<div align=justify>Насправді роман написаний був 20 років тому (у 1997р.). Реактуалізований у 2016 році, оскільки в творі йдеться про ті проблеми, які саме час підняти на обговорення, такі як: щирість і фальш, людська свобода та її межі, людина як перехрестя генетичного і випадкового, табу й обмеження волі, людська слабкість та іманентні риси людської натури, здатність робити моральні судження і поривати із мораллю, формуючи у такий спосіб новий «моральний імператив» [17]. І. Павлюк написав роман, який ставить перед нами чимало «філософських проблем, проте, аби дати відповідь, напевно, таки потрібно мати ген 24-Х-315» [17].
Український письменник Ігор Ольшевський у своєму відгуку про книгу, акцентує свою увагу на героях твору називаючи їх «програмістами», хоча й назва твору свідчить про те, що справою вони займаються не звичною, а саме «вирощують алмази», якими займається так звана «лабораторія» описана у романі І. Павлюка, але не справді вони вирощують не мінерали, а людські душі. Насправді так звана «лабораторія» виявляла серед людей, молодих за віком людей, чи це буде курсант військового училища чи солдат-в’язень дисбату, а чи журналіст, завідувач відділу релігійної газети, тобто осіб, особливо тонких за світосприйманням і чутливих серцем, здатних помічати велике у найменшому, вони піддають їх тяжким випробуванням, які, попри всі пережиті ними негаразди і навіть трагедії, духовно загартовує їх, змушуючи сяяти їхні душі все новими яскравими гранями. Герої-працівники «лабораторії» діють не самі «їхня робота – це виконання Плану, наміченого Керівником» [38]. Свою увагу звернув І. Ольшевський і на імена героїв, вважаючи їх імена цілком нормальними для філософсько-фантастичного роману, аналізуючи ці імена, автор відгуку робить слушний висновок, що «ймення Керівника» – не вигадане, а лише змінене від Елоаг на Лоа, що означає Єдиний Бог взяте з ісламської Біблії. На думку, Ігоря Ольшевського ототожнення Лоа з Творцем викличе неоднозначну «реакцію у релігійних фундаменталістів та й значної частини звичайних віруючих, але наважуся ствердити, що навіть у цій ризикованій «комп’ютеризації» Надсвіту (і навіть «приземленні» способу життя самих Дослідників) немає ні крихти відкидання Бога, а є безнастанний пошук дороги до Нього» [38]. Роман «Вирощування алмазів» адресований не тим хто живе у згоді з Богом, а тим хто й радий повірити у нього, але в силу науково мислення і звички все перевіряє, для них Бог – це людина, і його посланці теж звичайні люди, які «носять джинси, в перервах між роботою п’ють чай або каву, їдять торт, святкують дні народження, мають свої особливості вдачі, а між Випадком і Долею взагалі спалахує кохання, яке змушує їх, по суті, втілитися в героїв твору – Тараса Криштальського та Олесю Соколовську» [38]. Дещо викликало заперечення, або краще сказати застереження стосовно авторської концепції, на думку автора романа Ігоря Павлюка «алмази – вирощуються лише з окремих людей, а Ігор Ольшевський вважає, що «алмази – це все людство, але не всі це усвідомлюють і живуть як звичайні «грані» [38].
Отже, можна говорити про те що, в творах І. Павлюка життя та смерть, горе і щастя, сила духу та слабкість душі, пластмасовість та щирість – це ті концептуальні проблеми, що пронизують рядки його творчості [60, с. 113]. Творчість митця є неповторною, в яких автор торкається вічних проблем: добра і зла, плинності часу й невловимості миті, природи й людини, прикладом історичних ретроспекції та засудженням національної безликості [61, с. 351]. У свої творах майстер слова І. Павлюк вибудував власну філософію в основі якої українська національна ідея. Філософізм творчості письменника реалізовується через відповідну організацію мотивів, образів та символів. Завдяки цим елементам тексту реалізується певна філософська ідея  чи концепція, підтримана іншими художніми засобами. Його творчість є внутрішньо цілісною ідею, яка розкриває об’єктивну реальність, філософську думку автора й психологічний стан героя.

Розділ 3
СПЕЦИФІКА  ХУДОЖНЬОЇ  ІНТЕРПРЕТАЦІЇ  ПОНЯТЬ «ФІЛОСОФСЬКЕ БУТТЯ», «МОРАЛЬНІСТЬ» ТА «ДУХОВНІСТЬ» В РОМАНІ ІГОРЯ  ПАВЛЮКА  «ВИРОЩУВАННЯ АЛМАЗІВ».

Широке застосування філософських мотивів є однією із характерних особливостей роману «Вирощування алмазів». Як зазначає відомий літературознавець Дмитро Дроздовський «роман Ігоря Павлюка – це філософська візія людської сутності як іманентно незмінної субстанції, що має приховані камери» [17].
У романі порушено  комплекс філософських проблем про людську сутність, про страждання і хвилини щастя, про справжнє і фарисейське, про інформаційне і метафізичне, логічне та парадоксальне.
За метафоричним висловом літературознавця Д. Дроздовського, роман І. Павлюк є нетиповим український твором «який нагадує символістську притчу-параболу про нового Адама, про помилку Софії, про Саваофа» [17]. Головні герої роману повинні створити умови для вирощування цих алмазів, оскільки людство приречене на самознищення: «Люди – рак на тілі Землі. Вони її донищать разом із усім живим, тваринним і рослинним світом. Звідси Гітлер – найбожественніша істота, бо вона знищила найбільшу кількість людей. Ні, це сатанинська істота, бо Творцю потрібна не кількість і якість, якісна кількість, врешті-решт» [39, с. 110].
У романі «Вирощування алмазів» Ігор Павлюк торкається складних екзистенційних проблем, пов’язаних із існуванням людини, її призначенням у світі. Сюжет роману допомагає розгадати основні питання буття. Роман І. Павлюка можна назвати притчею, оскільки це повчальний роман мета якого викласти духовні й моральні істини. Філософський підтекст твору розгортається з перших його сторінок. Філософія роману полягає у зображені головних героїв, в їх вчинках, в місці знаходженні героїв, в щоденнику й взагалі в невеличких історіях, які змальовує автор. З перших рядків роману письменник розкриває своє бачення сенсу світу «існує лише органічна й неорганічна природа – засіб для того, щоб прожити» [39, с. 8] та демонструє духовність героїв: «Це чисто християнський принцип, оскільки пливучи за течією, можна розбивати греблі, якщо течія – водоспад, а ти дубова колода, принаймі» [39, с. 8].
Образи персонажів допомагають зрозуміти, які є типи особистостей, якими якостями, деталями, рисами чи характерами вони наділені, чим відрізняються між собою: образ Кості Ківерцова який «мав виняткову пам'ять, був завжди і скрізь відмінником, справжнім, зовні лінивим, вайлуватим, ненав’язливо-несуєтним, всезнаючим, великим і неспортивним» [39, с. 10]. Цей опис показує його найкращі якості, як й орловця Мухарова «який був старшим від курсантів взводу на шість років» [39, с. 7], «добре знав лише людей», «був сильний» [39, с.  8], образ Бориса Войницького який «був чистий, об’ємнотонкий, який по-дівочому не бридкий тілом» [39, с. 11] та російського татарин Мусахардінова «вуглеокий, хисткий, живучий» наділені світлими якостями. Вид Сторожука, який «вайлуватий, хитрий, як баба. Зовні – борсук, що не пропорційно накачав частину тіла вище від пояса. При цьому особа якась не втрачена, якась обнадійлива, хоча б тому, що, будучи лизунчиком, міг постояти за себе» [39, с. 18], сержанта Джахарова «напівграмотного і показово-жорстокого зі зморшками на обличчі» [39, с. 85], рядового Федорова «беззубого, озлобленого, психічно хворого й божевільного» [39, с. 88], Тмутараканова «двадцятичотирьорічного старшини роти із ніжно дикими очима» [39, с. 88], хлопця Колі Воробель «пекучого альтруїста <…> безвідповідального працьовитого, сутулуватого тілом і струмкого й тонкого, мов тополя» [39, с. 126]. Письменник використовує ці образи для контрасту та протиставлення іншим персонажам. Яскраво змальовані образи жінок: Оксани Галайди «розумної, неюної, самоспаленої, вільнолюбивої, мудрої» [39, с. 127], дівчини Світлани Гармаш «мила, пекучо симпатична із двома хвостиками, наївна і сильна, як забуті боги предків» [39, с. 129], Долі в образі Олесі Соколовської «надзвичайно вродливої і душевно-духовно піднесеною» [39, с. 208]. Письменник акцентує свою увагу на філософічності психологічних портретів персонажів використовуючи при цьому порівняння: «світлого, доброго, мов личинка метелика» [39, с. 15], «тонкою, мов чорний промінь надірваної струни» [39, с. 123], епітети: «худо-сухо злий и працьовитий» [39, с. 14], «пекельно красивою» [39, с.  123]. Такі детальні описи зовнішності та поведінки митець використовує для того щоб, показати хто є морально-духовно вихованою людиною, а хто ні.
