Деякі із листів Рільке молодому поету у перекладах В. Ляшкевича.

I (Про основи)

Париж, 17 лютого 1903 року.

 

Милостивий пане,

    Ваш лист я отримав лише нещодавно. І хочу подякувати Вам за Вашу велику і зворушливу довіру. Навряд чи я зможу зробити більше: я не можу судити про те, що таке Ваші вірші; мені вкрай чужими є всілякі критичні наміри. Слова критики можуть менше за все зачепити Творіння мистецтва: тут критика завжди приводить до більш-менш щасливих непорозумінь. Не всі речі такі ясні і виразні, як це нам зазвичай намагаються подати; багато подій — не дають себе виразити, вони стаються в тій області, куди ще ніколи не ступало жодне слово, і найбільш не окреслені Творіння мистецтва, — загадкові істоти, чиє життя, поряд із нашим, тимчасовим, триває вічно.  
    Зробивши таке коротке зауваження, я можу Вам сказати лиш одне: у Ваших віршах своєрідності ще немає, але в них потаємно і тихо намічається щось своє. Ясніше за інше, я відчуваю це в останньому вірші "Моя душа". Тут щось особисте намагається промовити вголос, хоче знайти образ і слово. І в чудовому вірші "Леопарді", схоже, виникає щось ніби споріднене із цим Великим і самотнім духом. І все ж ця поезія ще небагато значить, в ній немає самостійності... Ваш щиросердечний лист, яким ви її супроводжуєте, не обминув пояснень щодо тих недоліків, які я відчував, читаючи Ваші вірші, не в змозі їх перелічити виразніше.
    Ви задаєте питання, чи добрі Ваші вірші. Питання задано мені. Раніше Ви запитували інших. Ви відсилаєте їх до журналів. Ви порівнюєте їх із чужими віршами, і Вас турбує, що інші редакції повертають Ваші спроби. Так ось ( раз Ви вже дозволили мені дати Вам пораду), я прошу Вас усе це покинути. Ви шукаєте публічного успіху, а саме цього зараз Ви робити не повинні. Ніхто Вам не може дати поради чи допомоги; ніхто. Існує лише один засіб: заглибитися в себе. Досліджуйте причину, яка спонукає Вас писати, визначте, бере вона початок у самій заповітній частині Вашого серця, признайтеся самі собі, померли би Ви, якби Вам заборонено було писати? І, перш за все, спитайте себе — в саму тиху нічну годину, — чи повинен я писати? Шукайте в собі глибокої відповіді. І якщо буде відповідь ствердною, якщо є у Вас право відповісти на це важливе питання просто і сильно: "Я повинен", — тоді все Ваше життя Ви повинні творити заново, за законом цієї необхідності; Ваше життя — навіть у саму меншу і байдужу її хвилину — має стати заповітним свідоцтвом і знаком цієї творчої волі. В такому разі — будьте ближчим природі. Спробуйте, наче перша людина на землі, мовити про те, що Ви бачите і відчуваєте, і любите, і з чим прощаєтеся назавжди.
    Не пишіть віршів про любов, уникайте, на початку, тих форм, що давно осягнуті й відомі; вони найбільш важкі: необхідна велика і зріла сила, щоби створити своє там, де у множині існують хороші, і, нерідко, захоплюючі зразки. Шукайте порятунку від загальних тем у тому, що дає Вам повсякденне Ваше життя; пишіть про Ваші печалі і жадання, про перебіжні думи і про віру в яку-небудь красу, — пишіть про це з глибокою, тихою, покірною щирістю і, щоби виразити себе, звертайтесь за допомогою до речей, котрі Вас оточують, до образів із Ваших снів і спогадів. Якщо ж бо Ваші будні здаються Вам бідними, то не виніть їх; виніть самі себе, скажіть собі, що у Вас занадто мало від поета, щоби Ви могли викликати усі багатства з цієї повсякденності: бо для творчого духу не існує бідності й немає такого місця, яке було би не цікавим і бідним. Навіть, якщо були би Ви і в тюрмі, чиї стіни не доносили до Ваших відчуттів жодного відлуння світу, — хіба і тоді Ви не володіли би своїм дитинством, цим безцінним, царським багатством, цією скарбницею спогадів? Зверніться до нього подумки. Спробуйте викликати з пам'яті цього великого часу все, що Ви призабули, і Ваша особистість відшукає себе, Ваша самотність буде не окреслена і буде будівлею в сутінках, повз яку прокочуються хвилі людського гаму, докучливо не наближуючись. І якщо від цього звернення до самого себе, від цього проникнення, заглиблення у свій власний світ народяться вірші, то Вам навіть у голову не прийде розпитувати кого-небудь — чи добрі вірші народилися. Ви не бажатимете більше зацікавлювати своєю працею журнали: Ви бачитимете в них Вашу кровну власність, голос і грані Вашого життя. Продукування мистецтва добре тоді, коли це відбувається із внутрішньої необхідності. В такому, особливому, походженні повністю міститься і вирок йому; ніякого іншого не існує. Ось чому, вельмишановний пане Каппус, я можу дати Вам тільки одну пораду: ввійдіть у себе, вивчайте ті глибини, в яких Ваше життя бере свій витік, і ви знайдете біля цього витоку відповідь на питання, чи потрібно Вам творити. Може статися, виявиться, що Ваше призвання бути художником. Тоді прийміть цей жереб, несіть його тягар і його велич, ніколи не питаючи про нагороду, що може прийти ззовні. Творчий дух зобов'язаний бути світом у собі і все знаходити в самому собі і в природі, з якою він утворив союз.
    Утім, імовірно, Вам і після цього самозаглиблення доведеться відмовитися від думки стати поетом (достатньо, як я вже й казав, відчути, що можеш жити і не писати, і тоді вже й зовсім неможливо стати поетом). Але й тоді, ця розмова наодинці з собою, про яку я Вас прошу, не буде даремною. З цього часу неминуче піде Ваше життя своїми особистими шляхами, і я Вам бажаю, щоби ці дороги були добрими, щасливими і дальніми, бажаю більше, аніж можу і сказати. Бо що можу ще сказати Вам? Здається, все сказано так, як потрібно, а в кінці хіба тільки пораджу тихо і серйозно пройти призначену Вам дорогу... Вірші, що Ви їх мені дружньо довірили, я Вам повертаю. І ще раз приношу подяку Вам за Вашу велику і сердечну довіру. Відповідаючи Вам щиро і чесно, як міг, я намагався стати хоча би трішки більше бути вартим такої довіри, якої я, сторонній, можливо і не вартий.
Зі всією відданістю і участю, Райнер Марія Рільке.

