Оце знаєш чоловіка сто років, зустрічаєшся з ним раз на 4-6 місяців, слідкуєш за його творчістю, лайкаєш фотки, пишеш коменти, перечитуєш книги… Оце зустрінеш його на миколаївській толоці, на київському арсеналі чи львівському форумі… Оце ковтнеш бухельця, перекинешся кількома фразами і далі, далі, далі… Бо життя спонукає поспішати, бо презентація має бути, бо потяг, бо справи…
    А тут зустрілися зі «старим», обмінялися кількома фразами і… І виявилося, що я за кермом. Тож бухельця жодного. А у Сергія так само світяться очі, як і сто років тому. Але без бухельця виявляється, що нам ще далеко до відзначення століття нашої дружби, бо ж тільки 25. Але хіба це не привід?
   Тож він вживає, а я радію, що він, а значить і я, ще такий молодий, хоча понад чверть століття величаємося «старими». Його голова мимоволі повертається за красивою жінкою, його усміхнений погляд проводжає молодих поетес, його сутність служить Словові. Бо Слово для нього – Бог! Саме Слово! Хоча воно так співзвучне зі Слівою.
   Думаю, що йому, цьому непосидючому велетню, цьому першовідкривачу поетичних талантів, цьому сонцепоклонному козакові так само здається, що ми знайомі сто років. Що живемо сто років. Бо інакше б він, Сергій Пантюк, не назвав книжку «Про100 вірші». А він таки назвав.
   Повертаюся додому із думкою про те, що давненько я не читав його книг. От вірші у мережі читав. Вони такі ж щирі і палкі, такі проникливі і сповнені закоханістю цього кремезного бороданя у життя. Бо закоханість – це стан душі поета. Це готовність до жертовного кохання, до самоспалення у горнилі буденності задля того, щоб освітити (освятити) Словом Всесвіт. Не більше і не менше.

   «Любов – це така вода, якою ніхто не нап’ється».

   Любов – це сутність «старого» Сергія. Він любив, любить і любитиме вічно. Бо якщо не любити – для чого топтати цю землю? Але «старий» Пантюк – «старий» уже сто років. Чи, навіть, більше. Бо за ці лише 25, протягом яких ми знаємося, він прожив кілька життів. І кожне з них вартує бути прочитаним. «Старим» він, та і всі ми, стали на початку 90-х, коли нас зібрав в Ірпені незабутній Осип Зінкевич – генератор нового літературного процесу, фундатор новітньої української літератури. Тоді ми любили беззастережно, творили щедро, цілували навідліг… У наших серцях, у наших творах було повно Сонця. Коли згасає Сонце у душі – поет помирає. Багато з нас померло… Хтось як поет, хтось як людина, хтось просто пішов у кращі світи… А Сергій Пантюк особливий, унікальний… Коли у його грудях оселявся холодок і життя попереджало про щось важке, непоправне… Коли його Сонце тьмяніло… Сергій, як мудрий циган, крав собі інше Сонце. Чи запалював нове, як чарівник. Бо він це вміє.  
   Сонця у новій книзі Сергія Пантюка не менше, а, навіть, більше, ніж у його попередніх книгах. Але це вже інше Сонце. Мудре і важке. Отак, після першого прочитання, і не скажеш одразу: чого у його творах більше – Сонця чи могил?

   «Все зникає, і тільки незримі лелеки вічності ледь чутно тріпочуть крильми над новонародженою могилою…»

   Чи той це Сергій, якого я знаю ціле століття?

   «Мов чати Господні побіля Вальгали,
   Розсипалось Сонце на тисячу лез.
   Мовчати сьогодні не ми забажали,
   А наші найкращі брати із небес».