Ігор Павлюк вводить символ генів, який на початку роману демонструє на вовках: «Вони лише ледачі, бо їхні гени давно вже розібралися з проблемами вічності, конечності, смерті» [39, с. 8]. На думку письменника, ген – це вищий рівень моралі та духовності, цей ген присутній у кожній  людині із самого народження, але неправильні дії та вчинки зможуть зробити людину аморальною та бездуховною.
Роман Ігоря Павлюка «Вирощування алмазів» – про людину, яка є найважливішою, найдивовижнішою, найціннішою істотою у цілому Всесвіті. Про людину, яку ніхто не зможе зламати чи зупинити без її бажання. Про людину, яка зможе пройти всі життєві обставини, які пройшов сам Творець. Про людину, яка робить свій власний вибір й пізнає своє буття через власний досвід. Про людину, яка прирівнює свої страждання до страждання Бога, і як винагороду отримує «очищення». Письменник підіймає важливі питання моралі та духовності, тому головною метою роману є показ сили волі людини, яка вміло подолала всі перепони й підійнялась після невдач і поразок.
Письменник вводить реципієнта в Лабораторію з її так званими програмістами: Простором і Часом, Долею і Випадком, які можна розуміти як філософсько-алегоричні образи. Очолює лабораторію керівник на ім’я Лоа «він – субстанція максимальної єдності слова й діла – яко критична межа всякої геніальності – Бог» [39, с. 106], зображений як єдиний Бог, до якого усі шукають дорогу. У Творця є свій власний «Щоденник» до якого він записує свої думки і замисли, і одночасно робить нотатки для іншої програми і першою цитатою цього записнику є: «Хто його знає, як ліпше…Не любити природу – ще не означає її ненавидіти» [39, с. 8]. Перший діалог веде Лоа з Сонцем, на початку роману вони намагаються зрозуміти концепцію людини: «Люди ще діляться на артистів, менш артистів, зовсім не артистів і на таких, які вміють знімати маски з інших…дехто не вміє» [39, с. 10] й філософські мотиви деінде переплітаються з патріотичними мотивами «хто з людей любить природу той має у душі відчуття Вітчизни, землі, де закопано вітер його душі» [39, с. 11], а почуття Вітчизни найбільше розвинуто у селян «із землі вийшли – землю обробляли – в землю й перейдуть із гордими і чистими душами» [39, с. 83]. У свою чергу персонаж Сонця заперечує, вважаючи що, є «лише один поділ – на тілесне й духовне. Всі інші поділи актуальні лише в межах тієї чи іншої системи. Люди всі однакові, за великим рахунком» [39, с. 10]. Один з героїв роману Борис Войницький, який зображений як «розумний, спокійний, вуличний пацанчик» [39, с. 10] допомагає об’єднати думки Лоа й Сонця в один спільний висновок, що «кожен знає свою справу, безмежний у минуле й майбутнє, свідомий до того, куди ворохається. А з неба здається все це повним хаосом» [39, с. 10].
На початку роману автор знайомить нас ще з іншими другорядними персонажами роману: старою Ялиною, Травою, Грибом і Дятлем, які філософствують на тему сенсу життя, про людей та природу, про життя та смерть, про садизм та махонізм. Розмірковує Гриб: «Головне, щоб без болю. Подумаєш, хтось ненавидить мене! Ну заріже, ну з’їсть. На якийсь час швидше закінчиться оця Гра!», – відповідає йому Дятел: «Біль – то дурне, дурне, дурне – самогіпнозом можна заставити себе його полюбити» [39, с. 9].
Відповідальність за шукання, відмивання, вирощування й шліфування людських душ покладена на четвірку головних героїв: Простір, Час, Долю і Випадок. Це «солдати Лоа,– ангели, як їх називають люди <…> датчики, містки-фіксатори серця-мозку кожної живої істоти флори і фауни усіх лабораторій Всесвіту» [39, с. 40], «вони займаються тваринним, рослинним світом, а також нормальними звичайними людьми» [39, с. 49], вони мають право «втручатися у життя звичайних людей, створювати атмосферу для дозрівання алмазів» [39, с. 50], але відрізнити «справжній алмаз від штучного може лише найкращий ювелір, найвищий ювелір Лоа» [39, с. 120]. Слід сказати, що вибір персонажів глибоко алегоричний. Простір виступає насамперед як форма буття матерії, яка характеризується протяжністю й структурністю, тобто простір – це тіло, а час – дух, тобто «час рухається колом, а простір – прямо» [39, с. 191]. Автор описує Простір як «літнього лисуватого чоловіка, старого» [39, с. 22], акцентуючи його «звичайність», «звичність» для людини. Час у свою чергу – форма буття матерії, що виражається тривалістю її існування «дуже часто виступаєш від імені Людини <…> дуже хочеться тобі побувати саме в її шкірі» [39, с. 43]. Письменник акцентує увагу на тому, що простір – це щось звичне і стале, а час – більш стрімке «легке, як світло денного Місяця» [39, с. 118], «вони не бояться ні бідності, ні смерті, ні хвороби, ні зневір’я, або переслідування за віру. Тобто вони вільні», «вони: вбивці й лікарі, вічні й тимчасові, ледарі й мужі» [39, с. 168-169] й Доля називає їх «програмістами» вважаючи що це їх енергія. Простір і час нерозривно пов’язані між собою, як і Випадок з Долею, на чому неодноразово наголошується в тексті роману: «увійшла пара» [39, с. 16], «почали говорити ні про що з болючою ніжністю, боятися польоту і прагнути до нього» [39, с. 32], «вони спілкувалися душами» [43, с. 33], «ми з тобою схожі, як виконання твоєї стратегічної програми залежить від моєї тактичної пильності» [39, с. 36], «було болюче солодко добре обом» [39, с. 82], «жахлива небачена сила тягнула їх одне до одного» [39, с. 95] «Випадкові й Долі ще потрібно набратися сили, висоти, щоб не боятися падати. Падіння з надією на підіймання – це і є щастя» [43, с. 99], «Знову пригадувалося найнестерпніше – ніжні доторки, ідейні іскорки поглядів, червоне пінне вино в тонких і високих келиках, «несказанне, синє, ніжне». Чисто, свято, палючо-нестерпно, справжньо здавалося твоєю половинкою, самим тобою, Всесвітом, усім – солоним, гірким, медовим, смертним і героїчним» [39, с. 181]. За допомогою епітетів та порівнянь автор змальовує Долю як «ніжну, красиву і норовисту <…> яка має стрункий стан», «залізна леді», «кокетливо-рвійна» [39, с. 16-18], «вічно юна» [39, с. 29], «різка і жахливо розумна істота» [39, с. 107], «горда, примхлива, вічно юна і неторкано чиста, як сама мудрість, щастя» [39, с. 95], «тоненька, як цівка меду»  [39, с. 179], «білявка. У джинсовому костюмчикові, в червоних туфлях на високих каблуках, у темному, як нічне небо, гольфі. Симпатична – здуріти можна. Ніжно-горда, вперто-поступлива, манлива й недоступна. Притягувала й лякала. Чистою й уявною грізністю, земною комічністю, космічною земельністю» [39, с. 197] або вдягненою у «в’язане біле пальто із довжелез- ним червоним шарфом» [39, с. 16], а Випадок – «русявий, хлопчакуватий» [39, с. 16] та «зі складкою між бровами» [39, с. 36]. Образ Випадку автор змальовує лише кількома незначними епітетами, не приділяє такої уваги як до образу Долі. Отже, головні герої роману – це персоніфіковані філософські уявлення про матеріальні й нематеріальні аспекти буття, у координатах яких перебігає життя людини.
