Василь Кузан: Писати про тілесне не є гріхом, так само як і не є гріхом тілесна любов, без неї не було би на світі і нас

25 лютого 2013 р.


–         Старий, ще зовсім недавно ми в Ірпені займалися тим, що творили літературний процес, довколалітературне середовище і ще щось таке, інше. Невже нам скоро по 50?

–         Ну, ти ще молодий, а от я днями вже зустріну ту дату… Якщо чесно, то не віриться. Душа та ж сама, що і тоді була, правда, хвороби інколи дають про себе знати і нагадують, що ми вже не ті. Хоча… Хіба ми не ті?! Все ті ж думки, мрії і бажання. Хай так буде і надалі. Але згадуючи пройдене і інколи оглядаючись назад думаєш, що час щодалі біжить скоріше. Раніше, у дитинстві, в школі, особливо коли не вивчив урок, здавалося, що час тягнеться як слимак – страшенно довго. А тепер роки пролітають, як кулі.

–         Але щось таки ми зробили вже. І ще працюємо…

–         Таки так. У моєму рюкзаку чотирнадцять книг, дві ще лежать у видавництві. Перша йшла до читача з 1989 до 1986 року – виникали різні проблеми з її виданням, мінялися суспільні формації, часи були непевні. Але, згідно умов видання, книга поширилася по всіх країнах світу, де проживає українська діаспора. Саме завдяки збірці «Загублене мовчання» мої вірші потрапляли у альманахи та журнали Канади, Чехії, інших країн. Саме завдяки цій книзі я навчився сміятися з себе, хоча, вперше побачивши її, заплакав. Адже у ній стільки одруківок і помилок, що… Чого варта лише назва вірша «Стара акація», який у книзі надруковано під заголовком «Стара акція». А от найновіша збірка «12:12:12» готувалася всього 12 днів і друкувалася також 12 днів. Це було принципово, бо презентація її відбулася 12.12.12 о 12.12 за київським часом і зібрала рекордне число дванадцяток. Це, правда, літератури не дуже стосується, але піар чудовий.

–         Основною темою твоєї поезії залишається тема кохання?

–         Так. Я ще молодий і повний сил. Творчих, звичайно. Тому і пишу про вічне, тобто, про кохання. Цій темі, темі дослідження стосунків чоловіка і жінки у всіх проявах я присвятив усе своє донинішнє життя. Сподіваюся, що ще років так із двадцять буду досліджувати ці ж стосунки, але вже на більш духовному рівні. Хоча… Що тобі говорити – ти вже сам сивий.

кузан2–         О! Як я тебе розумію. А еротичність твоїх поезій не створювала тобі проблем? Наприклад, із дружиною, із релігійними громадами. Адже ти дуже часто йдеш по самісінькій межі.

–         Свого часу, а то було вже давненько, я створив собі імідж найеротичнішого поета України. Вірніше – створили мені такий імідж мої читачі, які виокремили саме лірику такого спрямування із усього, що я писав і підняли її на висоту, зробили популярною. Наше тіло, так само як і нашу душу, створив Бог. Тому ми маємо любити однаково як душу, так і тіло, давати собі поживу і тілесну, і духовну. Задовольняти плотські потреби так само важливо для особистості, як і задовольняти духовні потреби. Бо у хворому тілі дуже рідко може бути здоровий дух. Отже, писати про тілесне не є гріхом, так само як і не є гріхом тілесна любов, бо без неї було би на світі і нас. Якою важливою для Творця є душа, таким важливим для нього є і наше тіло – творіння Боже, яке він створив за образом і подобою своєю. Тому, високою є не тільки християнська любов, не тільки любов жертвенна, а весь спектр любові, бо, на моє глибоке переконання, справжня любов – це сукупність усіх тих 19 понять, які виокремлювали древні греки у понятті «любов». Коли любиш по справжньому, тоді прагнеш бути кращим, вдосконалюватися, рости у всіх відношеннях, у тому числі й у духовному. Щось подібне я говорив нещодавно в інтерв’ю, яке давав священику Іршавського храму о. Василю Ігнату.

–         Можна подумати, що спокусі ти тепер не піддаєшся…

–         Як сказав Любомир Гузар: «Голодного чоловіка можна купити, а ситого тільки застрелити». Це означає, що голодного можна спокусити, звести на манівці, змусити робити те, що йому не подобається, що входить у протиріччя із його сумлінням, переконаннями і принципами. Я тепер не голодний. У всіх відношеннях. У мене є кохана жінка і все те, чим жінка прокладає собі дорогу до серця чоловіка.

–         А у піст ти теж пишеш еротику?

–         Щоб людина прагнула духовного розвитку вона мусить мати такі умови, щоб не думати про виживання, тобто, бути ситою. Піст – це інша справа. Це свідомий вибір, а не вимушена обставина. Я пишу тоді, коли є натхнення. Але стараюся у цей час писати про стрункіших жінок (сміється).

