонних. Тому образ болю зустрічається у його поезії теж досить часто: «Співаю і спиваю біль сопілкою...», «Заживе. Молитвою й постом./ Серце моє скучило за болем...», «І печаль, і жага, і любов,/ Що, як зашпори, з болем відходять…», «Сніг. Боліла печаль./ Безсловесно молюся до всього». Це ще раз переконує, що без болю немає справжньої поезії, навіть радісної.
З нову згадуючи слова Олександра Вертіля, варто сказати, що в творах Павлюка безпомилково вгадується саме українська душа, український погляд на світ: траву і зорі, листок і космос, воду Дніпра і американське чи індійське небо. Така українність робить його доробок глибоко національним.
У цьому відношенні показовим є вірш «Розмова з дідом». Овіяний світлою зажурою, він сприймається як синівський гімн рідній землі. В шести сторофах – простий діалог про життя, останню дорогу до вічного прихистку на цій планеті:

«Діду, діду, а болить вмирати?»
«А я знаю?.. Я ще не вмирав.
Місце вибрав, де мене сховати.
Вже туди й стежину протоптав...» [20; с. 54]

І, як відлуння, щемливе онукове зізнання:

«Є кому сходити на могилу..
Діду, я не винен. Це не гріх.
Просто серцю передчасно мила
Вічність під горою на Дніпрі».[20; с. 54]

У статті Бориса Олійника «Озон його поезії», що побачила світ на сторінках «Літературної України» за 10. 01. 2008 року, автор оцінює постать Павлюка так: «Ігор Павлюк – не декоративно декларативний патріот... Поет з таким напруженим життєписом і досвідом не міг опуститися до рівня кон’юнктурників, позаяк у нього тривка пам’ять на добро. Не ностальгуючи за вчорашнім, Павлюк однак не гарцює потоптом по минулому... Він патріот не про людське око, а в своїй органіці, в ділах і помислах своїх:

Стареньке Сонце гляне з-під руки,
Душа складе своєму тілу крила.
Я сотні раз проходжу крізь віки –
І сотні раз мені земля ця мила». [13, с. 135]

Україна присутня у Павлюкових творах повсюдно – у легендах волинських лісів, у безкрайності степу, його «кам’яних бабах», що, мов статуї острова Пасхи, мовчать, зберігаючи таїну часів, проникнути в які доступно хіба що поетам, у козацьких шаблях, у церквах, цвинтарях із могилами предків, але й у сучасних маловтішних реаліях, де бездуховність і культ грошей сягнули вже майже гротескової межі, де люди шукають вирішення своїх проблем то у горілці (на цей раз суто матеріальній, не символічній), то в «наркоті», а то – на заробітках «за пагорбом», звідки, бува, повертаються і в домовинах, а колишні парторги клянуться у вірності новій владі. Любов до рідного краю сусідить у автора з болем за його людей «у цей холодний, неніжний для серця час» (Василь Рубан).
За силою художнього звучання подібних поезій у Павлюка – сотні. Вони створюють творять свій світ, у якому є місце радощам і суму, щастю і журбі.
Ліричний герой автора талановито і щиро переливає тонку музику почуттів через клепсидру поезії так гармонійно, що це раз переконує читача у винятковій здатності автора передавати відголос найтонших струн душі ніби по-павлюківськи, але і є у цьому щось правічне, мовби його віршами говорить ціла епоха, українська епоха:

Холодні зорі. Люблячі серця.
Пропущена печаль крізь нерви-жили.
Прийшов. Напився із твого лиця
Того, що віки наворожили…[15, с.12]

Любовна лірика є першою іпостассю Ігоря Павлюка.

Танцюй же долю, дівчинко, дзвени.
З таким волоссям, станом, самотою.
Як хоч – вини, як хочеш – обмани.
Малюй гріхи свяченою водою.[21, с. 114].

Лінія кохання трансформується у лінію відчуття життя, часопростору, а нерідко і самого себе. «Кохання (любов)для львівського поета асоціюється з пошуками правди... Стихія любові в інтерпретації Ігоря Павлюка – це ніби стихійне лихо як спосіб випробування людини» (Олена Логвиненко).