Творець світу створює особливу програму для вирощування алмазів або як ще її називають «комп’ютерна гра»: «заготовка для іншої програми <…> щось цікавіше придумав», «дивна програма» [39, с. 12–13] для того щоб: «один гравець грає їхніми душами у Космос, інший – у ядро, тобто: хтось прагне вивести людство за межі планети Земля і розселити у Космосі, а хтось заставити, так би мовити у колисці» [39, с. 16-17] й «їхні душі занесені в пам'ять нелюдських комп’ютерів, які контролюють кожен порух вії. А після тілесної смерті оцінюють душі за шкалою любові і або знищують, або використовують, як насіннєвий матеріал для подальшого життя» [39, с. 66] і на цьому комп’ютері «записані усі порухи душі, кожного учасника цього такого приємного в лоні патріархальної сім’ї  і такого смертельно виживального в нестандартних зоно-армійських умовах процесу» [39, с. 85-86] і коли «уся ця складна і складно проста Машина Всесвіту-Лоа крутиться заради вирощування певної кількості алмазів, які об’єднавшись у вогненно невидимий клубок чуттєвої свідомості мали стати Новим Богом, або по-іншому, – підтримувати існування Вічного Бога, якого людина може собі якось уявити-іконізувати» [39, с. 98]. Також автор говорить про те, що Творець мав кохану: «Вчора померла дружина Лоа, яку люди, за своєю наївністю, мали за його протилежність – Сатану. Щоб не загинути Лоа має один вихід: стати самодостатнім – чоловіком-жінкою. Для цього йому потрібна велика духовна плюс фізична енергія, а насамперед енергія геніїв-алмазів, які є точками, навколо яких, як відомо, різні види енергії скупчуються» [39, с. 42]  тобто ця програма потрібна Лоа для того, щоб вижити «потребує постійного підживлення духами-алмазами, щоб не погаснути»  [39, с. 212]. На думку І. Павлюка ще є певний алгоритм, за яким житиме людство, точніше, духовні сутності людей, до того ж, ця програма має перевершити всі попередні «версії» буття: «Коли тіло вмирає, вони переносяться у диски комп’ютера і становлять там насіннєвий матеріал для наступних генних експериментів» [39, с. 40], «Першосортна – це високий душевний політ одиниці – особистості. Перше – каміння, друге – алмаз» [39, с. 21], «Лише комп’ютер Лоа розподіляє енергію душ, тіла яких вже були мертвими. Одні ставали тваринами на землі, інші – рослинами. Ще одні просто-напросто знищувалися як шкідливі й непотрібні. Діти народжених і зразу ж померлих дітей ставали датчиками-ангелами та й то не всі, а лише хрещені певним набором генів, які мали бути корисними за програмою для створення нового Лоа» [39, с. 78]. У цієї програми навіть є алмазна шкала, яка демонструє рівень духовності й моральності тієї чи іншої душі: «Алмазна шкала – парадокс, іскра, енергія, шліфування особистості» [39, с. 126]. На екрані якої показується потенційна народжуваність геніїв, які є вже духовними за даними комп’ютера Лоа: «Чотири тисячі геніїв на один мільйон осіб, або інша версія: шість геніїв на один мільйон. Генії у часі розподіляються таким чином: до нашої ери 65 осіб, наша ера: I століття – 13, II – 8, III – 8, IV – 10, V – 4, VI – 4, VIII-X – 4, XI – 3,  XII – 9, XIII – 13, XIV – 22, XV – 66, XVI – 113, XVII – 106, XVIII – 258, XIX – 290» [39, с. 196]. Автор наголошує на тому, що генії завжди прагнуть існувати, тому що, їм властива реверсивність, лаконізм, чіткість, швидкість, визначеність мислення,  вміння знаходити нестандартні рішення. Одного разу Творець вже підняв завдяки високому інформаційному рівню все людство (середовище) для того щоб, спробував створити й синтезувати алмаз найвищого ґатунку, але спроба не вийшла: «Христос був хорошою, геніальною спробою, але ж людство якесь не готове ще було. Каталізатором він виступив сильним. Знову ж таки не для всього людства» [39, с. 65]. Лоа посилав Ісуса Христа з найважливішою заповіддю «законом Буття – любов’ю»  [39, с. 66]. Автор говорить про те, що для Творця неважливе хто займе його місце жінка чи чоловік, тому що, для нього важливіша душа аніж тіло, роздвоїв на поли людство тільки лише «з міркувань створення більшої кількості парадоксальних ситуацій, а отже – боротьби» [39, с. 66]. Тому ера Людини може закінчитися лише тоді, коли люди створять боголюдину, але найбільше шансів у сліпо вірюючих у Бога людей, а навіть більше – у тих хто хотів стати Богом.
На думку, письменника, люди або «біологічні тіла» як називає їх Творець лабораторії, з яких можна «виростити алмаз», тобто дійсно духовно-морально розвинені й глибокі, повинні мати чутливе серце, тонке світовідчуття, бути здатними помічати велике в маленькому: «повинні бути парадоксально дитинними, сильними, грішними і святими водночас, такі, що давали іскру – інтуїцію» [39, с. 101], «чистими, правдиво паралельними, міцними, безсмертними, живими, здатними до відтворення, тобто до народження собі подібних, як Лоа» [39, с. 210], «справді парадоксальними» [39, с. 50]. На думку І. Павлюка парадоксальними вони стануть лише за умови людяності й інших добрих якостей (щирості, чесності, доброті, порядності, чуйності, вдячності, ввічливості, духовності), якими наділяє Бог: «тварина, чим вона самодостатніша, тим більше вона тварина, найтонше беззахисна, самошукаюча, розхитана людина – найлюдяніша» [39, с. 84]. Однією з особливостей є талант: «Талант – це не заслуга людини, заслугою є те, як вона себе із цим талантом поведеться – скривиться чи ні. Скурвлення – це продажність» [39, с. 121]. Письменник вважає, що талант людини не її заслуга, він йде від Бога, тому «смішно хвалити митця за талант, так само як каструлю за смачний суп» [39, с. 30]. Митця потрібно хвалити за характер й зусилля, які він докладає, тобто «не кожен, у кого велика, болюча душа, – митець, але кожен митець – власник великої душі» [39, с. 31]. Творець наділяє алмази певною особливістю, завдяки яким експериментатори зможуть відрізнити справжній алмаз від штучного: «Вони не бояться бути справедливими; вони філософи, які не вагаються бути добрими; поети, що бажають бути гуманними» [39, с. 178].
Особливістю цих алмазів є моральність та духовності. Тобто для того, щоб створити характери, души-алмазів потрібно «сфокусуватися в критичній точці божественної парадоксальної енергії, яка народилася  у процесі проходження через різні сокуси, поганства, диявольщину, метафізику – з одного боку, з іншого – через найсвітліші, сонячно-божі речі, володіючи при цьому недюжнним розумом-мудрістю плюс душею-духом, душевністю» [39, с. 178]. Письменник зрадістю допомагає нам зрозуміти хто ж наділений цими якостями, завдяки описам зовнішності, вчинкам, думкам, поведінці. Вперше ці якості автор висвітлює в образі курсанта Сторожука, який був вже втрачений для Бога, оскільки його поведінка була аморальною, і через це його Доля покарала: «…вибух під ним як фугоне! Через хвилину місце Сторожука лизала лише свіжа перелякана хвоя» [39, с. 19]. Але тільки природа зможе зрозуміти біль та плинність життя героя: «Жовта кров чистотілу капала на юний подорожник. Кульбаба струсила насіння, яке можливо ще проросте» [39, с. 19]. На протиріччя курсанту Сторожуку, автор ставить солдата Яблокова, якого важко вивести із себе, який ніколи не матюкається й тим більш ніколи не зможе вдарити когось. За допомогою опису зовнішності: «Яблоков був дивовижно витонченим, з аристократич- ними манерами» [39, с. 25] й «дивно поєднувалася у ньому ота кришталевість і яєчна слизкість душі-тіла» можна зрозуміти, що цей солдат прикидається духовною людиною, оскільки тільки робить вигляд що має мораль, а в думках він – лицемір. Вирости морально-духовною людиною повинна була мати Духманова, але вона не дотягнула через банальне сімейне рутинне життя. Все що їй залишається це «оцінювати алмазне світло інших» [39, с. 34]. Така ж доля, як і на Сторожука, чекала Степана, який загинув випадково «якийсь ідіот бавився, і йому було все одно, в кого стріляти» [39, с. 76], не дивлячись на те, що Степан був морально-духовно вихованою людиною, Випадок, зіграв з ним «поганий жарт». Наділив духовністю митець художника, який малюв портрет своєї коханої дівчини на берегу моря. Його духовність проявляється через енергію кохання, через його щирість, через його справжність й чистоту мислення.
