Опубликовано: 2006.10.05
Сергій Негода
Про Степана Руданського
Літературознавче есе-роздум
Новітня художня література
кінця ХХ та початку ХХІ століть
Найбільшого досягає не той,
хто йде правильним шляхом,
а той, хто його прокладає.
Андрій Коваль.
На крутозламі двох останніх тисячоліть підняти тему важливості художньої літератури кожного народу – це не лише зачерпнути великим історичним ковшем духовний пласт глобальної культури, нашарований попередніми тисячоліттями, а насамперед збагнути вселенський зміст цього невиміряного пласту. Як складалося духовне життя людини – так і складалася мова, а згодом і література. Наше завдання збагнути весь літературний та духовний досвід поколінь, примножити його і передати нащадкам. Але не просто передати фізично на будь-яких інформаційних носіях, а передати з теплотою серця, з гостротою думки, з щирістю і щедрістю душі. Новітня художня література, як і мова, не тільки не втрачає свого духовного обличчя, а навпаки, виблискує сріблом-золотом новизни і оригінальності, вона продовжує сіяти добро в наших живих душах. Сучасні літератори продовжують дивувати читачів досі незнаними гранями свого таланту.
Але, щоб зрозуміти новітню художню літературу, важливо толератно розмірковувати над символами та образами сучасного добросвіту в мистецтві, необхідно його вберегти від зла, а губи свої від звуків лживої мислі. Література постійно збагачується новими творами, які народжуються у процесі життя під впливом мистецьких ідей сучасних митців. Життя і література взаємозв'язані і взаємопереплетені, тому то й літературна мова – це вагомий духовний спадок, чисте джерело душі народу.
Новітня художня література – яскравий виразник характеру складного часу та глобального простору буття живих душ, вона найбільш образний виразник загальної культури нашого світу. Її літературна мова – один із яскравих виявів творчості будь-якої доби, дякуючи тому, що образна мова – найсильніша зброя для міцного довгочасного владарювання, ось чому великі письменники стають справжніми завойовниками духу, думок і помислів багатьох народів. Коли людина знає багато літературних мов, вона має багато ключів до інтелектуальних та духовних таємниць. Пам’ять часу та простору митці постійно кодують у символах, у тих словах, в яких можна сховати думку про найпотаємніше та сокровенне. Це дуже важливо для живої людини, а особливо, коли духовна істота знаходиться на полі життєвої битви за власні духовні ідеали. Не знати сучасні художні твори – значить дуже мало знати про себе та своє духовне життя, про своє місце у житті свого народу. Новітня художня література – досить складна, іноді її порівнюють з небезпечною зброєю, якою може заволодіти дикий звір. В усі часи розум непокоїть духовна воля творців, а щоб її осягнути, потрібно досвід і внутрішню свободу душі... Отже, аби глибше зрозуміти це явище в літературі, осягнемо поняття суб’єкту в літературному творі. Це автономна особа у літературному тексті, що має вирішальний вплив на істину, правду, інтереси, оцінки, думки, установки, презумпції та характер літературного напряму, який сповідує автор у своїй письменницькій практиці. Суб’єкт в художньому творі частіше всього виступає, як можливий масив, що використовує і творить форму виразу та формат змісту твору. Цей складний суб’єкт покликаний актуалізувати сприймання твору і містить в собі такі елементи:
• ліричний суб’єкт твору, що будить думки реципієнта-читача;
• персонаж твору, що звертається до емоційної сфери читача;
• наратор(оповідач) твору, що керує внутрішніми перипетіями, конфліктами у творі;
• резонер автора, що вказує на морально-цільові настанови читачам;
• дублер автора, що ховається у підтексті твору;
• внутрішня енергія автора, інтроспекція духовної сфери на суспільні процеси, природні явища у творі;
• центр усіх актів мислення у творі;
• центр усіх переживань у творі;
• децентралізоване втрачене «Я»(дискурс);
• внутрішні істоти образу-типажу у творі;
• самодостатня істота, яка відповідає за цілісність твору;
• непроникні межі власного «Я»-творця, яке вказує на його смерть у творі;
• трансцендентне «Я», сховане в концептуальній ізоляції, нав’язує міжсуб’єктні відношення точок зору у творі;
• інтерпретаційне «Я» психічних комплексів у творі;
• інстинкт творця, що зазнає різних потягів, які облагороджуються у творі на соціально-діяльні, творчі цілі персонажів.