   Чи це досвід запалювання нових Сонць дається взнаки? Чи це виснаження від проживання нескінченних революцій-воєн, що випали на долю нашого покоління? Чи це оці довгі затяжні зими, які не надихають, а виснажують, розчаровують, вибивають із колії…

   «За ніч стає спогадом неосягненний сніг,
   І я все більше втомлююся любити усіх…»

   Чому так? Тому, що

«Сьогодні сонце змерзло, мов зайча…»

Чи тому, що

«Цілує осінь мертвих у чоло,
А на живих уваги не звертає…»

Як би там не було, але поетична осінь майстра, як сестра милосердя, викрешує іскри пристрасті, які обпікають холодом.

«Коли постійно
Шукаєш смерті,
Неодмінно знайдеш
Своє
Насмішкувате
Щастя.
Але ніхто вже не підкаже,
Що з ним робити далі…»

Це, певно, досвід. Досвід втрат. Досвід чоловіка, якому довелося заглянути за межу. Чи у вічі смерті. Чи обпекти і обпалити крила, торкнувшись Сонця, що зблизька схоже на смерть.
Колись давно, ще у дитинстві я ніяк не міг збагнути суті народної мудрості: «За одного битого двох небитих дають». Що воно таке, оті биті? Чому вони цінніші небитих? Чим вони кращі?  Адже небиті мали бути мудрими, щоб уникнути побиття. Чи не так? А якщо так, то ті, що биті – не мудрі. Слабкі. Вони дозволили себе побити…
Шрами прикрашають мужчину навіть тоді, коли вони спотворюють його обличчя. Бо той, хто має шрами щось таки пережив. І це робить його сильнішим. Це дає йому право поважати себе. Бо він вижив, бо переміг. Бо він упав і знайшов у собі сили піднятися і йти далі. А хтось просто лишився лежати.
Тільки той, хто пройшов через поразку, знає справжню ціну перемоги. Тільки він може написати:

   «Світанки прокидаються криваві,
   Вогнем і димом дихають вітри».

   «І навіть не уявляєте,
   Скільки в мені
   Загусло чужих смертей…», – зізнається автор у одному із віршів.  

   Це все війна. Війна і ми. Війна, яка живе всередині нас, яка викльовує і випиває наші очі і мрії. Війна, без якої поет уже не живе. Бо він ковтнув повітря ненависті, бо він побачив своїм внутрішнім зором те, чого не помічали інші. Бо він закарбував у пам’яті обличчя ворога, який видавав себе за рідного брата і душив тебе у своїх ведмежих обіймах. Бо «втомився любити усіх». А саме так нас виховували, саме цей вірус живе у організмі кожного, удвічі старшого за нашу Незалежність. Тобто, кожного «старого».
   Мені видається, що краще про нинішню війну не писав ніхто. Бо ніхто так не любив, як Сергій Пантюк. І всі ті тисячі чужих багатослівних віршів не вартують кількох рядків мого друга:
«А щастя тільки й зосталось – що кілька споминів
Десь там – поміж серцем і холодом «броніка».

І твердне дротом колючим повсть часова,
І окремо від вуст шелестять слова,
І до рацій примерзли лайок викидні…»

Сергій живе одночасно у двох вимірах, у двох світах. І він розривається між тими світами. Ділиться. Роздвоюється. Збирає сили в кулак, хоче визначитися, але знову таки впадає в крайнощі. Спалює себе. І відроджується знову.

«…Чужих смертей окалину руду
Я зішкрібаю з одягу і шкіри.
Мов рудименти сонячної віри –
Ці кілька яблук мерзнуть у саду…»

   Але як би там не було, а таки Сонця у книзі Сергія Пантюка «Про100 вірші» таки більше. І воно різне. То холодне і майже мертве, то яскраве і величаве, як Бог. А найчастіше воно у нього – ніжне, добре, лагідне, родинне…

   «У цій зелено-білій заметілі
   Картин і звуків, доторків і зваб
Кохана серед Вербної неділі
   Плете вінки із сонячних кульбаб.»

   І нехай плете кохана вінки, а Сергій слова сплітає у дивні, світлі, ваговиті, налиті мудрістю і Сонцем вірші. Натхнення тобі, друже!


Василь Кузан