Письменник намагається показати, що український народ завжди проходив усі труднощі, переживав усі знущання, боровся за свою віру та життя: «православні козаки, яких різні єзуїти вели у підвали замків, щоб заливати розплавлені свинцеві кулі в горло, здирати шкіру живцем, згодовувати їх пацюкам» [39, с. 52]. Знущанням підаються й наші сусідні браття «червоноармієць вигнав із собачої будки польського жовнєва в одній брудній білизні – з кров’ю, слиною, шмарклями» [39, с. 59]. Ігор Павлюк зневажає таке ставлення людей один до одного, вважаючи, що на першому місці все ж таки повинні бути моральні цінності. Найбільш вираженні емоції й якості людей під час Війни, коли навіть «тварина їсть тварину і рослину, рослина комах, а люди їдять усіх, подекуди й людей», таке траплялося через життєві обставини: «Вбивали одні одних за простір, за долю, за випадок» [39, с. 62]. Але війна, це просто історія, а важливим є те, що відбувається у душі людей-алмазів протягом воєн, як страх впливає на внутрішній світ людини: «Різкий, брудно-шмаркатий, який об’ємний, мов статевий акт під водою, удар упав йому між зубами і носом. Одне бажання згадати при цьому внутрішньому зорепаді – щоби не розірвалася душа, велика і беззахисна, як небо, як Всесвіт» [39, с. 88].
Високодуховною людиною автор вважає, сантехніка Кадирова, оскільки не дивлячись на дикий холод на благо усіх він продовжував робитипрацювати: «Мерз, дробив зубами, але якось по-сибірські робив свою роботу» [39, с. 90]. Тобто коли над людиною нависає смертельна небезпека, «коли душа стає тілом, а тіло душею» людина починає розуміти своє буття, вся її духовність повертає її до першого бажання, «знову стати сперматозоїдом, яйцеклітиною, або плодом у череві матері, де волого, тепло і щось живе над тобою – чи то серце матері, чи то Бог» [39, с. 91]. Одним із духовних випробувань є плотське кохання, оскільки лише Боговіруюча й високоморальна людина зможе встояти перед спокусою, письменник знайомить нас ще з одним алмазом Остапом Шабліем, який зраджує своїй дружині з молодою дівчиною «тоненька, гнучка, в білому на випуск светрі й темних штанях, що пружно прилягали до струнких, як місячні промені ніг» [39, с. 124]. І. Павлюк вважає, щоб стати сильним духовно, потрібно дозволити собі спочатку бути слабким. Під час найбільшого задоволення Шаблія гризла совість: «Іскорками старого-престарого скрипучого дерева спалахували перед очима Остапа обриси його дружини й дітей, як ікони в зіницях п’яного в дупель сільського дяка», він намагається виправдати себе: «Я грішу, щоб пізнати Бога» [39, с. 124]. Автор роману вважає, що потрібно бути духовним не лише думками, а й тілом, як Микола Воробель, який зміг відмовити Оксані Галайді у «ліжковій любові». Правда, після цієї пропозиції Коля шизанувся, оскільки справжня любов штовхнула його в глибину себе: «Одержимий любов’ю – ця фізично маленька, худенька людина стерла три пари взуття, ночувала у полях, скиртах соломи, харчувалася кукурудзяними качанами, грушками-дичками. Ночував Коля із кам’яними бабами, душами предків» [39, с. 127-128].  На думку І. Павлюка, К. Воробель зробив духовний подвиг не вибравши своє фізичне тіло.
Ігор Павлюк зазначає, що духовність живе у серці, тому всі вчинки й дії повинні йти саме від нього. Вибір серцем зробив маленький юнак, коли старий дідуган спитав його чи відаст він свою сестру за чудових коней, хлопчик не довго вагаючись відповів, що не віддасть сестру за коня: «Хлопчик  не сказав, що буде сваритися-бити мама, тато…він не виправдовувався – було чути, що рішення приймає його маленьке і природне серце» [39, с. 149]. Письменник акцентує нашу увагу на щирості вибору хлопчика, на його ставлення до людської душі. Також автор закликає, що не можна судити людей за їхнім зовнішніми якостями, оскільки за «нелюдяними, скупими, безбожними» рисами, якими наділив митець дідугана Євтуха: «нетутешній, високий, наділений чортівськими, характерницькими рисами» може ховатися щира, добра, чесна, лагідна душа, яка «жодній людській істоті не зробить зла» [39, с. 151]. Письменник проводить паралель людини з природою, а саме з травою, говорячи, що: «Трава врешті, сама теж добра нав’язливо людям не робить, зла також, хоча люди часто її за бур’ян мають» [39, с. 151].
Четвірка обрала декількох особливих людей: курсанта військового училища, солдата-в’язня дисбату та журналіста. Хтось з них трьох наділений геном, який свідчить про те, що ця людина є «алмазом», а «алмази – це ті що сумніваються, але йдуть, вірять, відчувають» тобто це ті хто є частинкою Бога, тобто вони є «потенційними богами» [39, с. 155]. Письменник назвав цього героя 24-Х-315: «він фігурує у файлі, з яким ми граємося» [39, с. 27], цей ген наділений «особливо страшною енергією» [39, с. 29], «величезну енергію виділяє ген <…> це справжня, творча енергія любові» [39, с. 46]. Аби розкрити цей потужний потенціал, герой має пройти тяжкі випробу- вання «експериментальні умови для душ. У таких відбувається загартування душ або їх ломка» [39, с. 83], які його загартують, розкриють і найкращі, і найгірші риси його особистості, вияскравлять силу духу чи навпаки, продемонструють духовну ницість: «Духовні особистості – основне, але їх неможливо вирощувати без «нормального» оточення, і ненормальних, високо конфліктних ситуацій, середовища» [39, с. 22], але «у стерильних умовах вирощуються лише штучні алмази» [39, с. 23] тобто Лоа намагається випробувати душі й тіла людей на повну силу «мучить їх та кусає» [39, с. 122].
Письменник переконаний в тому, що саме завдяки екстремальним ситуаціям, людина може найти найлегший спосіб продовження життя,  наприклад, якщо «поселити в одному курені ґвалтівника і блудницю, монаха з монахинею або повію з монахом імовірність народження богоподібної істоти зростає у мільйон разів» [39, с. 89]. Першим і незначним випробуванням людей відбувається зі світом тварин,  автор намагається показати ставлення людини до світу комах. Перша історія про мурах вже демонструє «зверхність» до братів наших менших: «І сечу люблять, і вафлі – скривився Пижлєцов, копирснувши чоботом суспільство комах, і проковтнувши розмазану поглядом солодь» [39, с. 8] та бездуховність й аморальність вчинку Едіка: «Едік Галілєєвіч витягнув пляшечку одеколону, підійняв осліплений сивими хвоїнками камінь і розбив ним дорогий одеколон над мурашником <…> але красива срібна запальничка швиденько показала свою суть. Блиснув синій вогонь, і чорний віск болотяно-теплого вечора обпік штучну байдужість загартованих стволів автоматів. Мурашник загорівся» [39, с. 12]. Письменник показує ненависть Едіка до мурах, за їх працелюбність та працездатність, за те, що «можуть тягнути предмети, які в багато-багато разів важчі за них самих» [39, с. 8]. Митець хотів показати всю безжалісність душі героя, показати що, його вчинок аморальний, він йде не від Бога. Борис Войницький, який наділений геном 24-Х-315 вирішив покарати Едіка за такий вчинок «бризнула розпилена диханням Пижлєцова його кров: Войницький пальнув йому кулаком в ніс <…> Войницький у запалі ще раз ударив. Хруснув надщерблений зуб, який виплюнувся зі слиною, шмарками і кров’яною юшкою просто на мурашник-багаття» [39, с. 14], хоча покарання Борис вибрав не саме найкраще, але з такими як Едік по-іншому не можна. Зір у мурах не дозволяє їм побачити людей далі як за метр, тому сечу Пижлєцова вони сприймають як зливу, яка послана їм Вищим. Звичайно, майже ніхто з людей не помітить згорівшого мурашника, а для світу мурах – це кінець мурашиної цивілізації: «Ядерна війна! Усе мурашинство згоріло! Кінець світу! Апокаліпсис! Про це пророки давно писали! – схопилася за вусики мураха-бабулька, що няньчила купу своїх онуків, які вже мовчали…» [39, с. 14].
Друга історія – про хом’ячка Оленки, якого задавив випадково її батько професор Духманов: «Він уже мертвий. Оленка підійшла до ще теплого звірятка, взяла його в долоньки і мовчки, сольно розтала» [39, с. 35]. Автор акцентує увагу на тому, що життя тваринки чи людинки покладено до рук Долі й Випадку. Також ця історія висвітлює людські якості дівчинки та її батька. Через образ дівчинки Оленки, письменник демонструє найкращі якості: щирість, співчуття, любов, милосердя, можна сказати що, дитина є морально-духовно вихованою. ЇЇ батько людина освідчена, добра, розумна, співчутлива, а тому він щиро засмучений через свій вчинок.