Особливістю світорозуміння літераторів початку ХХІ століття є притаманний їх життєвій позиції "всесвітоцентризм". У центрі уваги, змальованого митцями перебуває абстрактна Всесвіт-душа, а сам митець у ній знаходить і співвідносить власні точки зору на її життєвий шлях. Митець власним мово-світом відкриває невидимий для читача живий Всесвіт образів, істот, смислових прошарків тексту. Усе, про що ідеться у творах літераторів початку ХХІ століття осяяне особистим ставленням автора до себе, як Всесвіту. Це є результатом скерованого на «потайний фокус» побаченого, осмисленого й пережитого крізь призму особистого, етичного та естетичного ідеального Володаря Всесвіту. Підсвідоме відчуття того, хто керує діями живої істоти характерне для життєвої позиції й творчості авторів в цей період. Вплив творця на живу істоту та її Всесвіт-душу через призму глобального конфлікту добра і зла. Конфлікт творця та сотвореного ним Всесвіту позначені в творчості літераторів гострим відчуттям дисгармонії, що панує у хаосі, в якому живе митець. Відтак глобальний трагізм є визначальною рисою, характерною для світовідчуття «двадцяти тисячників».Такому «фокусу» притаманні характерні риси. А саме. Трагедія внутрішньої свободи сприймається митцями, як глобальна доля, зумовлена не лише обставинами творчого життя, а й взяттям на себе глобальної відповідальності за трагедію сотвореного духу у людині, за драму його живого духу, яку справді розуміють тоді, коли відчувають «нещасного» у самому собі. Розуміння тексту, як фокус-центру, навколо якого будується перспектива мово-світорозуміння. Відкриття таємниці інтересів образу автора знаходиться у площині інтимного, собі подібного до добра, адже жоден митець не бажає собі зла... Передача суті творчого акту мільйонів живих істот, розчавлених трагічною добою глобальних катастроф, через їхню гостру невдоволеність здобутим відчуттям віри, любові, надії на щастя, на добро.
Літератор початку ХХІ століття проникнутий виразним відчуттям «заклятості своєї долі», запрограмованої колії життя. Провина митця, ідеали якого «програмують» живу істоту, приховується у цілях, якими творець намагається випередити своє майбутнє. А свідомий творець вкладає в образ «щире» та потайне, і тільки Вища інстанція творить це потайне через його внутрішнє рай-пекло, прагнучи, втім, не втечі від себе, від його проблем, а спокою серед таких, як і сама. Проте енергія творчості митця починається з необхідного, із сердечного страху спілкування на рівних з Богом, з осягнення в собі правди Божої й сповіщення її живим людям.
Творчість митців початку ХХІ можна осмилити, як прірву, з якої ллється вода на Всесвітній млин, всупереч Господньої волі. Так іноді в творах нових митців прослуховується пророче послання. Проте згодом виникає відчуття Провини Пророка, покликаного "і мертвим, і живим, і ненарожденним" "святую правду возвістить" у тому, що ця правда є на даний час невидима, нереальна, її не можуть відчути невинні істоти Всесвіту. Страшна, тому і утаємничена правда митця живої Всесвіт-душі. Сказане, врешті-решт сподіваюся, увиразнює значення творчості літераторів цього періоду в історії філософської думки України. Творець – філософ і не намагається у своїх творах дати однозначну відповідь на смисложиттєві питання живих істот. Численні митці-інтерпретатори виписують у творах відповідь на питання, які повинен розв’язувати самотужки кожен сам для себе. Володар будь-якої душі дослухається власним серцем руху глибинних живих течій, прихованих за зовнішнім плином буття, течій, що не вкладаються в жодну раціональну схему й можуть бути лише відчутими ледь-ледь, десь на межі життя та смерті. Але це ледь-ледь відчуття має суттєве значення, зумовлюючи переполох глибин і вершин під час філософського осягнення дійсності. Так виник сучасний напрям у мистецтві – трансцендент.
Якби не поповнилася майстрами слова та творами українська література початку ХХІ століття, то слід виділити в літературному процесі цього періоду різні формати спілкування між митцями. Особливого значення у літературному процесі цього періоду набуває презентативний формат. Неначе велике диво, українські митці отримали в цей період добру порцію страху, як «характерну» внутрішню так демонстративно-зовнішню свободу творчості. Напочатку 90-их років з’явилися необмежені можливості для духовного вибору митця у прагматичному середовищі, де панує хаос, свобода, воля. Здається, цього прагнули дисиденти та «шістдесятники». Ось так із примарної ліри «шістдесятники» викували тризуба. В 90-і роки гірко далась митцям творча мандрівка Україною, проте вона подарувала творчу свободу від цензури, засобів масової інформації та ідеологій. Первинне терпіння болю, від якого багато хто ще не очунявся, вишпарувало не одну молоду душу. Масні слова напустили манну у літературу. Навчений досвідом перших десяти років у незалежній державі молодий літератор самостійно розпочав крокувати у велику літературу. І чого слід було чекати від письменників та поетів на початку ХХІ століття? Але не сором’язливості, як це практикувалося в радянські часи, адже наша держава митців не піарила. А народ отримав можливість вибирати різну літературу, як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус...
