Шістнадцята книжка Василя Кузана “Втомоповінь”, як пояснює сам автор у передмові, про синдром хронічної втоми. На
обкладинці – чорне сонце з сивими променями. Придивившись, розумієш: ні, то кульбаба з парашутами. Фотографія
поетового сина Валентина.

Книжка про втому?  Хто таке буде читати? У кожного свої проблеми, і навряд чи хто буде вникати у чужі. На щастя,  збірка
виявляється не про це. Швидше, це медитації 50-річного чоловіка про попередні піввіку, а також про наступні. Благодатний
вік, коли душевні хвороби вже не турбують, а фізичні ще не підступили. Отож, треба встигнути за якесь десятиліття
реалізувати все задумане, відкладене, накопичене. Дана книжка і є отаким першим траншем по сплаті задавнених боргів.
Судячи з тем і мотивів, це все писалося упродовж кількох років, за той час вийшло з півдесятка інших книжок, а тепер дійшло
до цієї – по-своєму підсумкової, етапної, програмної. По-справжньому ювілейної. В тому сенсі, що тут автор інвентаризує
попередні набутки,  робить огляд власних сил, грається набутими навичками, доведеними до автоматизму прийомами. На
різних сторінках відчуваються привіти з раніших книжок – від самвидавських “Вишневого лікеру осені” і “Непаралельних
поцілунків” через першу офіційну “Загублене мовчання”, через наступні  “Демони дівочих дегустацій” і “Верлібрідо”, через
перше вибране “Золото Карпат” і друге вибране “12:12:12” до нещодавніх “Ваби” і “Вагітної музи”.
Відчувається, що цю книжку поет написав нарешті для самого себе. Він міняє маски собі на втіху, приміряє різні долі,
бавиться у суцільний карнавал. Ліричних героїв тут кілька. Один себе страшенно любить. За що – не дуже ясно. Інший має
складні стосунки чи то з однією жінкою, чи то з кількома різними. Живе у країні, з якої всі їдуть, і скоро ні з ким буде
лишатись. Є вірші, написані від імені жіночого персонажу. Є вірші від імені гульвіси, є – від цілковитої руїни. Є послання ніби
вже з потойбіччя – з дуже  булгаковським образом: «Слава Богу, що кінь мій знає в небуття дорогу”. Але інколи
пробивається ренесансне Пантагрюелівське: “Я маю усе, що хочу, і хочу усе, що маю”.
Багато типово Кузанових образів, які не сплутаєш ні з чиїми іншими. Вірші про «саксофон літа”,  про “брудних примар облізлих
кажанів”. Багато місяців нічних і янголів небесних. Про цьогорічне літо – “репетиція пекла”. Про “босоногу ілюзію щастя».
Про осінь: “Оси днів сховалися у вулик”.  Але найбільше про різноманітні польоти – уві сні і наяву.
Та найголовніше у книжці – відчуття сили і зрілості. Коли одне слово чіпляє за собою друге, те – третє, а далі вже – рядок за
рядком, все тримається на аллітераціях, коли той самий приголосний грається у схованки, показує язика ледь не з кожного
слова, дражниться і манить за собою. Дієслово “помилився” тягне за собою вирок – “на милицях”. “Сіль сонетів, солодощів
смак”. Або: «В порожнечі безсоння сонце можна знайти”.
І найвищий пілотаж: «Невідворотно хочеться втекти від невгамовних натисків негоди у ті світи, де недосяжність згоди є
недоступним дотиком мети”. Далі там ще краще. Але це вже бонус для тих читачів, хто дотягнув до останнього вірша. Його
спершу прочитуєш, потім довго віддихуєшся, бо ритм шалений, далі намагаєшся зрозуміти, про що там, бо закручено усе
супер-кучеряво. Насамкінець кидаєш цю безнадійну справу і просто розкошуєш від звукопису, від цих мантр і суцільної сугестії.
Щасливий автор, який може на повну силу реалізувати свій потенціал. Багато хто до цього так і не доживає, лишаючись
навічно молодим і раннім з купою набраних кредитів, по яких так і не сплачено. Василь починає віддавати.