Сергій Вінницький

ЧИМ МЕНІ ЦІКАВА ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА Т.Г. ШЕВЧЕНКА?

Центральну роль у літературній творчості Т. Г. Шевченка відіграє поезія – знаменита на весь світ збірка поезій і поем «Кобзар». Ця книга вважається своєрідною Біблією в сучасній українській літературі і багато в чому сприяла утворенню канону сучасної літературної української мови. Велика частина літературної спадщини становить непересічна проза Т.Г. Шевченка. Це повісті, щоденник, багато листів, проте ці твори написані не українською, російською мовою. Тому деякі дослідники творчості Т. Г. Шевченко зараховують, його окрім української, також і до російської літератури ХІХ ст.

Наш славетний Кобзар, Тарас Григорович Шевченко , народився в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в сім'ї українця і полячки. Батько Григорій Іванович Шевченко (1782-1825) був кріпаком у поміщика П. В. Енгельгардта.
Через два роки батьки Тараса переселилися в сусіднє село, Кирилівку, де поет провів все дитинство. Мати його померла в 1823 році; в тому ж році батько одружився вдруге з удовою, яка мала трьох дітей. Вона ставилася до Тараса суворо. До 9-річного віку Шевченко перебував під опікою старшої сестри своєї, Катерини, дівчини доброї і ніжної. Незабаром вона вийшла заміж. У 1825 році, коли Шевченко йшов 12-й рік, помер його батько. З цього часу починається важке кочове життя безпритульної дитини, спочатку у вчителя-дяка, потім у сусідніх «малярів» (тобто художників). Певний час Шевченко був пастухом овець, потім служив у місцевого священика погонича. У школі вчителя-дяка Шевченко навчився грамоті, а у малярів познайомився з елементарними прийомами малювання.

На шістнадцятому році життя, в 1829 році, він потрапив до числа прислуги поміщика Енгельгардта, спочатку в ролі кухарчука, потім козачка. Пристрасть до живопису не покидала його. Помітивши здібності Тараса, в період перебування у Вільні, Енгельгардт віддав Шевченка в навчання викладачеві Віленського університету портретисту Яну Рустема. У Вільні Шевченко пробув близько півтора року(1929-1930), а з переїздом на початку 1831 року в Санкт-Петербург, Енгельгардт, маючи намір зробити зі свого кріпосного домашнього живописця послав його в 1832 році на навчання до «різних живописних справ цехового майстра» В. Ширяєва.

У 1836 році, змальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко познайомився зі своїм земляком, художником І. М. Сошенко, який, порадившись з українським письменником Є. Гребінкою, представив Тараса конференц-секретарю Академії мистецтв В. І. Григоровичу , художникам А. Венеціанову і К. Брюллову, поетові В. Жуковському. Симпатія до юнака і визнання обдарованості малоросійського кріпосного з боку видатних діячів російської культури відіграли вирішальну роль у справі викупу його з неволі. Далеко не відразу вдалося вмовити Енгельгардта: апеляція до гуманізму успіху не мала. Особисте клопотання уславленого академіка живопису Карла Брюллова тільки утвердило поміщика в його бажанні не продешевити. Брюллов повідомив друзям, «що це найбільша свиня в торжковських туфлях» і просив Івана Сошенка побувати у цієї «амфібії» і змовитися про ціну викупу. Сошенко передоручив цю непросту справу професору Венеціанова, як людині, прийнятій при імператорському дворі, але навіть авторитет придворного художника справі не допоміг. Турбота про нього кращих представників російського мистецтва і літератури обнадіювала молодого Тараса Шевченка, але тривалі переговори з його господарем, шокували Тараса в зневіру. Дізнавшись про черговий відмову, Шевченко з'явився до Сошенка в відчайдушному настрої. Клянучи долю, він погрожував помститися поміщику і в такому стані пішов. Сошенко стривожився і бажаючи уникнути великого лиха, запропонував друзям діяти без зволікання. Було вирішено запропонувати Енгельгардту небувалу для викупу кріпосного суму. Згодом Шевченко писав у своїй автобіографії:
«Змовившись попередньо з моїм паном, Жуковський просив Брюллова написати з нього портрет, з метою розіграти його в приватній лотереї. Великий Брюллов одразу погодився, і портрет у нього був готовий. Жуковський, за допомогою графа Вієльгорського, влаштував лотерею в 2500 рублів, і цією ціною була куплена моя свобода 22 квітня 1838». На знак особливої ​​поваги і глибокої вдячності до Жуковського, Шевченко присвятив йому одну з найбільших своїх поем: «Катерина». У тому ж році Тарас Шевченко вступив до Академії мистецтв, де став учнем і товаришем К. П. Брюллова. 1840-і роки Роки 1840-1847 - найкращі в житті Шевченка. У цей період розквітло його поетичне обдарування. У 1840 році вийшов під назвою «Кобзар» невеличка збірка його віршів; в 1842 році вийшли «Гайдамаки» - найбільший його поетичний твір. У 1843 році Шевченко отримав звання вільного художника; в тому ж році, подорожуючи по Україні, познайомився з княжною В. М. Рєпніної, жінкою доброю і розумною, яка згодом, під час заслання Шевченка, виявляла найтепліші почуття до нього. У першій половині 1840-х років вийшли «Перебендя», «Тополя», «Катерина», «Наймичка», «Хусточка» - великі художні твори.