І ось тут майстри слова опустилися з високих духовних вершин до земних низин. Свобода творчості віддячила так, що в читачів аж дух у п’ятки заліз. Всі одразу зрозуміли, що художні твори не покликані займатися профанацією культури в суспільстві. Українська книга ледь не віддала богові душу, і майже повністю втратила авторитет у суспільстві. Проте міцний грунт «класичного твору ХХ століття» не зрадив свого духу, а піднявся ще на один щабель вгору... Часто у боротьбі нового зі старим перемагає добре забуте старе.
В середині 90-их приватні видавництва України помітно призупинили друкувати українську художню книгу. Поети та письменники умивалися гіркими сльозами. Усіх живих корифеїв слова це зачепило за «живе». «Пряма мова» більшості митців того часу починалася зі скарг на матеріальне та духовне становище народу. Поет в Україні став менше, ніж лихвар. Літературний «хліб» зник навіть у тих, хто його мав у радянські часи. Час почав випробовувати майстрів слова на «виживання». Якщо в радянські часи в літературі панували досить чіткі критерії образів «ворога», «зла», «братерства», «добра», то в перші роки незалежної України усі критерії швидко розмилися, стали ледь-ледь видимими. Зникла художня «улесливість» змісту, «навіженість» образу в творі давала можливість митцю отримати свій шматок хліба. Літературний критик махнув рукою на власну позицію, перестав метати блискавки, гніватися, горя вистачало від невлаштованого життя. Так вкрай несподіване заціпило критика і похитнуло «правду і кривду» вліво від канону, всіх влаштовувало байдуже розуміння парадоксального в художньому тексті, змістилися орієнтири, порушилася системна ієрархія у мистецтві, виникла відверта манера «вигляду», яке покривало серце мокрим рядном сорому. Письменникам, критикам приходилось самотужки мучитися, визначитися у літературному поступі, не маючи зовні підтримки та чіткої філософії в мистецтві. Митців саме враз дійняв «грунт». А в цей час верхи та низи просто почали гребувати усім і навіть національною культурною елітою. Більшість митців подались світ за очі, за кордон, шукати заробітку. Це була пора «внутрішньої заблокованості» митця, а от сіль землі залишилася сам на сам у злиднях, у «внутрішній еміграції», адже повністю визначилася з власним творчим кредом. І їй було дуже страшно усвідомлюватися в такій національній прірві, мороз поза шкурою йшов від одної думки про тюрму душі в соборі наших душ.
В цей скрутний час серед так званого «нового дискурсу» молодих митців, яких іноді називають "загубленим покоління" чорних 90-их років, знайшлися достойники мистецької еліти, яким у «наївному прагматизмі» до дійсності вдалося таки переоцінити себе та свою свободу творчості і піднести догори планку актуального неоавангардизму в українському мистецтві. Тож новітня література України не пасла задніх, а перебувала у вільному розвої. Власне, в кінці ХХ століття вона вирізнялася регіональністю, замкненістю митця у собі. Підтримувана нескореним духом корінних «фаворитів» часу, вона на диво в цей час добре оволоділа «відвертим» стилем метафоричного письма. Адже фундамент «магічного» українського письма заклали у ХХ столітті Ліна Костенко, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Емма Андієвська, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Михайло Стельмах, брати Тютюнники, Василь Земляк, Володимир Прилипко, Олег Чорногуз та ще відоміші і нині сущі митці.
