Цю поезію хочеться читати постійно – щохвилини, щогодини, щоб мати змогу ще раз, уже вкотре зануритися в духмяно-запашне буйство віршів. Напружений ритм сьогодення неспроможний затьмарити яскраву барву життя, яка осяває кожне слово поетки. І ця барва пломеніє, яріє, змушує серце неспокійно стукотіти і дає наснагу знову й знову творити. Я діждалася сьомої книги Світлани Залізняк - і ось уже  мандрую  стежками спогадів і повертаюся в дитинство, бо саме звідти бере свої витоки день сьогоднішній з його неспокоєм,   пірнаю у глибини, роздумуючи про сенс буття,  про місце творчості в житті людини.    
Людину називають вінцем природи. Це, певно, тому, що ми – невід’ємна частина всього сущого на землі. Тому й сприймаєш навколишній світ як логічне продовження самого себе в природі. І вже не знаєш,  де пролягає ота грань, що розділяє. І чи розділяє?

             Люблю спориш – єдвабний килимок,
             Кульбаби, на яких дзумкочуть бджоли.
             Я по траві боюсь зробити крок –
             Завдати болю?

Снується роздумів срібляста нить – хто дарував нам все в житті? На чий вівтар покласти слів подяку за неспокійний, спраглий шал думок, за те, що ти в житті – яскрава квітка маку?

             Усе – від Бога: гіркота прозрінь,
             Лани, безхліб’я, жорна, жменя жита,
             Пах меду, пам’ять сновидінь,
             Враг, помагач, притомність,  мито…

             * * *

             Мене не кличте в мандри повз Ітаку,
             Я прагну вигоріть отут – дотла.
             Я – самосій. Уперта квітка маку...
             Піддатливе зело пригнув бур’ян.

Мудрість, лагідність, пророче бачення майбутнього, тонке відчуття краси життя, які завжди притаманні жінці-матері й Берегині родинного вогнища, промовляють чистим і незрадливим словом зі сторінок  цієї  ошатної збірки поезій, яку завжди хочеться мати біля себе, щоб читати,  мудрішати,  добрішати і робити світ ще кращим.