Здебільшого петербурзька критика, як і російський критик Бєлінський, не розуміли й засуджували українську національну літературу взагалі, а творчість Тараса Шевченка - особливо, вбачаючи в його поезії вузький сатиру та провінціалізм,  але культурна еліта в Україні швидко оцінила національний дух поезії Шевченка, що виразилося в теплих прийомах Шевченка під час його подорожі в 1845-1847 рр.. по Чернігівській та Київській губерніях. З приводу відгуків критики Шевченко писав: « Нехай буду мужицький поет, аби тільки поет; то мені більше нічого і не треба».

Шевченко Т. Г., в 1842, пише картину «Катерина» маслом. Це єдина збережена написана маслом картина академічного періоду. Картина створена на тему однойменної поеми Шевченка. Художник прагнув, щоб картина була ясною і зрозумілою, спонукала співчуття. Шевченко одним із перших у мистецтві класицизму зображує вагітну жінку, узагальнюючи образ своєї героїні до рівня якогось символу, що говорить про метаісторичну долю цілої нації. Хоча Шевченко ще не відійшов від академізму в побудові композиції, зображенні людських фігур і пейзажу в цьому творі, ідейна спрямованість картини робить її справжньою віхою в розвитку критичного реалізму в українському мистецтві.


Під час перебування в Києві відноситься зближення його з М. І. Костомаровим. У тому ж році Шевченко став великим шанувальником щойно утвореного в Києві Кирило-Мефодіївського товариства, що складався з молодих освічених людей, які цікавилися розвитком слов'янських народностей, зокрема української. Учасники цього гуртка, в числі 10 чоловік, були заарештовані, звинувачені в утворені політичного гуртка і понесли різні кари, причому найбільше дісталося Тарасу Шевченку за його нелегальні вірші. По рекрутської повинності він був направлений рядовим, на військову службу, в Оренбурзький край (територія сучасних Оренбурзької області (Росія) і Мангістауської області Казахстану), з забороною писати й малювати.

Епіграма на імператрицю (знущальний кивок на її фізичний недолік, що з'явився після повстання декабристів) зіграла в долі Тараса вельми сумну роль. Від нервових переживань і через острах за власне життя і життя дітей імператриця заробила нервовий зрив і до кінця життя у неї був нервовий тик. Імператор, особисто прочитав поему «Сон», надану йому Третім відділенням. За свідченням Бєлінського, «читаючи пасквіль на себе, государ реготав», а розлютився тільки дійшовши «до пасквіля на імператрицю». «Припустимо, він мав причини бути незадоволеним мною, - зауважив Микола, - але її ж за що?» [5].