Третя історія, яку повідав батько Олексія Духманова про замерзле пташеня, якого знайшов по дорозі якийсь чоловік й приніс до церкви «ожило і висунувши з-під кожуха дзьобик – гльокнуло чоловіка в око. Воно й потекло» чоловік розсердився, «заревів і відкрутив пташці голову» [39, с. 38]. Мораль цієї оповіді полягає у тому, що потрібно допомагати близьким, і завжди бути вдячним. Ігор Павлюк зображує такі картини для того щоб, змалювати циклічність буття: «Як мураха воїн не бачить людину-воїна, так людина-воїн Лоа не бачить...Можливо теж воїна…Скільки тих творців? Може, вони так само між собою борються, як усе живе на землі? Запущена карусел» [39, с. 38]. На думку письменника, все наче зрозуміло й справедливо «душа мурашки, яку задушила, біжучи до мами дівчинка, оцінюється за тією ж шкалою, що й душа мами дівчинки. Всі душі рівні перед Законом» [39, с. 67]. Цими історіями митець підгодовує реципієнта до більших випробувань, які описані в романі. Четверту історія повідав Час «недавно в бібліотеці я бачив кота, який дивував людей надто сміливою поведінкою: проходив крізь «вахтерську» вертушку в момент її найшвидшого крутіння, йшов просто на дрімучих мужиків, не моргнувши оком», а виявилося, що цей кіт сліпий. Автор підводить нас до думки, що справді сміливих людей дуже мало [39, с. 88].
В частині під назвою «Предки» письменник  показує нам випробу- вання, які випали на долю п’ятнадцятирічної матері-дівчинки з маленькою дитиною. На дворі 1914 рік – Світова війна, дві черниці «одна з жінок п’ятдесятилітня монахиня Людмила, інша біженка із двома дітьми – Ганна» [39, с. 52]. Ігор Павлюк детально описує образи черниць використовуючи порівняння та епітети: «Монахиня була попелястою, із очима, як перепелині яйця. Великий, великуватий ніс магічно світився вбитою, задушеною жагою. Інша жінка – селянка. Світ сприймала в болючій єдності всього живого» [39, с. 52]. Черниці вірять, що душу може врятувати лише Бог, потрібно лише «бити поклони, молитися, звертатися до нього й просити», а все інше то «земне, минуще», яке просто випробовує нас  [39, с. 53]. Людмила й Ганна побачили тінь вайлуватого й горбатого чоловіка, який ніс дитину, «якій десять-п'ятнадцять хвилин від народження» у сад де «поклав дитину у траву. Вона подала голос. Він розмахнувся лопатою…але повільно опустив її повз дитини. Перевернув дитину ротом до землі. Наступив ногою на голівку. Швиденько викопав яму, вкинув туди немовля. Поклав круг на дитину, ще трохи підкопав навколо і засипав рвучкими щедрими жестами» [39, с. 55]. Автор намагається показати усю трусливу душу чоловіка-убивці: «Він же не хотів, а тому й не бачив людей. Він бачив лише свою душу. Він був упертий і німий, мов колючий дріт» [39, с. 55]. Письменник акцентує нашу увагу на аморальності вчинку й на бездуховності чоловіка. Доля в образі головної рятівниці, зберегла життя маленькій дитині і руками Ганни відкопала її коли чоловік втік. Дуже ніжно й ласкаво описує митець дівчинку, мати новонародженої дитини: «Мати дитини – черниця – була зовсім юною, блідою, тоненькою і ніжною істотою, із тремтливим, як згусток вітру, серцем» [39, с. 56]. Людину, яка спокусила малу дівчину автор зображує як мовчазного, сивого, багатого чоловіка, який клявся в коханні юній дівчині: «Розумний же чоловік, талановитий, а з жагою звичайною справитися не зміг. Все йому заступила пристрасть, ніжна, мов кров мертвого дерева» [39, с. 57]. Письменник засуджує таку поведінку чоловіка, який спочатку ґвалту- вав дівчину, а потім намагався вбити своє ж дитя, цей чоловік зовсім немає душі і не заслуговує на прощення. На думку, експериментаторів якщо дати можливість дівчинці дорости до себе  то з неї ще може бути алмаз «бо  600 алмазів за шкалою» [39, с. 61], а чоловік заслуговує на покарання «спихнути цеглу йому на голову руками людей, лапами звірів чи крильцями співочих птахів» [39, с. 58]. Черниці вигнали мати с байстрюком з монастиря, але Доля вирішила взяти все в свої руки й відправити їх до циганського табору, тому що вважає, що «бідна воля після життєвих стресів – найліпший  ґрунт для вирощування алмазів» [39, с. 61].  Розповідаючи цю історію, автор звертає нашу увагу на цінність людського життя: «Життя й так коротке! Що піди із життя можна будь-коли, і як захочеш, і способів багато. А повернутися принаймні у тій же самій формі неможливо. А от нестерпно якщо стане – подумай про смерть, яку ти сама зможеш заподіяти собі – і знову сильно себе почуватимеш» [39, с. 63-64] та на духовно-моральне виховання. Навіть черниці, які є духовно найближчими до Бога, зневажають бідну дівчину, не даючи їй шансу залишитися у монастирі, автор твору знов ж таки демонструє бездуховність черниць по відношенню до дівчини: «Деякі з них – особливо показово набожні – солодко хрестилися-відхрещувалися відтакого страшного діла і подумки боляче жалкували за часом, коли таку Божу наречену можна було спалити» [39, с. 59].
Навіть обставини і місце проведення випробуваннь є важливою складовою роману, оскільки автор вибрав саме армію, казарму, повоєнні часи вважаючи що, в замкнутій системі усі природно-звірині потяги людей відкриються та проявиться морально-духовне виховання: «Армія у мирний час – один із найзамкнутіших просторів. Це гірше, ніж тюрма, бо в тюрмі людина має неписане право пишатися своїми гріхами, чорними ділами, а у школу воїнів хлопці приходять, щоб в майбутньому бути щасливими. Здорове щастя передбачає свободу, а свобода відкритість» [39, с. 15].   Найбільших випробувань зазнає від Лоа ген 24-Х-315, оскільки він є потенційним алмазом, який наділений геніальними генами за яким доглядає сам Творець, вважаючи що, «між ними багато подібного» [39, с. 105].  Обраний цей ген через те що, навіть «коли його б’ють чобітьми до синьої крові інші суб’єкти, змушуючи фізичними методами виконувати замість них фізичну роботу, яка, як ми знаємо, є наслідком вигнання із раю» [39, с. 89] в нього народжуються розумні думки не дивлячись на обставини, які його спіткали. В такі умови він потрапляє, через те, що на думку Лоа, «ймовірність народження в армії богоподібної істоти зростає на тисячі, а може, мільйони порядків» [39, с. 89]. Навіть експериментаторам Простору й Часу не до снаги такі пригоди, в які потрапляє ген 24-Х-315 завдяки Творцю лабораторії. Експериментаторам боляче дивитися на садизм, знущання та неможливі умови життя «на цю кров казарми-бараку, де постійна температура мінус десять – мінус п'ятнадцять» [39, с. 89]. Вони вважають що людина в такій ситуації намагається переосмислити своє життя, повернутися до самого початку: «Коли над людиною нависає смертельна небезпека, коли душа стає тілом, тіло – душею, і все це разом – всім або нічим, єдине фіксоване бажання суб’єкта знову стати сперматозоїдом, яйцеклітиною, або плодом у череві матері, де волого, тепло і щось живе над тобою – чи то серце матері, чи то Бог» [39, с. 91] саме такі думки зароджуються й матеріалізуються в голові гена 24-Х-315. Матеріалізується це у ставленні до людей, а саме в поведінці, наприклад коли персонаж  24-Х-315 дістав шматок хліба з кишені й віддав його Олегові Байбекову тому що, той вже синій був, але ж і йому було «страшенно фігово». А головне у цьому те, що «в екзистенціальних умовах, на межі між смертю і життям, в умовах не «максимально» наближених до бойових, а в бойових» [39, с. 92]  ген 24-Х-315 зробив перший крок до того, щоб стати справжнім алмазом, тобто справжньою морально-духовною Людиною. Письменник наголошує на тому, що в таких життєвих ситуаціях, людина повинна думати перш за все не про себе, а про тих кому ще гірше, і бути готовим «віддати все, навіть життя своє за ближнього, каятися й безвільно робити діло з очима, сповненими ожинової туги. Казати правду – кровно й гірко, просто й сильно» [39, с. 161]. Разом з автором головний герой розмірковує над сенсом життя й смерті, вважаючи, що «життя й так коротке, піти з нього можна в будь-який момент будь-яким способом, а повернутися (принаймі в ось такій, людській формі) – зась; отож сама думка про те, що це я встигну зробити будь-коли, що це моя перша і остання свобода – і рятує людину. Розумієш мить дорівнює вічності, а вічність – миті» [39, с. 93] й «відчуття ведуть до смерті, розум – до життя» [39, с. 93].