II (Про іронію)

Віареджо
(околиці Пізи), Італія,
5 квітня 1903 року.

    Звичайно, Вам необхідно знати, що кожним Вашим листом Ви завжди мене радуватимете, і прошу бути милостивим до відповіді, яка, не виключено, не раз залишить Вас ні з чим; врешті, передусім у самому важливому і глибокому, ми безмежно самотні; і щоби один із нас міг дати пораду, або, тим більше, допомогти іншому, - необхідно стільки — потрібен успіх і щасливий збіг обставин, аби таке могло статися. Я бажав сьогодні сказати Вам і ще два слова: Про іронію. Не давайте заволодіти їй Вами, особливо в нетворчі хвилини. У творчі ж намагайтесь використати її як ще один засіб розуміння життя. В чистих руках і вона чиста, і не варто її соромитися, а якщо вона надто близька Вам і Ви боїтеся цієї надмірної близькості, тоді зверніться до великого і серйозного, перед яким вона стає дріб'язковою і немічною. Шукайте глибини предметів: туди ніколи не проникне іронія, — і якщо цим шляхом Ви дійдете до самої межі, кордону Великого, визначте тоді, чи народжується іронія з Вашої глибокої внутрішньої потреби. Під впливом серйозних предметів вона або зовсім відійде (якщо вона випадкова для Вас) чи ж бо (якщо це направду вроджена Ваша риса) вона зміцніє і буде сильним інструментом і стане поруч з іншими засобами, якими Вам дано створювати Ваше мистецтво...
Якщо мені доведеться розповідати — від кого я багато пізнав про сутність творчості, про його глибини і вічні значення, — я зможу назвати лише два імені: Якобсена, великого, істинно великого письменника, і Огюста Родена, скульптора, котрий не має рівних собі поміж усіх нинішніх художників
Успіху Вам на всіх Ваших дорогах!.
Ваш Райнер Марія Рільке.