Перебування в Оренбурзькому краї Орська фортеця, куди спочатку потрапив поет Шевченко, представляла сумну і пустельну глухомань. «Рідко, - писав Шевченко, - можна зустріти подібну безхарактерну місцевість. Плоско і плоско. Розташування сумне, одноманітне, худі річки Урал і Ор, оголені сірі гори і нескінченна Киргизька степ ... ». « Усі колишні мої страждання, - говорить Шевченко в іншому листі 1847 року, - в порівнянні зі справжніми були дитячі сльози. Гірко, нестерпно гірко». Тарасу Шевченку, як поету і художнику, було дуже тяжко дотримуватись заборони писати й малювати; особливо пригнічувало його сувора заборона малювати. В цей період, не знаючи особисто Миколу Гоголя, Шевченко вирішив написати йому «по праву малороссийского віршеплета», в надії на українські симпатії Гоголя. «Я тепер, як падаючий в безодню, готовий за все вхопитися - жахлива безнадія! Так жахлива, що одна тільки християнська філософія може боротися з нею ». Тарас Шевченко послав російському поету Жуковському зворушливий лист з проханням про ходотайство тільки однієї милості - права малювати в заслані. У цьому сенсі за Шевченка клопотали граф Гудович і граф А. Толстой; але допомогти Шевченку виявилося неможливим. Звертався Шевченко з проханням і до начальника III відділення генерала Дубельта, якому писав, що кисть його ніколи не грішила і не буде грішити в сенсі політичному, але нічого не допомагало.


У солдатах заборона малювати не було знята до самого його звільнення. Деяку втіху дала йому участь в експедиції з вивчення Аральського моря в 1848 і 1849 роках; завдяки гуманному відношенню до засланого генерала Обручева і особливо лейтенанта Бутакова, Шевченку дозволено було змальовувати види Аральського узбережжя і місцеві народні типи. Але ця поблажливість незабаром стала відома в Петербурзі; Обручов і Бутаков отримали догану, і Шевченко засланий в нові пустельні нетрі, в Новопетровське, з повторенням заборони малювати. На засланні Шевченко близько зійшовся з деякими освіченими засланцями поляками - З. Сераковським, Бр. Залеським, Е. Желіховський (Антоній Сова), що сприяло зміцненню в ньому ідеї «злиття одноплемінних братів». У Новопетровському Шевченко пробув з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 року, тобто до звільнення. Перші три роки перебування в «Смердячей казармі» були дуже тяжкі, потім пішли різні полегшення, завдяки, головним чином, доброті коменданта Ускова і його дружини, які дуже полюбили Шевченка за його м'який характер і прихильність до їхніх дітей. Не маючи можливості малювати, Шевченко займався скульптурою з місцевої глини, пробував займатися фотографією, яка, однак, коштувала в той час дуже дорого. У Новопетровському Шевченко написав кілька повістей російською мовою - «Княгиня», «Художник», «Близнюки», що містять в собі багато автобіографічних подробиць (виданих згодом в журналі «Киевская старина»).

Петербурзький період. Звільнення Тараса Шевченка відбулося в 1857 році завдяки наполегливим клопотанням віце-президента Академії мистецтв графа Ф. П. Толстого та його дружини графині А. І. Толстої. З тривалими зупинками в Астрахані й Нижньому Новгороді Шевченко повернувся по Волзі до Петербурга і тут на волі віддався поезії і мистецтва. Важкі роки заслання у зв'язку з укоріненим в Новопетровському алкоголізмом привели до швидкого ослаблення здоров'я і таланту. Спроба влаштувати йому сімейне вогнище (актриса Піунова, селянки Харита і Ликера) не мали успіху. Проживаючи в Петербурзі (з 27 березня 1858 до червня 1859 року), Шевченко був дружньо прийнятий в родині графа Ф. П. Толстого. Життя Шевченка цього часу добре відома по його «Щоденника» (з 12 червня 1857 року до 13 липня 1858 Шевченко вів особистий щоденник [6] російською мовою). У 1859 році Шевченко побував на батьківщині. Тут у нього виникла думка купити собі садибу над Дніпром. Було вибрано гарне місце під Каневом. Шевченко посилено клопотався про придбання, але оселитися тут йому не довелося: він був тут похований, і місце це стало об'єктом паломництва для всіх шанувальників його пам'яті. Останні роки життя його відволікають численні літературні та мистецькі знайомствами, Шевченко в останні роки мало писав і мало малював. Майже весь свій час, вільний від званих обідів та вечорів, Шевченко віддавав гравіруванню, яким тоді сильно захоплювався. Незадовго до кончини Шевченка взявся за складання шкільних підручників для народу українською мовою.