Ігор Павлюк переконаний, що філософія виходить з науки й релігії, а головний герой роману вважає, що «філософія дорівнює Робот плюс Щось», тобто оце «Щось», яке вічно невловиме й всі його шукають – це і є буття. Головний герой 24-Х-315 вважає себе частинкою цього «щось», він вдячний за життя й відчуває себе щасливою людиною, яка майже збагнула сенс буття. Багато випробувань повинна пройти людина для того щоб стати «придатним алмазом» для Лоа, персонажі зустрічаються з такими життєвими труднощами як «самовбивство через вішалку, стрижка зеками-солдатами місць, де заводяться мандавошки, підарство між чоловіками» [39, с. 100] або «ламання щелеп та ребер, кохали в усі дірки слабших духом, відламувалися відморожені пальці, вуха й носи» [39, с. 101] саме такі темні сторони існування потрібні для «шліфовки алмазів» у боротьбі за життя вважає автор роману. Тому ставить свого головного персонажа у такі обставини, щоб більше зрозуміти його внутрішній світ й поведінку у цілому, письменник намагається вивести героя із себе, але він залишається незворушним, коли інші вже б давно «матюкалися»: «На екрані була зима з 24-Х-315, який то бив ломом мерзле лайно, то проціджуючи крізь зуби скалки зубів із звернутою кров’ю, не підкорявся домаганням крутих, нахабних і нещасних солдатів-зеків. Затято, болючо і глибинно мовчав, грудною посмішкою реагуючи на картону гру дідів» [39, с. 104]. І після цієї перевірки духом Творець вирішив влаштувати побачення 24-Х-315 із Сатаною або як ще називає його митець Князем Тьми, тому що вирішив що, цей алмаз «вартий найбільшого випробування. Якщо витримає останнє і не скурвиться, добрий буде матеріал для Бога» [39, с. 106]. Образ Антилоа автор використовує для протиставлення Лоа, якщо є Бог то є Сатана: «Бог чи Антилоа. Бог первісний?...Без Сатани врешті, Бога класного не створиш» [39, с. 108]. Письменник вважає, що Сатана (Антилоа) створений самим Богом і сильнішим від нього він не може бути: «Лоа, напевно, розумів, що без Сатани як протиставлення собі він теж смертний, бо не зможе створити достатньо надійного алмазного фонду для самозаміни, для само наповнення, оновлення, одне слово: для створення Нового Бога. Без Сатани Бог конечний, із Сатаною є два варіанти: Антилоа його знищить, або підготує для нього випробувані душі-алмази, загартовані у справжньому вогні» [39, с. 109-110]. Антилоа намагається зайняти місце Бога щоб знищити створений ним світ і створити свій власний: «Без людей Лоа загине, Антилоа ж хоче знищити людей, бо це Боже створіння, матеріал, щоби самому стати Богом і створити своє царство, свій матеріал» [39, с. 110] або хоча б спробувати зайняти його місце, Антилоа починає втручатися в справи Бога, а саме «забирає алмази в Бога з-під самого його, так би мовити, рота…дозрілі, сильні духом і творчістю, безстрашні і чисті, які зі смертю, як із совістю – у злагоді» [39, с. 110]. Письменник вважає, що кожна людина інколи виступає у ролі як Антилоа так і Лоа, наприклад «для рабовласника Антилоа – бунт рабів. А для рабів у свою чергу – щоденно тягучо-пекучий робочий спокій із пірамідою, кам’яною пилюкою в сухому горлі. Для інтернету Антилоа – це хакер» [39, с. 67], але насправді письменник має рацію маючи на увазі що, це не погана ідея для боротьби між собою. Антилоа, Сатана або як правильно ще називають його люди повсталий ангел дійсно небезпечний для світу, а не для Лоа, оскільки Бог може знищити його разом зі створеним ним світом: «Наразі він – геніальна помилка, яка допомагатиме мені шліфувати душі до божественної чистоти. Сатанинські генії – чорні, тобто чорні алмази» [39, с. 68]. Тобто письменник вважає, що потрібне якесь зло, щоб було легше знайти так би мовити «чисті душі», а нечиста сила є в усіх релігіях та віруваннях: «Смерть – це Антилоа, а коли антагони існують у парадоксальній спільноті то це і є Життя» [39, с. 68].  
Це завдання (зустріч гена 24-Х-315 із Сатаною) взялися виконувати Доля і Випадок «вони були разом, об’єднані однією рідкісно цікавою і відповідальною, романтичною ідеєю» [39, с. 106]. Письменник уособлює в гені 24-Х-315 справжнього духовно-морального митця, у глибині якого, єство намагається спробувати все. Тому Доля вирішила, що змужнілий дух гена 24-Х-315 вартий витримати «самовбивство»: «Іван Пузач зі зламаним пальцем-кісткою ноги почав вішатися. Тут Антилоа підлетів» [39, с. 106] й «медичний пасок, прив’язав до якоїсь труби над дверима кімнати медсестри і почав вішатися» [39, с. 110]. Сам автор дає зрозуміти читачам, що головний герой готовий до цього випробування: «Душа і тіло його дозріли для цього. Були якісь нетутешні..» [39, с. 110] і він його проходить, не піддавшись Сатані, кричить 24-Х-315, що Бог інтуїтивно ближчий «аніж ти» [39, с. 112], але все ж таки після зустрічі Івана Пузача не покидаю думки: «Де ж мораль?! – якийсь повний абсурд існування, мов квітковий базар, крутився в голові і по крапельці, мов сік із берези, падав на серце. Чому коли землетрус, валяться будинки, та гинуть немовлята?! Адже вони ангели! Значить, життя одиниці нічого не варте» [39, с. 110]. Але залишається головне випробування, на думку автора: «Тепер перед ним, живим, найбільше випробування, довге, тягуче, гостре – битва із самим собою, самошліфовка. Це найважче» і пройти він його зможе лише завдяки вірі: «Єдине спасіння, єдиний вихід – віра в мене і в дух, у Пісню-Бога» і ця спроба можлива лише за умови «форми світу – вільну творчість серед подібних до себе. Шліфування алмазу алмазами» [39, с. 116]. Філософічністю пройнятий образ гена 24-Х-315 після таких важких випробувань, завдяки ним ген став духовно стальним, «сильним та оголеним, як шабля. Він здавалось зробився медіумом» [39, с. 117].
На думку письменника найбільше випробування для людини – це випробування щастям, оскільки «надлюдське щастя – надлюдське випробування, адже слава – шматочок божественного, шматочок вічності, милостиво кинутий творцем своїм людям» [39, с. 117]. Це щастя можна відчути лише від життя, тому наступним випробуванням для гена 24-Х-315 є випробування містом Калі: «Калі непомітно і вперто заманило його до себе. Було це місто екзотичним, міщанським, занудним, красивим, духовним, старим і юним, мов камінь» [39, с. 117]. Це місто загартовувало божественні душі, «як цигарку, ламало духовні хребти навіть тих, які не зламалися від різко крутих випробувань зонами і морозами» [39, с. 117], «і це після того, як він справився, так би мовити, із Сатаною» [39, с. 119]. Одним із вимог міста є випробування тілом «від такого загартування не те що сталь, алмаз може розширитися <…> Це був акт дикої ніжності» [39, с. 125]. Таке випробування було запропоноване автором, оскільки він вважає, що любов – це найсуттєвіша ознака Бога, яка немає законів, і що тільки справжній алмаз може пройти через ці «тортури».
