Опубликовано: 2007.01.20
Вікторія Шпак
Місячна зозуля – досвітньому півню
Місячна зозуля – досвітньому півню
Валерія Богуславська. Лерика. Вірші, поеми, переклади, дещо. – Харків: “Митець”, 2005.
Перше, що я прочитала в книзі, це, як не тривіально, переклади. Бо знала авторку до того як цікаву й нестандартну перекладачку. Нестандартність її бачилася в досить опуклій присутності її творчої особистості. Здавалося б, що спільного між Редьярдом Кіплінгом, Михайлом Лермонтовим та Сашею Чорним? Я вже мовчу про В.Ходасевича, сучасних поетів Р.Заславського та О.Сомолевську. А ще до того – переклади з ідиш, де вони перетворюються на справжнє мистецьке дослідження… Врешті переклад взагалі стикове дійство: він і творчість, і наука, причім, експериментальна. Я ідишу не знаю, але лук’янівське дитинство доносить із пам’яті до мене говірку, інтонації, якусь незриму логіку цієї мови, бо інколи я чула, як тихенько лунала вона з кухні або з далекої кімнати голосом бабусі моєї подруги Рози.
І об’єднує всю це людське розмаїття унікальна мова В.Богуславської. У всій яскравості поєднання високого й повсякденно-людяного, скептичного й розкрилено романтичного, іронічного й однозначно відповідального. І мова ця українська, добірна, смачна (чи не від Хвильового, часом?), бо так уже майстерно поєднує “урбанізовану добу” з джерельною інтонацією…
Та про переклади, мабуть, варто писати окремо.
Знаючи переклади авторкою й Д.Г. Байрона, і М.Цвєтаєвої, слід, гадаю, окремо їх проаналізувати з огляду на співвідношення в них традиційних перекладацьких прийомів та особистих знахідок.
Книга “Лерика” відразу привертає увагу незвичайною назвою, вдало поданою на обкладинці: тут саме й утілено ті шари свідомості й чуттів, які поступово розкриваються під час читання. Перехрестя двох майже протилежних шрифтів, суворо креслярського й ніби ліпленого, гончарного на тлі “над вічним спокоєм” левітанівського краєвиду, налаштовує на чекання певної творчої амплітуди.
І не вводить в оману. До речі, це слово досить часто зустрічається в поезії пані Валерії, – тож ретроспективно сприймаю картинку як своєрідний протест, а часто й опір оманам різного кшталту. Як на мене, це стрижнева ідея книги.
Грайливо виглядає слово “лерика”, чи зважати, чи не зважати на епіграф із Р. Заславського. А за цією грайливістю “ллє ріка” надглибин пам’яті, почуттів, переживань, страждань, захватів, спустошення… І те, що В.Богуславська називає її передчуттям, мабуть, і складає цілісний портрет поетки-миткині, адже в її позіях органічно зливаються слово як лексична одиниця, слово як мова й мовлення, слово як поєднання барв, слово як звукопис. На ці слова часто хочеться співати щойно виниклу мелодію:
Синиці, берези осінньої діти,
Чи можете крилами ще володіти,
Чи, поки береза у золоті листя,
Вона вас гойдає в летючій колисці?
Це вальс, це гітара.
За хмарами нам небо не відчинять
У зорями розцвічений огром.
Але засвічують свічки вечірні
Церкви сонцеголові над Дніпром.
Танго, м’яке й майже інтимне, втім, не манірне, але українське й дуже міське, під фортепіано.
Але вже на початку такої композиційно вивіреної книги виникають тривожні почуття й думки про самотність, про те, що тісно й у слові, що лірична (“лерчина”) героїня, рятуючись “побрехеньками”, все ж є особистістю трагедійного складу. Це та естетична категорія, що потужно й акордно звучить, як органний супровід до віршів різної тематики. Органові цьому замало інколи традиційного чотиривіршу, катрена. І він робить своєрідну репризу: в окремих строфах виникає п’ять рядків. Прислухаймося, що вони привносять у звучання віршів.
Андріївська, кристал магічний
У чарівнім човні гори…
Віками трави намагнічені…
Кому на цій землі пригніченій
Віки наказують: гори?!