Помер Тарас Шевченко в Санкт-Петербурзі 10 березня (26 лютого за старим стилем) 1861 року від водянки, викликаної, на думку історика М. І. Костомарова, довготривалим його питущим життям.

Похоронні промови надруковані в Костомарівській «Основі» за березень 1861 року.

Адреси в Санкт-Петербурзі, де Тарас Шевченко проживав:

9 лютого 1831 - 1832 р. - квартира П. В. Енгельгарт в прибутковому будинку Щербакових - Мохова вулиця, д. 26;
1832 р. - 3 липня 1838 - будинок Крестовського - Заміський проспект, д. 8;
3 липня 1838 - 24 листопада 1838 р. - будинок Кастюріной - 7-а лінія, буд 36;
24 листопада 1838 - 18 грудня 1838 р. - квартира І. М. Сошенка в прибутковому будинку Мосягіна - 4-я лінія, д. 47;
1839 - будівля Академії мистецтв - Університетська набережна, д. 17;
друга половина лютого - осінь 1839 року - прибутковий будинок Аренс - 7-а лінія, д. 4;
кінець 1840 - 23 березня 1845 р. - прибутковий будинок Кастюріної - 5-а лінія, буд 8;
27 березня - початок червня 1858 року - квартира М. М. Лазаревського в особняку А. С. Уварова - Велика Морська вулиця, д. 48;
початок червня 1858 року - 26 лютого 1861 - будівля Академії мистецтв - Університетська набережна, д. 17 [джерело не вказано 93 дня].

Шевченко як поет/

Тарас Шевченко має велике значення світове значення, як поет. Його вірші, повісті та оповідання унікально сильні в художньому відношенні. Однак вся літературна сила Тараса Шевченка - в його головному творі «Кобзарі». За зовнішнім обсягом «Кобзар» не великий, але за внутрішнім змістом це великий пам'ятник, дуже складний і багатий на художні образи і філософські мотиви. Шевченківський «Кобзар» - це жива українська мова в її історичному розвитку, Образ народного життя за часів кріпацтва і солдатчина у всій її тяжкості, і поряд з цим не згаслі спогади про минулі козацькі вольності. Тут позначаються дивовижні поєднання впливів: з одного боку - українського філософа Сковороди і народних кобзарів, з іншого – відомих поетів сучасності Адама Міцкевича, Василя Жуковського, Олександра Пушкіна і Михайла Лермонтова і українських дум. Великий вплив на творчість і на погляди Тараса Шевченка справила заборонена цензурою рукописна праця Григорія Кониського «Історія русов». У «Кобзарі» велике значення мають художні образи козацьких постатей, історичних подій, храмів, київських святинь, запорізького степового життя, ідилія українського селянського побуту. Взагалі шевченківську поезію переповнює народний душевний склад, зі своєрідними відтінками краси і боротьби за волю, мудрої задумливості і філософського смутку. З допомогою свого найближчого джерела української пісні - народної поезії - Шевченко тісно примикає до козацького епосу, до старої української і частково польської та російської культури і навіть варто у зв'язку, по деяким образам, з духовно-моральним світом «Слова о полку Ігоревім».

Головна складність у тому, як врозумітися в поезію Шевченка? Причина цьому різні точки зору у поета на одні і ті самі образи, та події. Адже його геніальна поезія наскрізь просякнута народністю; вкрай важко, майже неможливо визначити, де закінчується українська народна поезія і пісня, а де починається особиста творчість Шевченка( варто вказати, що шевченківский стиль здебільшого визначають унікальні хореїчні вірші – а це свідоцтво того, що поет використовував мотиви побутової народної, джерельної пісні). Дещо глибше вивчення «Кобзаря» відкриває літературні джерела, якими користувався Тарас Шевченко, як вдало, то невдало. Таким джерелом була поезія Адама Міцкевича (див. стаття Колесси в «Записках Товариства Шевченка»), частково Н. Маркевич (див. стаття Студинського в № 24 «Зорі», 1896 р.). Шевченко любив творчість Олександра Пушкіна, знав багато його віршів напам'ять - і при всьому тому вплив Пушкіна на поезію Шевченка важко визначити за українськими нашаруваннями. Помітно вплив «Братів розбійників» на «Варнака», вплив «Єгипетських ночей», «Як хмара летюча гряда».