Але перш ніж повністю зламати гена 24-Х-315, Простір й Час вирішують погратися по-справжньому «переселимо гени кількох геніїв минулого в сучасні тіла й подивимося, як вони себе вестимуть у іншому, швидшому, динамічнішому часі. Як на них відреагує натовп і одиниці» [39, с. 132]. Першою піддослідною була дівчина Галя, яка щойно зробила аборт: «Ось Галя завагітніла…Ось її шалена боротьба із собою: народити чи присвятити всю себе мистецтву…Ось космічним зусиллям волі вона йде на аборт, позичивши в подруги двадцять доларів на цю операцію…А ось вона вже після передчасних пологів…Майже збожеволіла» [39, с. 144], головним її випробуванням було пережити це і знайти новий сенс життя: «Це було повстання. Це був непідконтрольний стан. Людина вийшла із себе у світ, через який вона власне, і вийшла із себе. Це було повстання у повстанні. Буря в душі Всесвіту і Всесвіт у душі бурі» [39, с. 143] пережити так би мовити це повстання допомогло їй мистецтво, воно «має і дає рідкісну можливість переживати все наперед – і радість, і смуток, і трагізм, уводить у медіумний стан» [39, с. 144]. Т обто вона могла народити нову душу, але проміняла її на роботу своєї душі: «Душа, яка була сумішшю різних близьких їй генних особливостей, повернеться назад – у Компютер Лоа, не зреалізувавшись. Маленьке її тільце практично безслідно згниє чи згорить – стане землею, Землею» [39, с. 145]. Письменник вважає, що тільки справжньої сильна духовно-моральна людина зможе справитися з такими горем і почати нове життя. Іншим піддослідним був Остап, в якого з самого дитинства життя висіло на волосинці «три рази топився, два рази падав із хати на цеглу…горів у хліві, який підпалили сусідські діти» тобто гру Долі й Випадку Остап відчував дуже сильно серцем: «Сильна й ніжна невидима рука вела його по житті й загартовувала душу, вирощувала алмаз, кидаючи непомітно у круті віражі випробувань і за волосинку витягуючи з крилатих обіймів красивої (й не дуже) смерті» [39, с. 154]. Тільки духовність Остапа рятувала йому життя, тільки віра та Бог допомагав йому переосилити важкі випробування Долі. Компанія експериментаторів награвшись все ж таки вирішила займатися «вирощенням конкретного алмазу за старими рецептами» [39, с. 201].
Тому в останній главі роману «Мисливці й жертви» з’являється новий персонаж Тарас Криштальський – мисливець, щасливець по життю, онук політичних в’язнів, сильний, який також наділений геном 24-Х-315. Він потрапляє у біду, яку приготувала для нього Доля: «Доторк квіткового пилу до заліза, струму, до продовгуватого серця буйного дерева – і все… Не за ти синьооко ностальгує час, не за тим – простір» [39, с. 165]. Нещасний банальний випадок: «Тарас наступив на електричний провід, недбало, розхристано залишений енергетиками, які проводили тут-там високовольтну лінію» [39, с. 166]. Випадок, який стався з Тарасом несе повчальний намір для читачів. Зрозумівши, що Тарас Криштальський загинув, енергетики не довго думаючи, не заносячи до церкви закопали його тіло в круту Землю. В котрий раз митець показує бездушність та аморальність вчинків героїв. Але істина, яку хоче донести письменник в тому, що «горе справді повертає людину до логічно-магічної єдності її первісного племені» [39, с. 167]. Тому через деякий час Тарас прокидається у власній могилі: «Спробував потягнутися – головою вдарився об тверде, перекотився – береги. Сонливість зняло, як серпом по…нервах. Тіло, як вечірню землю, вкрила солонувата роса, чи то горілка, чесна, а значить свята» [39, с. 171].
Відразу після того, як Тарас відкрив очі, його мозок з блискавичною швидкістю прокрутив найсуттєвіші моменти в його житті: «тепло материнського тіла, перша обрза на світ, відчуття самотності, образ білявої дівчинки, бабуся в труні» [39, с. 172]. Роздуми про смерть автор витлумачує дещо алегорично, не роблячи якихось акцентів при цьому, тобто філософствує не дуже детально на цю тему, говорячи що, «люди помирають від хвороб, від земних та небесних катаклізмів, від звірів, а найбільше – нищать одні одних…Хвороби – від мікросвіту, все інше – від макро» [39, с. 176]. Письменник акцентує на тому що, смерть матеріалізується лише в уяві, оскільки вона переміщається у просторі, тобто звільняє час для простору як для Буття. А тіло в свою чергу має дещо іншу природу «воно стискується, як чорна діра, щоби розправитися в останньому відчайдушному поклику – з кокона в гусениці або в метелики» [39, с. 186]. Доля дала шанс Тарасові подарувавши ще один шанс на життя: «Криштальський стояв на землі», він виліз з власної могили з-під ґрунту «яма виявилася зовсім не глибокою» [39, с. 187]. Картина його буття виглядає так: «народився – жив – помер – це зрозуміло, Воскрес – поза логікою» [39, с. 202], тобто його «осіння Пасхальність буття, його органічна оргійність була нічого незнаючою і мудрою у відкритій визначності цього» [39, с. 205].
Письменник робить крутий поворот наприкінці твору. Автор вводить нового персонажа Олесю Соколовську в образі Долі мотивуючи це тим, що Доля «хоче виростити алмаз власними руками», вона зовсім не боїться Лоа, тому що «Він, Вона чи Воно спить й не образиться», а їй не вистачає свята: «Хочу му-зи-ки!...Музики, не торкнутої руками. А може, й торкнутої?!» [39, с. 208]. Випадок намагається не відставати від коханої, бо розуміє що не зможе без неї жити, тому й сам вирішив «переселятися в земних істот, щоби бути поряд зі своєю Долею, бо Доля справді є і в Просторі, і в Часу» [39, с. 210], а всілився він в тіло вище згаданого Тараса. Персонажі роману досить дивно реагують на зміни, які відбуваються з ними коли в них вселяється Доля з Випадком «вони здригалися одразу, відчували в собі якусь переміну, але звалювали це на погоду, простоту, віковий рубіж, тобто практично нічого особливого не помічали, спихаючи все на випадок, долю…блиск очей, прискорений ритм серця» [39, с. 210]. Отака несподівана кінцівка роману: «Доля з Випадком блукають ще довго, психологічно філософствуючи устами Олесі Соколовської й Тараса Криштальського, які нарешті домовилися, що роль Долі у п’єсі «Ворожіння на віках» зіграє вона – Соколовська» [39, с. 213].
У творі Ігоря Павлюка філософські мотиви дуже делікатно переплітаються з патріотичними, оскільки автор демонструє одну з своїх ідей про те, що характер людини однозначно, детермінований географічно. Письменник розкриває патріотичні мотиви у боротьбі людини з людиною й природою називаючи це «національною дідівщиною» тому що, «на відмінну від звичайної відомої армійської дідівщини, дідівщина на національному ґрунті дуже цікава в сенсі розпізнання характеру людини через національність і національність через характер людини» [39, с. 86].
Філософські погляди І. Павлюка про сенс та сутність людського буття виявляються самі в природі тих випробувань, яких завдають людям експериментатори Простір і Час, Доля та Випадок «підключили саме екстремальні умови дозрівання душ» [39, с. 88]. Вони втручаються у життя звичайних людей для того щоб, створити атмосферу «для дозрівання алмазів» вважаючи, що завдяки всім пережитим негараздам загартовують «алмаз», змусять його «сяяти дужче» й «в екстремальних умовах усе висвічується однозначно. Оголено. Правдиво. Як осінь зриває маски з дерев і кущів, так і нетеплично-первісно-жорсткі умови – з людей; аж хребти просвічуються, як хрести» [39, с. 86]. Один із працівників Лабораторії розмірковує: «Вони дуже парадоксальні істоти – ці алмази. Будучи губками, які всмоктують енергію кожної навколишньої піщинки, вони, як лінзи, фокусують її в одну надгарячу точку – і віддають, самі ж почувають себе жахливо невтоленими, часто порожніми і бідними. Бо так воно і є. Вони надто чутливі – тому бувають, а швидше здаються, надто жорстокими; надто слабкі – тому здаються часто надто сильними… Крайність переходить у свою протилежність. Я б їх, митців усіх часів і народів, так би й назвав – Парадоксами» [39, с. 47-48], «люди яких ми називаємо геніями, справді парадоксальні. Від них або шаленою енергією віє, або смертельним спокоєм, солодким якимсь спокоєм» [39, с. 50] і саме так «вирощуються характери, духи-алмази, що є нічим іншим, як сфокусованим у знову ж таки критичну точку божественної парадоксальної енергії, яка народилася у процесі проходження через різні спокуси, поганства, диявольщину, метафізику – з одного боку, з іншого – через найсвітліші, сонячно-божі речі, володіючі при цьому недюжинним розумом-мудрістю плюс душею-духом, душевністю» [39, с. 72]. Саме цей сплав-алмазів Творець Лоа називає інтуїцією, а вона в свою чергу є «Богом плюс Антилоа, тобто душа плюс тіло…плюс плюс мінус. Інтуїція – парадокс, іскра життя, від самотності до любові – і назад» [39, с. 72] і завдяки їй, людина на генному рівні відчуває свою єдність із усім. Але все ж таки найголовнішим для Бога, людини й самого автора є чесність, оскільки «чесність у самообмані й обмані ближнього – людини й звіра. Чесність – як відкритість душі й кожушна закритість тіла, яке особливо пекучі свято-грішні коханці вивчали, як Батьківщину, як звірині стежки» [39, с. 162]. Глибоко переконаний митець в адекватності мислення над буттям, автор вважає, що потрібно поєднати «логічний плюс з магічним полюсом буттям» [43, с. 190] для того щоб розгадати таємничі секрети людського життя.