Я тебе ніс, як свячене вино у долонях.
Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини...[14, с.22]

Або:

Чи то провалля таке глибоке,
Чи то я падаю так повільно?..
Прийшла.. Печальна, зеленоока,
Гнучка і вільна...[20, с.96]

Навіть у коханні він прагне зрозуміти себе й епоху. Тому розлука лише поглиблює той живлющий корінь пізнання... Сльози – неодмінні супутники кохання:

Не викажеш, а виплачеш любов,
Яка прийшла пронизливо-неждана.
І венами луна, як юний Бог,
Озвалася, що ти моя ко-ха-на!.. [15, с.41]

Слово цього поета, стійке у просторі і часі, формує свій космічно-земний світ української поезії, що не розчинився у бурхливому морі постмодерну. Воно дає відчуття свого, рідного, чого нам так бракує сьогодні для самоусвідомлення, самоствердження. Сила його таланту не залишає сумнівів, що він, талант, справді від Всевишнього. Своє життєве і творче кредо Ігор Павлюк завжди формулює чітко і недвозначно: поет, якщо його патріотизм не банальна декларація, якщо йому справді болить доля Батьківщини, не має права опускатися до рівня буденних чвар, він – як і великий наш мислитель Григорій Сковорода – не повинен дозволити світові спіймати себе в суєтні тенета:

Я більший за світ,
Що ловить мене,
Чи дивиться тихо у вічі...

4. Драматизовані поеми

Ігор Павлюк, як письменник, сильний не лише в ліричних мініатюрах. Його перу належить низка розлогих художніх полотен, серед яких поеми «Регентка» (про княгиню Ольгу), «Таморус» – поема, присвячена видатному вченому та мандрівникові, українцеві за походженням Миколі Миклусі-Маклаю, «Бут», «Голод і любов», «Степ». Саме дві перші поеми і становлять основу «Магми». Їх автор називає не «драматичними», а «драматизованими», підкреслюючи приналежність цих творів більш до поезії аніж до драматургії.
Щодо тематики цього жанру, то варто, мабуть, зазначити, що автор віддає перевагу історії рідної землі, вихоплюючи якісь вагомі сюжети і переміщуючи їх на тло сучасності, глибоко пропустивши крізь призму власної душі, та збагачуючи елементами давніх традиці українського народу.
Візьмемо хоча б до уваги славнозвісну драматизовану поему «Регентка», головною героїнею якої є давньоруська княгиня Ольга, історія її життя кохання та помсти. Твір розпочинається древньоязичницьким обрядом вшанування богині Лелі, який за народним календарем наших предків припадав на 5-те травня. В основі його – кілька легенд, пов’язаних із дитинством, хрещенням княгині та її помсти древлянам за вбивство чоловіка Ігоря. Автору вдалось поєднати у цьому образі сильну вольову постать жінки у проявах найніжніших почуттів та помсти, а відтак – жінки здатної на Вчинок. Вміння керуватися більше розумом, аніж голосом серця – головна риса характеру персонажа. Чоловічі персонажі (древлянський князь Мал та руський – Ігор) не настільки виразні. Автор наділяє їх сентиментальними характерами, хоча між рядками прочитується мужність та войовничість їхніх натур.
Ігор спочатку у розмові з Ольгою гордо заявляє:

Я... великий князь![17, с. 94]

І тут же на заяву дівчини про те, що вона ладна погубити незнайомця проявляє звичайну людську слабкість, притаманну кожному, хто вражений стрілою кохання:

За що? За що?
За те, що цілувати
Твоє волосся рад би за престол? [17, с. 94]

І в цих словах глибоко десь звучить голос самого Павлюка-поета...
У вуста князя Мала, давно закоханого у Ольгу, автор вкладає слова, що свідчать про боязнь втрати коханої:

Отак вкрадуть – і що тоді мені?
Що ворогам печаль моя заважить,
Як пташка серця сяд на струні? [17, с. 95]
На струнах тяжко вити перші гнізда. [17, с. 96]

Герой визнає неординарний характер коханої, бо говорить:

Ти честолюбна, Ольго, через край… [17, с. 96]