Є ще одна перешкода для наукового аналізу Шевченко - художня цілісність, простота і задушевність його віршів. Його поеми туго піддаються холодному і сухому розбору. Щоб визначити погляди Шевченка на завдання і цілі поетичної творчості, потрібно звернути увагу не тільки на ті визнання, які знаходяться в «Орися, моя ниво», «Не нарікаю я на Бога», «За думою дума»; потрібно залучити ще ті місця, де йдеться про щастя, як розуміє його поет, про славу, про добро, про лихо-горе, про героїчну смерть. Особливо важливі в сенсі поетичних визнань всі ті місця, де йдеться про кобзаря, про пророка і про думи, як улюблені діти, Кобзарря. У більшості випадків поет має на увазі під кобзарем самого себе, тому він вніс в окреслення образу кобзаря багато ліричного почуття, автобіографічного. Кобзар і його подвижницька праця, як непересічна подія в житті, що в творчості Тараса Шевченка склалася в образ народного, пророчого співця. Це було до душі поета, в житті і моральному вигляді якого дійсно було багато кобзарського. Про кобзаря Шевченко говорить дуже часто; рідше, порівняно, зустрічається пророк. До віршів про пророка тісно примикає невелике, але сильне послання про апостола правди. У змалюванні пророка, особливо у вірші «Неначе праведних дітей», помітний вплив філософських мотивів Михайла Лермонтова.

Національні і народні мотиви.

Народність поезії Тараса Шевченка безперечна, як і інших видатних українських поетів. Ця характерність складається з двох споріднених елементів - народності зовнішньої, стильових запозичень, образних звуконаслідувань , і народності внутрішньої, психічно спадкової. Визначити зовнішні, запозичені елементі неважко; для цього достатньо ознайомитися з етнографією і вказати прямі джерела в народних казках, повір'ях, піснях, обрядах. Визначення внутрішніх психологічних народних елементів дуже важко і в повному обсязі неможливо. У Шевченка є і ті, й інші елементи. Дух Шевченка настільки насичений народністю, що кожен, навіть сторонній, запозичений мотив одержує в його поезії українську національну забарвленість. До зовнішніх, запозичених і більшою чи меншою мірою перероблених народно-поетичних мотивів належать: українські народні пісні, наведені місцями цілком, місцями у скороченні або переробці, місцями лише згадуються. Так, в «Перебендя» Шевченко згадує про відомих в думах і піснях - про Чалого, Горлицю, Гриця, Сербина, Шинкарку, про тополю біля краю дороги, про руйнування Січі, «веснянки», «у гаю». Пісня «Пугач» згадується як чумацька, в «Катерині», «Петрусь» і «Гриць» - в «Черниця Мар'яні», «Ой, не шуми, луже» згадується двічі - в «Перебендя» та «До Основ'яненка». У «Гайдамаках» і в «Невольник» зустрічається дума про бурю на Чорному морі, в невеликий переробці. Весільні пісні увійшли до «Гайдамаків». По всьому «Кобзарю» розсіяні відгомони, наслідування і переробки народних ліричних пісень.
Легенди, перекази, казки та прислів'я порівняно з піснями зустрічаються рідше. З легенд про ходінні Христа взято початок вірша «У Бога за дверима лежала сокира». З переказів взято розповідь про те, що «ксьондзи ніколи не ходили, а їздили на людях». Прислів'я «скачи, враже, Як пан каже» - в «Перебендя». Кілька приказок поруч в «Катерині». Багато народних прислів'їв і приказок розкидано в «Гайдамаках».
У великій кількості зустрічаються народні повір'я та звичаї. Такі повір'я про сон-траву, багато весільних звичаї - обмін хлібом, дарування рушників, приготуванні короваю, звичай посадки дерев над могилами, повір'я про відьом, про русалок та ін..
Цілий масив художніх образів взятий з народної поезії, наприклад образ смерті з косою в руках, уособлення чуми. Особливо часто зустрічаються народні образи долі і недолі.
Нарешті, в «Кобзарі» багато запозичених народно-поетичних порівнянь і символів, наприклад схиляння явора - горе парубка, жнива - битва (як в «Слові о полку Ігоревім» і в думах), заростання шляху - символ відсутності милого, калина - дівчина. Народна пісня тому часто зустрічається в «Кобзарі», що вона мала величезне значення для підтримки духу поета в самі сумні години його життя.