Отже, письменник трактує поняття Всесвіт як своєрідну програму Творця, у якій Випадок, Доля, Час, Простір – це своєрідні змінні, які впливають на перебіг подій: «бідна воля після життєвих стресів – найліпший ґрунт для вирощування алмазів» [39, с. 61]. Відповідно, комбінуючи і варіюючи різноманітні чинники впливу на особистість, Творець дає змогу розкритися багатьом рисам характеру, загартувати його. Тож ніщо в житті не відбувається випадково, все, що спіткає людину у Всесвіті, на думку Ігоря Павлюка, закономірне й логічне, є частиною великого задуму із «вирощування» своєрідної Надлюдини – алмаза серед людей, духовно досконалої істоти «Врешті всі ми – як і Боги – з усього, а все з нас. Я не помилився, коли посилав Христа із найважливішою заповіддю, законом Буття – любов’ю <…> все єдине. Тим більше, якщо врахувати факт, що все врешті й безсмертне» [39, с. 66], «вода затоплює вогонь, вогонь випаровує воду…Це смерть – або Антилоа. А коли антагони ось такі існують у парадоксальній оцій спільності, це і є Життя. Це і вирощування алмазів» [39, с. 68]. Але якщо Простір, Час, Доля і Випадок  посміють хоч «нігтиком-мізинчиком» [39, с. 96] перейти на сторону Сатани програма Творець знищить і їх. Автор чітко окреслює в романі свої філософські ідеї: «все має свій початок і кінець; все наближається до початку свого, крайність переходить у свою протилежність; початок від нас не залежить, а кінець може залежати» [39, с. 74], «основні закони діалектики були не кліткою-схемою для істини-птиці, а зернятком у її легенькому шлуночку» [39, с. 179] й пропонує одну істинну синкретичну релігію: «Склавши істини всіх релігій, людство і дістане одну релігію, яка геніально доповнить одна одну й висвітлить на табло людських комп’ютерів основний закон всього живого – любов» [39, с. 67]. Тобто,та божественна одиниця, що утворюється, дає набагато більше енергії, аніж «натовп у своєму обожнюванні цієї одиниці» [39, с. 20]. На думку Ігоря Павлюка, якщо пройти через біль то можна буде наблизитися до Бога в усіх його іпостасях. Письменник вважає, що найголовнішим ворогом людини є вже не тварина, рослина, а саме людина й інколи духовні сили. Тобто той хто переможе сам себе, той зможе володіти світом: «Пізнавайте мене по справах моїх» [39, с. 69]. Для Ігоря Павлюка високий морально-духовний закон є загально-обов’язковим критерієм основного елементу світогляду особистості. В контексті цілого роману головним завданням є протиставлення морально-духовних типів людей. Тому письменник своїм роман розповів нам історію абсолютно «щасливого гена», який спромігся не зрадити своєму сумлінню та совісті осягнути справжнє добро та віднайшов у себе сили перш за все залишитися Людиною.
ВИСНОВКИ

У романі «Вирощування алмазів» Ігор Павлюк торкається складних екзистенційних проблем, пов’язаних із існуванням людини, її призначенням у світі. Сюжет роману допомагає розгадати основні питання буття. Роман І. Павлюка можна назвати притчею, оскільки це повчальний роман мета якого викласти духовні й моральні істини. Філософія роману полягає у зображені головних героїв, в їх вчинках, в місці знаходженні героїв, в щоденнику й взагалі в невеличких історіях, які змальовує автор.
Роман Ігоря Павлюка «Вирощування алмазів» – про людину, яка є найважливішою, найдивовижнішою, найціннішою істотою у цілому Всесвіті. Про людину, яку ніхто не зможе зламати чи зупинити без її бажання. Про людину, яка зможе пройти всі життєві обставини, які пройшов сам Творець. Про людину, яка робить свій власний вибір й пізнає своє буття через власний досвід. Про людину, яка прирівнює свої страждання до страждання Бога, і як винагороду отримує «очищення». Письменник підіймає важливі питання моралі та духовності, тому головною метою роману показати силу волі людини, яка вміло подолала всі перепони й підійнялась після невдач і поразок.
Проаналізувавши художньо-філософське осягнення буття в романі Ігоря Павлюка «Вирощування алмазів», ми дійшли висновку, що категорії моралі й духовності та філософського буття займають важливе місце у досліджуваному творі. Саме ці категорії допомагають письменникові показати різні типи особистостей, продемонструвати їхню модель поведінки. Також ці категорії допомагають у створенні колориту зображувальних подій у часі, та й у розкритті конфлікту твору. Й допомагають осягнути філософське буття роману Ігоря Павлюка, оскільки це основні складові людської душі.
Філософський підтекст твору розгортається з перших його сторінок. Письменник поступово знайомиться реципієнта з Лабораторією та її так званими програмістами: Простором і Часом, Долею і Випадком, які можна розуміти як філософсько-алегоричні образи. У цієї лабораторії є керівник на ім’я Лао, зображений як єдиний Бог, до якого усі шукають дорогу. Лао створює особливу програму для вирощування алмазів. Відповідальність за вирощування людських душ покладена на четвірку головних героїв, – Простір, Час, Долю і Випадок. Потрібно зазначити, що вибір таких персонажів глибоко алегоричний. Простір насамперед є формою буття матерії, яка характеризується протяжністю й структурністю. Час у свою чергу – форма буття матерії, що виражається тривалістю її існування. Письменник акцентує увагу на тому, що простір – це щось звичне і стале, а час – більш стрімке. Простір і час нерозривно пов’язані між собою, як і Випадок з Долею. Отже, головні герої роману – це персоніфіковані філософські уявлення про матеріальні й нематеріальні аспекти буття, у координатах яких перебігає життя людини.
На думку, письменника, люди, з яких можна «виростити алмаз», тобто дійсно морально-духовно виховані, повинні мати чутливе серце, тонке світовідчуття, бути здатними помічати велике в маленькому. За допомогою описів головних і другорядних персонажів автор намагається показати духовно-моральні якості людини. Четвірка обрала декількох таких людей: курсанта військового училища, солдата-в’язня дисбату та журналіста. Хтось з них трьох наділений геном, який свідчить про те, що ця людина є «алмазом». Письменник назвав цього героя 24-Х-315. Аби розкрити потужний потенціал 24-Х-315, герой має пройти тяжкі випробування, які його загартують, розкриють і найкращі, і найгірші риси його особистості, вияскравлять силу духу чи навпаки, продемонструють духовну ницість.
Також філософські мотиви дуже делікатно переплітаються з патріотичними, оскільки автор демонструє одну з своїх ідей про те, що характер людини однозначно, детермінований географічно. Письменник розкриває патріотичні мотиви у боротьбі людини з людиною й природою називаючи це «національною дідівщиною».
Філософські погляди І. Павлюка на сенс і сутність людської екзистенції виявляються самі в природі тих випробувань, яких завдають людям експериментатори Простір і Час, Доля та Випадок, вважаючи, що завдяки всім пережитим негараздам загартовують «алмаз», змусять його «сяяти дужче». Відповідно, комбінуючи і варіюючи різноманітні чинники впливу на особистість, Творець дає змогу розкритися різним рисам її характеру, загартувати його. Відповідно, ніщо не відбувається випадково, все, що спіткає людину у Всесвіті, на думку Ігоря Павлюка, закономірне і є частиною великого задуму із «вирощування» своєрідної Надлюдини – алмаза серед людей, духовно досконалої істоти.  Ігор Павлюк приходить до висновку що, якщо пройти через біль то можна буде наблизитися до Бога в усіх його іпостасях. Автор вважає, що найголовнішим ворогом людини є вже не тварина, рослина, а саме людина й інколи духовні сили. Тобто той хто переможе сам себе, той зможе володіти світом. Письменник намагається показати людське буття на випробуваннях героя, за допомогою яких він пізнає і сприймає себе та світ, який його оточує. Для Ігоря Павлюка високий морально-духовний закон є загально-обов’язковим критерієм основного елементу світогляду особистості. В контексті цілого роману головним завданням є протиставлення морально-духовних типів людей. Тому письменник своїм роман розповів нам історію абсолютно «щасливого гена», який спромігся не зрадити своєму сумлінню та совісті осягнути справжнє добро та віднайшов у себе сили перш за все залишитися Людиною.

http://poezia.org/ua/publications/46197