–         Найчастіше хочеться зануритися, пірнути з головою у ту атмосферу: молодість, безтурботність, повні штани оптимізму і віри у власні сили… А кого згадую? Час добряче просіяв нас і в літературі залишилося небагато з тих, хто був тоді з нами. Скиба, Мельників, Доній, Кокотюха, Баран, Руденко, ти, Галя Крук… До речі, дівчат більше не пригадую. Хіба що Марину Бацило та Неду Неждану. Яніну Наливайко ще… Дієслово «слівити» і фраза «шатати юрту»… Виставка пляшок на балконі і шок Осипа Зінкевича, який і уявити собі не міг, що стільки можна випити… До речі, те, що в ті часи зробив пан Осип, належним чином ще ніхто не оцінив. Він зібрав нас до купи, дав можливість перезнайомитися і спілкуватися, видавав книги і давав премії – тоді він замінив державу, яка творчою молоддю перестала опікатися, бо мала важливіші справи. Як, до речі, і нині. Я, наприклад, щиро вдячний цьому чоловікові і вважаю його Героєм України.

–         Твої пісні часто звучать у ефірі. Але не твоє прізвище. Чому так?

–         Ну… Ситуація у нас така. Пісні співають, виконавців пізнають на вулиці, створюють їхні фан-клуби, просять автографи, а автор… Хай радіє, що пісня стала народною. Я маю нагороди з «Пісні року», фестивалю «Шлягер року», інших фестивалів та хіт-парадів. Але це нічого не означає. Інколи мені доводиться представлятися так: «Василь Кузан. Автор «Золота Карпат»». Не менш відомими є пісні «Мамин вальс», «Троянди для тебе» – це тільки ті, назви яких ставали назвами альбомів. А співається їх понад сотню. Іван Попович співає, Степан Гіга, Валентина Степова, Микола Свидюк, Ярослав Музика, Тетяна Кузан, Петро Матій, театр «Шарж», Аліна Поляк, Надія Чийпеш, рок гурт «Калєкція»…

–         Гонорари великі маєш?

–         У іншій країні я жив би із того, що отримував би за авторське право. У нас… У комітеті з авторських та суміжних прав мені за два роки нарахували 38 гривень. І то сказали, що менше сотні на руки не видають. Тож треба ще кілька років почекати і тоді буду мати цілу сотню, за яку можна буде купити одну пляшку коньяку, якщо не буде до того часу великої інфляції.

–         Як поет поету, зізнайся, у тебе часто закохуються Музи?

–         Раніше хотілося, щоб частіше закохувалися. Та тепер я став серйозним і солідним чоловіком. Із категорії молодих перейшов у категорію відомих. Як каже мій друг: «Приходить той час, коли згоди жінки боїшся більше, ніж її відмови». Але причина не в цьому. Коли маєш багато роботи, то не встигаєш звертати увагу на те, що хтось щось тобі пише, хтось тобою цікавиться. Крім того у мене є кохана жінка і я щасливий.

–         Чув, що ти почав видавати поетичну серію книг молодих авторів. Це правда, що потрібно бути дівчиною, щоб у цю серію попасти?

–         На сьогоднішній день у серії вийшли справді тільки жіночі книги. Це Маріанна Шутко «Феєрверк багряної шипшини», Наталя Данилюк «Та жінка, що навпроти у вікні», Світлана Кедик «Світ добра» та Оксана Вовканич «Під прозорими шатрами долі». Видаємо ми її з Мирославом Дочинцем у його видавництві «Карпатська вежа», але авторів вибираю я, бо є куратором серії. Найближчим часом, сподіваюся, вийде і книга Сергія Голубокого – тоді одразу відпаде сама можливість постановки такого питання. А ти що, хотів пластичну операцію вже робити?


–         Та нііііііі. Про що б це тебе ще спитати? А це серія закарпатських авторів?

–         Ні. Загальнонаціональна.

–         Які твої книги лежать у видавництві?

–         Це книга мініатюр і книга сонетів. Як виявилося, у мене майже однакова кількість і сонетів, і мініатюр – близько двох сотень. Правда сонети у мене не всі класичні. Є сонети написані білим віршем, є вінок білих сонетів, є експериментальні… Люблю експериментувати.

–         У поезії, чи?…

–         У всьому. У житті теж. Люблю парадокси і сюрпризи. Робити подарунки і отримувати задоволення від цього. І не тільки.

–         А готувати любиш?

–         Так. Але готую дуже рідко.

–         Правда, що для того, щоб писати довго еротику, потрібно їсти бринзу?

–         Так. Я вживаю її майже щодня. У той день, коли їм щось інше – одразу пишу філософські або патріотичні вірші.


–         А що тепер читаєш?

–         Останні романи Мирослава Дочинця, рукопис нової книги Маріанни Шутко, поезію Володимира Шовкошитного та Станіслава Бондаренка, електронні книги Ігоря Павлюка. Я читаю одразу кілька книг, бо поезія одного автора, таке часто буває, втомлює. А проза потребує довгочитання та глибокодумання.

–         Що побажаєш колегам і друзям?

–         Щоб бажання слівити і шатати юрти не пропадало ніколи!

Розпитував Сергій Пантюк