(“Андріївська, кристал магічний…”)
Тут закцентовано енергетичну потужність перлини української архітектури і ритмовим збоєм ( магічній – намагніченій) на зразок Оксани Забужко, і згадуваною репризою, п’ятим рядком, і омонімічним художнім тропом, одним з улюблених засобів авторки ( гори – гори), яким вона таки майстерно володіє. Скажімо, як у диптиху “Лиха година”:
……………………
Двоюрідної орлиці
І заклики лебедів;
Що клен посеред столиці
Щось любе тобі лебедів?
(Підкр. моє – В.Ш.)
Ще один приклад виходу за рамки чотиривіршової строфи:
Ця осяяна спільнота,
Вибух віри й доброти,
Світла, дужа, горда нота,
Що оновлює світи–
Переходимо на “ти”!
(“Майдан”)
Тут останній рядок не є підтвердженням чи підкресленням пафосу. Радше, навпаки, – “олюдненням”, ненав’язливою персоналізацією, додаванням побутової емоції. А оскільки громадянське в авторки рецензованої книги часто звучить не статично, не гаслом чи закликами, то й у цьому конче актуальному для певного періоду вірші, так само відсутній фанатизм. Є тут і роздум, і коливання, й сумнів, і самопереконання в спротиві чомусь антилюдському, а не конкретним владним постатям:
Лиш обрію кривавиця
Спиняє: “Не спіши!”
Ми всі родом із дитинства. Воєнне воно чи ні, а травми, фізичні й психічні, одержані дитиною, підтримують болі, плекають печалі, формують ставлення. Обидві поеми переконливо створюють образ ліричної героїні, яка в дитинстві наштовхувалася на несправедливість і жорстокість однолітків. Невимушено й болісно ллє ріка оповіді про “покамісних батьків”, дядька й тітоньку, що врятували й зберегли цю хворобливу й таку тендітну дитину. Сьогодні це називають у соціальній психології фостерним вихованням. А мені воно відлунює в серці, бо сама виховувалася в тітки з дядечком.
І хоча доросла героїня В.Богуславської більше схиляється до соціальних, тобто національно неокреслених несправедливостей, тягар “вторинності”, закладений в дитячі роки і так мудро коректований мамою, не припиняє судомити, не вгамовується:
Розхиталися дерева:
–Ой-вей…
Наче серце там, де ребра
Порве – й…
Полетить за гайворонням,
За тубіль-
цями, бо скроням
Вже нестерпний біль…
Коли оцінювати майстерню Валерії Богуславської, то окрім сказаного, варто ще було б відзначити як окремі технічно вдалі моменти ( алітерації, перегукування, консонансні рими, гра смислами і навіть сенсом слова), так і глибинні філологічні надбання, які сягають образних і філософських абрисів. До останніх я б віднесла
- епітети з подвійним ( а то й потрійним) навантаженням, що призводять до мовного й образного пошуку (нещасні чи невчасні; побожно, побіжно; мій слух незайманий, зір незнайомий, звичнім… із вічним; на день ці… на деньці тощо);
- внутрішні рими задля підсилення емоційного впливу (то очі слів пророчі; вінки пломінкі; щоки голі бараболі; штучні пальта – приск асфальту);
- різноманітні, напрочуд барвисті метонімічні елементи, що надають таємничості, недомовленості, відчуття очікування (Немає іскри поміж вій; … крила, ображені вії; там на гілках дерев розквітли вже синиці; така строфа, мов катастрофа і т. ін.)
- метафори, які ніби є несподіваними, проте при більш уажному розгляді, не самоцільні, а фольклорні, хоча й не є прямим відтворенням народних образів (І нижеться все це/ Коштовним намистом –/ На голочку істини…; Наче Божого ока змигом/ Плинність винесло за дужки; Неначе нам щось та пороблено,/ Що й темряві людство бридке; Але перекладів ази/ Мені підносять гарбузи);
Багато ще можна наводити прикладів майстерності Валерії Богуславської, яка (майстерність) органічно вплетена в цікаву думку, щире почуття і яка, коли й помічається, то частіше після сприйняття загального образу чи вірша суцільно.
Тож перед нами чудова книга. Внесок, і вагомий, в сучасну українську літературу.
Є окремі огріхи, які скоріше виглядають як авторська специфіка, аніж недоробки чи недоліки, і це видно з попереднього викладу. Про них можна сказати тихенько, на вухо, наодинці.
А після цього чекати нових талановитих книжок ( а чи не пише пані Валерія, часом, прози?).