III ( Бути художником )

Віареджо
(околиці Пізи), Італія,
23 квітня 1903 року.

    ...Висловлю Вам відразу одне прохання: читайте якнайменше естетичних і критичних творів — все це або погляди якої-небудь літературної партії, давно окаменілі і втративші всілякий зміст у своїй мертвотній закостенілості, або це енергійна гра слів, у якій сьогодні бере гору одна ідея, а завтра — зовсім інша. Твори Мистецтва завжди незкінечно самотні, й менш за все їх здатна осягнути критика. Тільки одна любов здатна їх сприйняти, зрозуміти і зберегти, і проявити до них справедливість. — Завжди прислухуйтеся тільки до себе самого і до Вашого почуття, що би не навіювали Вам рецензії, передмови і літературні суперечки; а якщо Ви таки помиляєтеся, то природня течія Вашого духовного життя без поспіху і у свій час приведе Вас до інших поглядів. Нехай розвиток Ваших поглядів іде своїм власним, тихим, незатиснутим руслом; він, як і всякий істинний розвиток, підкорюється тільки своїм законам, його нічим не затримати, як, власне, і прискорити. Народитися може, врешті, тільки те, що доношено; такий закон. Кожне враження, кожен ембріон почуття повинен визріти до кінця в самому собі, в пітьмі, в невимовленості, в підсвідомості, в тій царині, яка для нашого розуму неосяжна, і потрібно покірно й терпляче чекати, коли тебе осяє нова ясність: тільки це і значить — жити, як повинен художник: однаково — в творчості, чи у розумінні. І часом тут нічого не виміряєш, тут рік — ніщо і десять років — ніщо. Бути художником — це значить: відмовитися від розрахунку і рахунків, зростати, як дерево, що не прискорює своїх соків і зустрічає бурі без хвилювань, страху, — мов за ними вслід не настане літо. Воно прийде. Але тільки для терплячих, які живуть так, ніби попереду в них ціла вічність, так безтурботно-тихо і широко. Я навчаюся цьому щоденно, вчуся в стражданнях, яким і вдячний: витримка — це все!
Щастя Вам. Райнер Марія Рільке.

IV ( Життя і творчість )

Ворпсведе
(поблизу Бремена),
23 липня 1903 року.