Але навряд чи вдастся щось і з цим вдіяти, і йому нічого не залишається, як змиритися.
До історичної тематики Павлюк звертається також і у драматизованій поемі «Бут». В основі її події 1637 року – повстання нереєстрових козаків проти польської шляхти під проводом Павла Бута (Павлюка). Не дивно, що в центр свого твору автор ставить саме персонажа із прізвищем, таким як і у нього, відчуваючи в собі козацькі гени, які голосно кричать з рядків багатьох його віршів. У вуста Бута Павлюк вкладає наступні слова-роздуми, що свідчать про медитативність та корінну бунтівливість натури персонажа через світосприйняття самого автора:

Ми єдині в любові.
А ще – ми єдині в бунті.
Ми єдині у смерті...
Я вибираю бунт.
В двадцять вісім питання:
Бути, а чи не бути?
В тридцять три
Уже з неба приходять
Забрати твою журбу. [13, с. 74].

Таким чином, бачимо, що цей письменник вніс неабияку лепту і в розвиток української драматургії, опоетизувавши її до вийняткової краси, досконалості і гармонійної справжності. У цьому – весь Павлюк із великою, розхристаною поетичною душею «на виріст»...

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОЗОВА ТВОРЧІСТЬ АВТОРА

Останнім часом Ігор Павлюк заявляє про себе і як прозаїк. У його доробку романи «Мезозой», «Вирощування алмазів», «Буг», повість «Біографія дерева племені поетів». У 2007 році у Волинському видавництві «Твердиня» вийшла книга ранніх повістей автора «Заборонений цвіт». До цієї книги увійшли повісті «Масовка», «Ченці майбутніх богів», «Кометія» лірична повість «Свято відпускання птиць на волю» та фантастична повість «Тут було колись море». У них тісно перплітається фантазія і реальність, любов і ненависть, смерть і життя. Письменник часто вторить, що поет з часом виписується і переростає у прозаїка, і, якщо поезія – це весна, то осінь – проза. Але, читаючи його повісті, романи, спостерігаємо, що майже на кожній сторінці із-за маски прозаїка прозирає душа поета. Мабуть саме тому, працюючи у цьому жанрі, автор часто називає свої твори проезією.
Дуже часто у прозових творах автор використовує елементи фольклору, зокрема календарної обрядовості. Наприклад у сюжет повісті «Масовка» він включає елементи на родної обрядовості на прикладі «одягання Марени»: «Давнє язичеське свято молодості й очищення розпочалося. Хлопці робили вогонь, а дівчата одягали живу гілку Марену. На небі одночасно світили Місяць і Сонце. Коли останнє сховалося, почали стрибати через вогонь. Юні дівчата топили у Стиру Марену як русалку...». Також народні свята згадуються і в романі «Мезозой». Звертається Павлюк у повістях також до біблійної тематики, поєднуючи її то з язичницькими, то з античними мотивами. «Потім Йосип із Ариматеї, що був учень Ісуса, але потайний, бо боявся юдеїв, – став просити Пилата, щоб тіло Ісусове взяти...» («Масовка»). Режисер, який приїхав у село, взявся знімати фільм про Христа та Спартака. В повісті «Ченці майбутніх богів» прослідковуємо образ Перуна, який також часто зустрічається в поезії автора: «Коли самого жерця Перун забрав до себе, торкнувшись до нього блискавкою, плем’я зосталось без духовного вогнища». Мотиви Христа, Перуна, Будди властиві творчості цього автора. Це, мабуть, пояснюється тим, що найбільшими поетами для нього є творці світових релігій «Христос, Будда... які зробили те, що проповідували». За його словами: «Справжній митець доводить свою готовність і вміння у житті відстоювати те, про що пише...».
Герої його повістей, як правило селяни, котрі намагаються вистояти в щоденній боротьбі за виживання. Він зачіпає також проблеми держави та суспільства, які постають в його час («У селищі поступово все наближалось до свого початку: відключення світла й природного газу втягувало його жителів у натурально-феодальний туман буття...» («Масовка»)), зокрема проблему безробіття, яка проявляється найбільше в селі, тому, не дивно, що деякі його герої виїжджають чи прагнуть виїхати закордон у пошуках кращих перспектив для життя, як ось доярка зося із тої ж таки «Масовки» чи Світлана Лозко із «Бугу» (нового роману Ігоря Павлюка).
Нерідко головні персонажі у Павлюка – Поети, як, наприклад, Андрій Наюк у «Мезозої» та «Бузі». Герой постійно опоетизовує все, що з ним відбувається, навколишній світ, природу. Він рішучий, безкомпромісний, все, за що береться виконує сумлінно і до кінця. Герой, залишаючись сам на сам зі світом (як і Павлюк у ранній юності), все ж не здається, а утверджується, росте в собі і виборює своє місце під сонцем. Він закохується у такі ж творчі натури, як і сам, наприклад, герой «Мезозою – в Наталю Старун, яка веде літературний гурток «Крилатий корінь». Складається враження, що автор, відділивши своє поетичне єство, втілює його у своїх персонажах, а сам намагається бути прозаїком. Ось один з віршів Андрія Наюка, в якому чітко прослідковуємо стиль і позицію автора:


Нам холодно у цвіті і у світі.
Нічний метелик... Небо теж нічне.
У сні крізь душу хочеться летіти.
Політ лікує поки що мене
Від суєти... від висоти, від лиха,
Від щастя, що безвихідне, як мить.
Минає все.
І ця безмежна втіха мина, як спека, –
Солодко гримить.
А ми громи у серце не впускаєм,
Бо в нас вода украдена й вогонь.
В раю були... не створені для раю...
Чого ж бажати? Неба біля скронь?
Нехай минають... варварства і вірші,
Минає спокій, вибухи-світи.
Ідемо далі... Там не буде гірше,
Падіння ж – це політ із висоти.
(«Мезозой») [7, с. 52]

Герой «Бугу» – поет-журналіст, який подорожує, набирається вражень і досвіду, а коли приходить час іти на війну, він не вагається ані хвилини – йде. Його віршами захоплюються жінки, ворожать на них, вгадують долю, як ось океанолог-мікробіолог Світлана Лозко – кохана Бориса Брика, та Міля Брик – його дружина. Всіх цих героїв пов’язу є факт, що Борис був другом Наюка. Цікавий прийом Павлюкової прозової творчості тим, що поет Андрій – герой «Бугу» – той самий поет, автор «Розірваного горизонту» із «Мезозою».
Навіть у прозі Павлюк залишається собою – поетом, слово якого покликане пробудити в людині людину, в українцеві українця, в синові сина своєї землі. Він вторить собі:

На чорні кості суму одягну
Душевний вірш – і він зігріє душу,
Яку цей світ красиво обманув,
Як зі сльози виходила на сушу.[7, с. 55]

В першу чергу він відчуває себе поетом, про що говорить неодноразово: «Моя проза – також... поезія, тільки старішого, розрідженого ритму». А це свідчить про те, що Павлюк залишається собою у будь-якому жанрі.