Кохайтеся, чорнобріві, та не з москалями,
бо москалі, чужі люде, роблять лихо з вами.
Москаль любити жартуючі, жартуючі кине,
поїде у свою Московію, а Дівчина гине.

Народність Шевченко визначається, далі, його образним  світоглядом, улюбленими його точками зору на зовнішню природу і на суспільство, причому в відношенні до суспільства виділяються елемент історичний - його вільне минуле - і елемент побутової - кріпацька сучасність. Зовнішня природа змальована оригінально, зі своєрідним українським колоритом. Сонце ночує за морем, визирає з-за хмари, як наречений навесні, поглядає на землю. Місяць круглий, блідолиций, гуляючи по небу, дивиться на «море безкрає» або «Виступає з сестрою Зорею». Всі ці образи дихають художньо-міфічним світоглядом, нагадують стародавні поетичні вистави про подружні стосунки небесних світил. Вітер у Шевченка є в образі могутньої істоти, що приймає участь у житті України: то він уночі тихенько веде бесіду з осокою, то гуляє по широкому степу і розмовляє з курганами, то заводить буйну промову з самим морем.

Один з найголовніших та основних мотивів поезії Шевченка - Дніпро. З Дніпром у свідомості поета зв'язувалися історичні спогади і любов до батьківщини. У «Кобзарі» Дніпро - символ і ознака всього характерно української, як Vater Rhein у німецькій поезії або Волга в великоруських піснях і переказах. «Немає іншого Дніпра», - говорить Шевченко в посланні до мертвих, живих і ненароджених земляків. З Дніпром поет пов'язував ідеал щасливого народного життя, блага і в достатку. Дніпро широкий, кремезний, сильний, як море; всі річки в нього впадають, і він всі їх води несе в море; біля моря він дізнається про козацьке горе, він реве, стогне, тихо говорить, дає відповіді, з-за Дніпра прилітають думи , слава, доля. Тут пороги, кургани, церковка сільська на крутому березі; тут зосереджений цілий ряд історичних спогадів, бо Дніпро «старий».

Інший вельми звичайний мотив поезії Шевченка - Україна, згадується то мимохідь, але завжди пестливо, то з окресленням або природно-фізичною, або історичною. В описі природи Україні виступають чергуються поля і ліси, гаї, садочки, широкі степи. З корінної психологічної любові до батьківщини вийшли всі співчутливі описи української флори і фауни - тополі, перекотиполя, лілеї, королеви, червоні маки, квіти вишень, рясту, барвінку і особливо калини і солов'я. Зближення солов'я з калиною у вірші «На вічну пам'ять Котляревському» побудовано на зближенні їх у народних піснях. Історичні мотиви дуже різноманітні: гетьманщина, запорожці, запорізька зброя, полонені, картини сумного запустіння, історичні шляхи, могили козацькі, пригнічення уніатами, історичні місцевості - Чигирин, Трахтемирів, історичні особи - Богдан Хмельницький, Дорошенко, Семен Палій, Підкова, Гамалія, Гонта , Залізняк, Головатий, Дмитро Ростовський.

На рубежі між історією і сучасністю стоїть мотив про чумаків. Під час Шевченко чумацтво було ще чисто побутове явище, пізніше воно було вбито залізницями. У «Кобзарі» чумаки з'являються досить часто, причому найчастіше йдеться про хворобу і смерть чумака. За сприятливих обставин чумаки везуть багаті подарунки, але іноді вони повертаються з одними «Батіжком». Взагалі чумацтво описано в дусі народних пісень і місцями під прямим їхнім впливом, що може бути наочно з'ясовано відповідними паралелями зі збірок Рудченко, Чубинського та ін.. Солдатчина у Шевченка тісно переплітається з панщиною і в змалюванні в значній мірі представляється архаїчним явищем: в солдати ще здають пани, служба тривала; порівняно найбільш повний і співчутливий образ солдата - в «пустки» і в «Ну що, здавалося, слова».