   Близько десяти днів тому, я виїхав з Парижа, почуваючи себе дещо заслаблим і замученим, виїхав сюди, до великої північної рівнини чия безмежність і тиша, і небо повинні були мене знову зцілити. Та в'їхав я в довгі дощі, й ось тільки сьогодні трошки розвиднілось небо над неспокійно турботливою землею, і я користуюся цією першою миттю прояснення, аби передати Вам вітання, дорогий пане Каппус. Один із Ваших листів довго залишався без відповіді: не те щоби я забув, — це був такий лист, який перечитуєш знову, коли знаходиш його в своїх паперах, і я розпізнав у ньому Вас, наче зовсім зблизька. Цей лист від другого травня, і Ви, звичайно, його пам'ятаєте. Коли читаю його нині, посеред великої тиші навколишніх рівнин, мене зачіпає ще більше Ваша дивовижна стурбованість життям, ще більше, ніж я це відчував у Парижі, де звучить усе інакше і затихає так швидко з-за неймовірного шуму, від якого дрижать всі речі. Тут, на могутній рівнині, над якою ходить налетілий з моря вітер, тут здогадуюсь я, що на ті запитання і почуття, які живуть своїм особливим життям у глибинах Вашої свідомості, не дасть Вам відповіді жодна людина: бо губляться, невпевнено блукають у словах навіть кращі з людей, коли жадають вони сказати про Найтихіше і майже неописане. Але вірю, все-таки, що не залишитеся Ви без відповідей, якщо звернетеся до таких предметів, як ці, на яких відпочивають нині мої очі. Вам досить лише доторкнутися до природи, до простого і малого в ній, до того, що не помітне майже нікому, і яке може так непередбачено стати великим, безмірним, варто тільки Вам полюбити непримітне і зі всією скромністю людини, котра служить, спробувати завоювати довіру того, що видається бідним, — тоді все для Вас стане легше, змістовніше, з якось розрадою, втіхою: може бути, не для Вашої розсудливості, яка стане дивовижно уповільненою, а для Вашого самого глибокого розуміння, бачення і знання. Ви такі молоді, Ваше життя ще на самому початку, і я Вас дуже прошу: майте терпіння, пам'ятаючи, що у Вашому серці ще не все вирішено, — полюбіть навіть Ваші сумніви. Ваші запитання, наче кімнати, зачинені на ключ, або книжки, написані зовсім чужою мовою. Не розшукуйте зараз відповідей, які не можуть бути Вам дані, бо не можуть стати ці відповіді нині Вашим життям. Живіть запитаннями. Може бути, Ви неквапно, самі того не зауважуючи, в який не будь дуже віддалений день доживете до Відповіді. Може бути і у Вас вкладена здатність творити і чеканити образи, здатність, яку вважаю я особливо щасливим і чистим проявом життя; тоді готуйте себе до такого, — але сприйміть все, що би не трапилося, з великою довірою; якщо тільки породжено це Вашим бажанням чи потребою Вашого духу, прийміть оцей тягар і не навчайтеся ненависті до будь-чого. Обов'язки статі нелегкі. Так. Але це той борг, який нам належить віддати. Серйозне майже завжди тяжке, а нічого несерйозного я не відаю. Якщо Ви це зрозумієте, якщо Ви, ваша натура, Ваш досвід і пам'ять Вашого дитинства, виявляться здатними сотворити зовсім особливе, своє (вільне від умовностей і забобон) розуміння статі, тоді Вам нічого боятися, що Ви принизите себе і не заслуговуватимете кращого Вашого надбання.
    Фізична радість в любові — чуттєва, як чуттєве і чисте споглядання і чиста радість, яку дарує нам, наприклад, прекрасний плід; вона, ця радість, є великим, нескінченим досвідом, даного людям; це і є знання про світ, вся повнота і весь блиск знань. Погано не те, що нам ця радість дістається; погано те, що майже ніхто не шанує її і розтрачують її надаремно, і бачать в ній збудження, яке бережуть для втомлених періодів свого життя, чи розвагу, тільки не збирання сил для вищих хвилин життя. Навіть їжа стала в людей не тим, чим вона повинна бути: нужденність одних і надлишок у інших неначе затуманили цю ясну потребу; і такими ж безрадісними стали всі інші глибокі, прості необхідності, через які життя поновлює саме себе. Та хтось один може все ж прояснити для себе ці закони і жити ясно ( і якщо не всякий один, що занадто залежить від інших, то хоча би один в розумінні — усамітненого). І він пригадає, що вся краса рослин і тварин є прояви постійної пристрасті і любові, і він помітить квітку, і помітить звіра, що терпеливо і радісно сходиться з іншим звіром, дає потомство, зростає — не заради тілесної радості чи то болі, а підкоряючись законам, які вищі за біль, чи радість, сильніші духу, волі і неволі. І хай сприйме людина смиренніше за все цю таємницю, що нею повниться вся земля до самих найменших її тваринок, і хай сприйме її суворо і виконує неухильно, відчуваючи страшенну її вагу, і не намагається цю вагу полегшити. Хай переповниться він благоговіння перед таємницею зачаття, котра завше одна, і у фізичному житті, й житті духовному; бо ж і творчість духу бере початок у творчості природи, по суті разом із нею, — творчість духу є лише більш тихіше, захоплююче і вічне повторення тілесної радості. "Високий помисел: бути Творцем, творити і зароджувати нове життя" — ніщо без неперервного і великого підтвердження й утілення цієї думки на землі, без тисячоголосого "так", що чується від усіх тварин, всієї живності; і наша насолода лише тому так невиразно прекрасна, так безмежна, що оживають в ній успадковані нами згадки про зачаття і народження мільйонів. В одній лише творчій думці оживають тисячі ночей любові і роблять цю думку високою і величною. І закохані, що незмінно зустрічаються щоночі й гойдаються на хвилі насолоди, — вони здійснюють свою важливу справу, накопичують солодкість, силу й глибину для пісень якогось майбутнього поета, який прийде і розповість про це найбільше блаженство...
Щастя Вам.
Райнер Марія Рільке.
(Поцуплено з дозволу перекладача зі львівського сайту „ПОЕТИЧНІ МАЙСТЕРНІ” http://www.ukrart.lviv.ua/golovna.html )