РОЗДІЛ ІV. ЛІТЕРАТУРНИЙ ДОРОБОК ІГОРЯ ПАВЛЮКА

Дорога до літературної слави розпочиналася із перших публікацій на сторінках районної преси, а на сьогодні Ігор Павлюк – автор до 300 публікацій у періодиці, наукових збірниках та понад 18 окремих книг, серед яких:
1. Лірика – «Острови юності» (1990), «Нетутешній вітер» (1993), «Голос денного Місяця» (1994), «Скляна корчма» (1995), «Алергія на вічність» (1999), «Стихія» (2002), «Чоловіче ворожіння» (2002), «The angel (or) English language?» (вірші Ігоря Павлюка англійською мовою) (2004), компакт-диск «Лірика...»: Поезія Ігоря Павлюка у виконанні Народного артиста України Святослава Максимчука (2004), «Бунт свяченої води» (2005), «Магма» (2005).
2. Проза – «Біографія дерева племені поетів» (2003).
3. Книжечка-п’єса для дітей «Літаючий казан» (2003).
4. Анотований покажчик «Українські часописи Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1917-1939 рр.)» (1997).
5. Монографії: «Митець – Влада – Преса: історико-топологічний аналіз» (1997), – «Українська легальна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–1939, 1941–1944 рр.» (2001).
– «Діагностика і прогностика брехні: екскурси в теорію квазікомунікації» (2003).
– «Українська преса Волинської області 1939-1941, 1944-2000 рр.» (2004).
– «Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917-1939, 1941-1944 рр.» (у співавторстві з Миколою Мартинюком) (2005).
6. Пісня над обелісками: вірші різнонаціональних поетів, які загинули у війні: хрестоматія (у співавторстві з Дем’яном Григорашем) (2006). І багато інших.
І це ще не все... і на цьому навряд чи можна ставити крапку...
Така кількість книг свідчить пр о виняткову працелюбність та наполегливість цього письменника, а тому само собою виникає питання, як же встигає він у всьому? Позиція Павлюка щодо цього така: «А як ми дихати встигаємо? Не встигаю я нічого! Життя ж – як їзда на велосипеді: перестанеш крутити педалі – упадеш, тобто фізично помреш. Хоча, якщо відверто, без пози, я вже смерті не боюся… постійно думаю про неї, проникаюся… може й, тому люблю життя і відчуваю його смак… прагну зрозуміти через творчість. І нічого не хочу встигати: музи, як відомо не терплять суєти. Вважаю що те що повинен зробити, – обов’язково зроблю. Вчуся насолоджуватися життям. Не люблю слова «робота», люблю – «творчість».
І, мабуть, саме тому Ігор Зиновійович Павлюк творчий у своєму підході до студентів, чимало з яких ростуть на його поезії, до науки, в галузі якої теж має не менші здобутки ніж у літературі, хоча... література – як життєвий шлях митця – завжди була є і залишатиметься для нього найближчою. За свою жертовну відданість їй він заслужив високої похвали від таких титанів Слова, як Микола Вінграновський, який писав: «Ігор Павлюк – поет, у якого нема зазору між словом і серцем», Валерій Ілля: «А тим часом з Божим деревом полину в очах ходить світом поет надприродної сили переживання... З такою душею і на зорях привітають», Павло Загребельний: «Ігор Павлюк – поет невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі», Михайло Осадчий: «Вчитуєшся у вірші Ігоря Павлюка – і ще раз вториш собі подумки: таки бути. БУТИ УКРАЇНІ».



ВИСНОВКИ

Поети завжди були і залишаються голосом народу, глибоким, неповторним. Відчуття ними світу, його ран і болів засвідчують оту справжність. Життя, їхнє, яко мить, вкрадена у вічності, – це незгасне горіння у полум’ї Слова, служінню якому вони присвячують себе цілком і повністю. І Слава, дається аж ніяк не легко, бо працювати на неї душею треба...
Про поезію Ігоря Павлюка сказано і написано багато, але навряд чи коли-небудь дослідникам його творчості вдасться до кінця зрозуміти оту лише йому притаманну органічність лірично–гармонійних словес, в яких досвід поета, відчуття втрат і здобутків і така своєрідна українськість, над якою не замислитись важко:

Видно, на роду мені назначена
Та печаль, що схожа на любов.
Мезозой... весняна Русь... козаччина...
Звідки вийшов і куди прийшов... [17, с. 136]