Релігійно-моральні мотиви.

Поезія Шевченко дуже багата релігійно-моральними мотивами. Тепле релігійне почуття і страх Божий проникають весь «Кобзар». У посланні до живих сучасників і ненароджених земляків своїх благочестивий поет озброюється проти атеїзму і пояснює невіру одностороннім впливом німецької науки. Як людина вельми релігійна, Тарас Шевченко в теплих висловах говорить про силу молитви, про київські святині; про чудотворний образ Пресвятої Богородиці, про прочанку, яка постійно висуває християнські принципи добра, особливо прощення ворогам. Серце поета іноді сповнене смирення і надії. Все це врятувало його від песимізму і відчаю, лише за часами, під впливом важких умов його особистого життя і життя його батьківщини, пробивалося в поезію Шевченка, не сприйняття релігійних канонів. У тісному зв'язку з основним релігійно-моральним настроєм поета стоять мотиви про багатство і бідність, про значення праці. Поета бентежить майнова нерівність людей, потреба їх, бентежить і те, що багатство не забезпечує щастя. Його принцип - «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Поетові, однак, зовсім була чужа ідея пошуку істини і служіння їй незалежно від будь-яких традицій. У Шевченка виявляється місцями цікаве національно-прикладне розуміння науки, місцями ототожнення науки з мораллю і невдале іронізування над людьми «письменними і друкованними».

Разом з тим Бог для Шевченка стоїть нижче поняття «України», і поет навіть готовий проклясти Бога ради Україна:

Я так, я так її люблю,
Україну, мій край убогий,
Що прокляну святого Бога,
за неї душу погублю!

Політичні мотиви

Політичні мотиви поезії Тараса Шевченка, нині здебільшого застарілі, відомі по закордонним виданням «Кобзаря» (найкраще видання – Огоновського ). Його слов'янофільству присвячено в «Кобзарі» чимало сторінок. Сюди ж примикає вірш «Слов'янам», надруковане в жовтневій книжці «Київської старовини» за 1897 р. Подекуди розкидані етнографічні мотиви - про ляхів, євреїв, циган, киргизів. В особливі групи можна виділити як мотиви автобіографічні, наприклад Найцінніше в цьому відношенні послання до Козачковського, так і мотиви про окремих письменників, наприклад про Сковороду, Котляревського, Шафарика, Марка Вовчка.

Безперечно, Тарас Шевченко ненавидів російський імперський режим, але з великою симпатією ставився до простого російського народу, був другом російських революційних демократів:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні мілій,
Щоб лані шірокополі,
І Дніпро, кручі и
Було видно, Було чути,
Як реве ревучий.
Як поніс з України
У сінєє море
Кров ворожу ... отоді я
І лані и гори -
Все покину и Поліну
До самого Бога
Молитися ... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї Великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'януті
Незлим тихим словом.

- Тарас Шевченко. Заповіт (1845)

Образи сім’ї.

Усі перераховані вище мотиви поезії Шевченка, за винятком двох-трьох (Дніпро, Україну, козаки), відступають перед основними мотивами сімейно-родинними. Сім'я - справжня суть всього «Кобзаря», а так як основу сім'ї складають жінка і діти, то вони і наповнюють собою всі кращі твори поета. П. І. Житецький, в «Думках про українські думи», говорить, що в творах української поезії, як шкільної, так і народної, народна етика зводиться головним чином до сімейної моралі, заснованої на почутті споріднення; в народній поезії правда називається матір'ю рідної , а мати - правдою вірною, і в образі матері створена велика моральна сила, як сила любові. Всі ці судження цілком застосовні до поезії Шевченка, яка з розвитку сімейно-родинних ідеалів примикає безпосередньо до народної поезії. Арена розвитку сімейно-родинних початків – це село - змальована дуже співчутливо. Як у народній поезії, у Тараса Шевченка село звичайно римується зі словом весело. Ідеалом поета було, щоб «пустиню опанували веселії села». Є і «убогі села», і «село неначе погоріло» - все від панщини. Ще частіше згадується і місцями повніше описана хата - улюблений мотив Шевченко. Здебільшого хата лише згадується, звичайно з добавкою епітета «біла»: «Хатки біленькі - мов діти в білих сорочках», «Хатина, неначе Дівчина, Стоїть на пригорі». У нещасних сім'ях хата від «пустки гніє», покої немазани, сволок немитий. Кращий опис хати - в віршах «Хатина» і «Вечір». Своєрідні порівняння і образи: Погоріла хата - стомлене серце, хата - слов'янство, хата - могила.