Вікторія Шпак
Валерія Богуславська. Лерика. Вірші, поеми, переклади, дещо. – Харків: “Митець”, 2005.
Перше, що я прочитала в книзі, це, як не тривіально, переклади. Бо знала авторку до того як цікаву й нестандартну перекладачку. Нестандартність її бачилася в досить опуклій присутності її творчої особистості. Здавалося б, що спільного між Редьярдом Кіплінгом, Михайлом Лермонтовим та Сашею Чорним? Я вже мовчу про В.Ходасевича, сучасних поетів Р.Заславського та О.Сомолевську. А ще до того – переклади з ідиш, де вони перетворюються на справжнє мистецьке дослідження… Врешті переклад взагалі стикове дійство: він і творчість, і наука, причім, експериментальна. Я ідишу не знаю, але лук’янівське дитинство доносить із пам’яті до мене говірку, інтонації, якусь незриму логіку цієї мови, бо інколи я чула, як тихенько лунала вона з кухні або з далекої кімнати голосом бабусі моєї подруги Рози.
І об’єднує всю це людське розмаїття унікальна мова В.Богуславської. У всій яскравості поєднання високого й повсякденно-людяного, скептичного й розкрилено романтичного, іронічного й однозначно відповідального. І мова ця українська, добірна, смачна (чи не від Хвильового, часом?), бо так уже майстерно поєднує “урбанізовану добу” з джерельною інтонацією…
Та про переклади, мабуть, варто писати окремо.
Знаючи переклади авторкою й Д.Г. Байрона, і М.Цвєтаєвої, слід, гадаю, окремо їх проаналізувати з огляду на співвідношення в них традиційних перекладацьких прийомів та особистих знахідок.
Книга “Лерика” відразу привертає увагу незвичайною назвою, вдало поданою на обкладинці: тут саме й утілено ті шари свідомості й чуттів, які поступово розкриваються під час читання. Перехрестя двох майже протилежних шрифтів, суворо креслярського й ніби ліпленого, гончарного на тлі “над вічним спокоєм” левітанівського краєвиду, налаштовує на чекання певної творчої амплітуди.
І не вводить в оману. До речі, це слово досить часто зустрічається в поезії пані Валерії, – тож ретроспективно сприймаю картинку як своєрідний протест, а часто й опір оманам різного кшталту. Як на мене, це стрижнева ідея книги.
Грайливо виглядає слово “лерика”, чи зважати, чи не зважати на епіграф із Р. Заславського. А за цією грайливістю “ллє ріка” надглибин пам’яті, почуттів, переживань, страждань, захватів, спустошення… І те, що В.Богуславська називає її передчуттям, мабуть, і складає цілісний портрет поетки-миткині, адже в її позіях органічно зливаються слово як лексична одиниця, слово як мова й мовлення, слово як поєднання барв, слово як звукопис. На ці слова часто хочеться співати щойно виниклу мелодію:
Синиці, берези осінньої діти,
Чи можете крилами ще володіти,
Чи, поки береза у золоті листя,
Вона вас гойдає в летючій колисці?
Це вальс, це гітара.
За хмарами нам небо не відчинять
У зорями розцвічений огром.
Але засвічують свічки вечірні
Церкви сонцеголові над Дніпром.
Танго, м’яке й майже інтимне, втім, не манірне, але українське й дуже міське, під фортепіано.
Але вже на початку такої композиційно вивіреної книги виникають тривожні почуття й думки про самотність, про те, що тісно й у слові, що лірична (“лерчина”) героїня, рятуючись “побрехеньками”, все ж є особистістю трагедійного складу. Це та естетична категорія, що потужно й акордно звучить, як органний супровід до віршів різної тематики. Органові цьому замало інколи традиційного чотиривіршу, катрена. І він робить своєрідну репризу: в окремих строфах виникає п’ять рядків. Прислухаймося, що вони привносять у звучання віршів.
Андріївська, кристал магічний
У чарівнім човні гори…
Віками трави намагнічені…
Кому на цій землі пригніченій
Віки наказують: гори?!