«У нього є все: і данина нашій традиції, і досвід модерну, могутній запас чуттєвості і прискіпливий погляд реаліста...», – пише про нього Роман Лубківський у передмові до «Магми». Справді, якесь високосно-земне світосприйняття Павлюка, що яскраво пронизує усю його творчість дає тонке відчуття поезії – «музики, написаної словами» (І. П.). А Слово для нього – голос предків, землі, калини, струни, Дніпра… – правдивий і ніжно-строгий. Воно може боліти і лікувати, плакати на вістрі шаблі і сягати висот Чумацького Шляху.
Не помпезність, не напівзіпсута супермаркетичність і безмістовний пафос, а щира природність і музична гармонійність поезії – те чого прагне сьогодні українська натура, щоб зберегти свою самобутність. Такі якості притаманні творчості Ігоря Зиновійовича. Ось, наприклад: «Дорога. Поле. Вітер і слова –/ Такі земні, що хоч ліпи людину», або «Опалий лист лягає горілиць», чи «У хаті селянській свячена вода й самогонка/. Вродила калина – червоно на білій стіні...».
Борис Олійник вважає, що «за нинішнього постнульового падіння суспільної моралі такі особистості, як Ігор павлюк, є обнадійливим взірцем передовсім для молоді. Оскільки він своєю життєвою і творчою практикою доводить, що є константи – Україна, мати, отець, рідна земля, – які не надаються на торги. Бо – вічні. І в цьому – крайня необхідність поезії Ігоря Павлюка нині і прісно».
Його творами можна зачитув атись і зачитуватись, відкриваючи світ не лише Павлюка, а й світ істинної літератури, що здатна залишити сліди в людських серцях, увіковічнитися. Його поетичні образи яскраві і неповторні, космічно-земні і глибокі своєю сутністю, прозові сюжети цікаві і непередбачувані, а теми – завжди актуальні.
Бути непотрібним як поет – для Павлюка значить бути зайвим як людина. Найгірше для митця, – як він вважає, – це байдужість суспільства. Попри все автор впевнений, що в «епоху не для поетів» він все-таки стане «поетом для епох». І чогось в цьому немає сумнівів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.   Вертіль О. // «Співаю і спиваю біль сопілкою» // Урядовий кур’єр. – 2008. – 7 лют.
2.   Галич О. А. Назарець В. М. Васильєв Є. М. / Загальне літературознавство. – Рівне, 1997.
3.   Доки наша душа у польоті: Добірка віршів // Дзвін. – 2006. – №3. – С.2-7.
4.   З нових віршів // Літературний Львів. – 2006. – №4. – С.12-16.
5.   Ігор Павлюк: У поета має бути Біографія з великої літери // Інтерв’ю Є. Кононенко // Україна молода. – 2007. – 19 січня.
6.   Мезозой: Роман // Кур’єр Кривбасу. – 2005. – № 191.
7.   Мезозой: Роман // Кур’єр Кривбасу. – 2005. – № 192.
8.   Мезозой: Роман // Кур’єр Кривбасу. – 2005. – № 193.
9.   На майдані коло... серця: больові точки сучасної української поезії: Співдоповідь на V з’їзді НСПУ // Літературна Україна. – 2006. – 2 жовт.
10.   Олійник Б. Озон його поезії // Літературна Україна. – 2008. – 10 січня.
11.   Ольшевський І. «Магму читають у Луцьку» // Літературна Україна. – 2007. – 15 лют.
12.   Павлюк І. З. Алергія на вічність. – Львів: Каменяр, 1999.
13.   Павлюк І. З. Бунт свяченої води. – Львів: Сполом, 2005.
14.   Павлюк І. З. Біографія дерева племені поетів: Проезія. – Львів: Сполом, 2003.
15.   Павлюк І. З. Заборонений цвіт. – Луцьк: Твердиня, 2007.
16.   Павлюк І. З. Камертон. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2007.
17.   Павлюк І. З. Магма. – Львів: Світ, 2005.
18.   Павлюк І. З. Нетутешній вітер. – Львів: Каменяр, 1993.
19.   Павлюк І. З. Острови юності. – Львів: Каменяр, 1990.
20.   Павлюк І. З. Скляна корчма. – Дрогобич: Відродження, 1995.
21.   Павлюк І. З. Стихія. – Тернопіль: Джура, 2002.
22.   Павлюк І. З. Чоловіче ворожіння. – Львів: Сполом, 2002.
23.   Рубан В. // «Ця, поза словами, мука» // http:// poezia. о rg.
24.   Світ як цвіт: Добірка віршів // Дзвін. – 2006. – № 3. – С.2-7.
25.   Стасюк Л. Павлюк Ігор. Книга поезій «Магма» // Літературна Україна. – 2007. – 8 лют.
26.   Якубовська М. У дзеркалі слова // У світлі високої зорі... (Літературний портрет Ігоря Павлюка). – Львів: Каменяр, 2005.
27.   Http: // poezia. org // Ігор Павлюк.