Молодість, молоді літа змальовані в дусі народної словесності, місцями як наслідування і переспів. Образ дівчини входить в багато вірші; найчастіше опис дівочої краси, любові, дівування. Ставлення поета до дівчини - глибоко гуманне. Одне з кращих віршів Шевченка в цьому відношенні «І станом гнучкий» написано під впливом відомої «Молитви» Михайла Лермонтова. З почуттям щирої прикрощі поет малює падіння дівчини. У «Черниці Мар'яні» і «Назарі Стодолі» описані вечорниці, змова, коровай, весілля, шлюб, нерівний по літах, шлюб, нерівний по громадському статусу. Потреба в сімейному житті відзначена в багатьох місцях «Кобзаря». Ідеальна сімейна обстановка в уявленні поета описана у вірші «Садок вишневий коло хати». Особливо чільне значення в поезії Шевченка мають діти. До речі, в роки життя поета у російській літературі немає жодного письменника, у якого так багато місця було б відведено образам дітей. Причиною тому були сильні особисті враження поета з важкого дитинства і його любов до дітей, яка підтверджується, крім «Кобзаря», і багатьма біографічними даними, особливо характерними спогадами пані Крапівіної. Байстрюки, або байстручата, зустрічаються на багатьох сторінках «Кобзаря», як темна пляма кріпосного побуту. Сімейні відносини виражені в змалюванні матері взагалі, відносин між матір'ю і сином, відносин між матір'ю і дочкою. Повсюдно розсіяно багато народно-поетичних елементів, частиною як результат прямого запозичення з народної поезії, частиною як спостереження над живою дійсністю. Ставлення батька до сина в «Сотнику» побудовано на кілька винятковому мотиві любові до однієї і тієї ж жінки.

Один з найбільш улюблених образів Шевченка – образ збезчещеної покритки. У Шевченка був попередник, яке стосувалося цього мотиву - Г. Ф. Квітка. У народній поезії покритка зустрічається рідко, подекуди в піснях, та й то здебільшого мимохідь і описово. Шевченко належить заслуга грунтовного вивчення соціальних умов, які породжували при кріпацтві покриток, і заслуга зображення їх не тільки художнього, а й гуманного. Поет не шкодував темних фарб при описі бідолашної частки покритки, місцями не без великих перебільшень. Насправді «покривання» сходило для дівчат легше, при значній поблажливості громадської думки (про покритку як побутовому явище див. замітку Фон-Носа в «Киевской Старине» за 1882 р, III, 427-429). Великим співчуттям Шевченка користувалися також наймички. Ціла поема, кращий твір Шевченка, присвячено наймичці й отримала таку назву. Якби Шевченко не написав жодного рядка, крім «Наймички», то цієї поеми було б достатньо, щоб поставити його на чолі української літератури і в один ряд з найбільшими слов'янськими гуманітарними поетами. У той час як народна поезія залишає без уваги образи старих, літніх людей, Шевченко з любов'ю ставиться до людей похилого віку і старих бабів - бідним вдовам. Таке симпатичне зображення діда, який згадує про молодість, діда в сімейному колі, з онуками, старого кобзаря Перебенді. Образ смерті у вірші «По-над полем іде» і в «Невільнику» у вигляді косаря - образ традиційний, що стоїть у близькій зв'язку з творами поезії і мистецтва як українських, так і західноєвропейських. Вірш цей, при всьому тому, відрізняється найвищою мірою своєрідним,суто українським характером, як зразкова національна обробка широкого міжнародного культурного мотиву.