(“Андріївська, кристал магічний…”)
Тут закцентовано енергетичну потужність перлини української архітектури і ритмовим збоєм ( магічній – намагніченій) на зразок Оксани Забужко, і згадуваною репризою, п’ятим рядком, і омонімічним художнім тропом, одним з улюблених засобів авторки ( гори – гори), яким вона таки майстерно володіє. Скажімо, як у диптиху “Лиха година”:
……………………
Двоюрідної орлиці
І заклики лебедів;
Що клен посеред столиці
Щось любе тобі лебедів?
(Підкр. моє – В.Ш.)
Ще один приклад виходу за рамки чотиривіршової строфи:
Ця осяяна спільнота,
Вибух віри й доброти,
Світла, дужа, горда нота,
Що оновлює світи–
Переходимо на “ти”!
(“Майдан”)
Тут останній рядок не є підтвердженням чи підкресленням пафосу. Радше, навпаки, – “олюдненням”, ненав’язливою персоналізацією, додаванням побутової емоції. А оскільки громадянське в авторки рецензованої книги часто звучить не статично, не гаслом чи закликами, то й у цьому конче актуальному для певного періоду вірші, так само відсутній фанатизм. Є тут і роздум, і коливання, й сумнів, і самопереконання в спротиві чомусь антилюдському, а не конкретним владним постатям:
Лиш обрію кривавиця
Спиняє: “Не спіши!”
Ми всі родом із дитинства. Воєнне воно чи ні, а травми, фізичні й психічні, одержані дитиною, підтримують болі, плекають печалі, формують ставлення. Обидві поеми переконливо створюють образ ліричної героїні, яка в дитинстві наштовхувалася на несправедливість і жорстокість однолітків. Невимушено й болісно ллє ріка оповіді про “покамісних батьків”, дядька й тітоньку, що врятували й зберегли цю хворобливу й таку тендітну дитину. Сьогодні це називають у соціальній психології фостерним вихованням. А мені воно відлунює в серці, бо сама виховувалася в тітки з дядечком.
І хоча доросла героїня В.Богуславської більше схиляється до соціальних, тобто національно неокреслених несправедливостей, тягар “вторинності”, закладений в дитячі роки і так мудро коректований мамою, не припиняє судомити, не вгамовується:
Розхиталися дерева:
–Ой-вей…
Наче серце там, де ребра
Порве – й…
Полетить за гайворонням,
За тубіль-
цями, бо скроням
Вже нестерпний біль…
Коли оцінювати майстерню Валерії Богуславської, то окрім сказаного, варто ще було б відзначити як окремі технічно вдалі моменти ( алітерації, перегукування, консонансні рими, гра смислами і навіть сенсом слова), так і глибинні філологічні надбання, які сягають образних і філософських абрисів. До останніх я б віднесла
- епітети з подвійним ( а то й потрійним) навантаженням, що призводять до мовного й образного пошуку (нещасні чи невчасні; побожно, побіжно; мій слух незайманий, зір незнайомий, звичнім… із вічним; на день ці… на деньці тощо);
- внутрішні рими задля підсилення емоційного впливу (то очі слів пророчі; вінки пломінкі; щоки голі бараболі; штучні пальта – приск асфальту);
- різноманітні, напрочуд барвисті метонімічні елементи, що надають таємничості, недомовленості, відчуття очікування (Немає іскри поміж вій; … крила, ображені вії; там на гілках дерев розквітли вже синиці; така строфа, мов катастрофа і т. ін.)
- метафори, які ніби є несподіваними, проте при більш уажному розгляді, не самоцільні, а фольклорні, хоча й не є прямим відтворенням народних образів (І нижеться все це/ Коштовним намистом –/ На голочку істини…; Наче Божого ока змигом/ Плинність винесло за дужки; Неначе нам щось та пороблено,/ Що й темряві людство бридке; Але перекладів ази/ Мені підносять гарбузи);
Багато ще можна наводити прикладів майстерності Валерії Богуславської, яка (майстерність) органічно вплетена в цікаву думку, щире почуття і яка, коли й помічається, то частіше після сприйняття загального образу чи вірша суцільно.
Тож перед нами чудова книга. Внесок, і вагомий, в сучасну українську літературу.
Є окремі огріхи, які скоріше виглядають як авторська специфіка, аніж недоробки чи недоліки, і це видно з попереднього викладу. Про них можна сказати тихенько, на вухо, наодинці.
А після цього чекати нових талановитих книжок ( а чи не пише пані Валерія, часом, прози?).
Вікторія Шпак
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.