Та сталося щастя, новітня українська література кінця ХХ століття виростила на своєму полі «солодко-кислі ягідки» постмодернізму Олеся Ульяненка, Леся Подеревянського, Сергія Жадана, Степана Процюка, Юрія Андруховича, Юрка Покальчука, Василя Слапчука, Юрія Винничука, Олександра Ірванця, Віктора Неборака, Володимира Яворського, Миколу Воробйова, Ігора Бондар-Терещенко, Валерія Ілля, Василя Махна, Тараса Федюка, Павла Вольвача, Андрія Кокотюху, Олега Криштопу, Василя Портяка, Людмилу Таран, Оксану Забужко, Галину Паламарчук, Ігора Римарука, Василя Герасим’юка, Галину Тарасюк, Марію Матіос, Ярослава Голобородька та ще нерозкручених сучасних митців. Проте не така вже й приголомшена іронічними «теревенями» постмодерністів Україна. Потрібна неабияка оптика, щоб розібратися з іронічно-еклектичною манерою цієї західної мистецької хвилі в українській літературі. І вже на основі «власної легенди» на початку ХХІ століття молоді поети запропонували новий напрям у сучасному мистецтві, більш «позамежовий з джерелами», більш креативний, первинно-рефлексивний. Вперше про цей напрям заявили на Всеукраїнському фестивалі актуального мистецтва у Вінниці поети, які утворили в травні 2003 року групу «ЛІРИКИ TRANSCENDENT’А». Хто цікавиться сучасною філософією, ті розуміють, на які межі вийшли молоді митці. Вінницькі поети запропонували засобами мистецтва діймати Всесвіт живих, усіма способами відчути його у собі, а не ошукувати його творчими засобами, і відшуковувати його в інтересах гармонії життя. Так трансценденти запропонували принципову точку зору, як право самотвортися і організовувати буття у мистецтві не полярно, а номінально.
Цілком пристойно виразили себе ті, кого час взяв на глузи. І аби здіймати глум в головах моїх опонентів, зазначу це був виклик на всі чотири сторони для тих, хто плентався у хвості мистецьких артефактів постмодернізму кінця ХХ століття. Цей напрям проголосили на фестивалі актуального мистецтва не ради самореклами, а щоб автономно вийти своїми манівцями в літературу.
Як це не дивно, але в наш час в мистецтві превалюють «болісні» чинники придушення «живого» в людині. ПРАВО на веселкове «зависання» душі та духовне «гетто» тлумачиться критеріями обставин «злиденного стану». Проте серед когорти «розкручених» митців панує культ «корумпованої еліти». Інтереси художньої та інтелектуальної еліти України ніхто не ігнорує, проте ця еліта отримує великого «незалежного облизня» від споживачів мистецтва.
Найцінніша молода еліта просиджує у глобальній мережі, шукає там омріяний закордон, її інтелект скоріше служить віртуальному простору, ніж реальному. А нема де правди діти, культурна еліта просто позбулася можливостей повноцінно реалізувати себе у суспільстві... Розумієте, молодь не в силах відмовитися від свого отриманого в мережі «віртуального щастя». Там волають про звільнення від відповідальності за свою душу, там за душу тепер відповідають ЗМІ, і верх бере культура віртуальної мережі. У мережі верховною стала прагматична культура задоволення вітальних потреб, комфорту інтелектуальної, технологічної діяльності. Інтелектуальна еліта мережі розумно і толерантно веде боротьбу за добробут своїх віртуальних громадян. А що роблять митці у своїх віртуальних літературних державах? Невже вони там ховаються у свою шкуру? Чому більшість літераторів зараз шукає в мережі своє щастя, і знаходить там своїх друзів, колег по спілкуванню, не тут, зараз, а чому саме там? Хто це напустив віртуальної мани в очі? Чому – на одчай Божий – віртуальний простір бере нас на свій понт? Десь там, далеко культура, а у нас тоді, що …
На початку ХХІ століття талановиті митці залишили себе не у книгах, а у віртуальному просторі. Але той «приємний» час вже прожито, і ми тепер маємо у вінницькому літературному процесі майстрів нового художнього слова в особах Катерини Калитко, Віталія Борецького, Юрія Сегеди, Юлії Броварної, Любов Гайжевської, Ганни Заболотної, Ірини Зелененької, Леоніда Борозенцева, Андрія Стебелева, Василя Вертипороха, Татіани Комарової, Наталії Іванової, Олега Кадочникова, Ігоря Шурова, Андрія Орленка, Наталії Асєєвої, Марини Акімової, Віктора Мельника, Лариси Ємельянової, Едварда Галстяна, Людмили Качуровської, Лариси Любчик, Олени Бурлак, Віталія Монастирського, Миколи Позднякова, Олександра Пономарьова, Юрія Насіковського, Зої Тищенко, Олени Асачової, Миколи Кротенка та інших неординарних митців. І щоб все це не пішло в прірву «вічності» зазначу, що самостійний творчий поступ цієї когорти митців визначив саме активний формат стосунків у літературному процесі. Не буду фаворизувати та аргументувати цей масив імен, просто перефразую відомий афоризм-репліку шістдесятника Івана Драча: " Ми віримо в магію слова цих митців, але ще не віримо в українську літературу".
Подивимося правді у вічі, новітню літературу пересічний читач обминає десятою дорогою. Реального авторитету в нашому суспільстві вона немає. Проте в глобальній мережі цей читач активно спілкується... Віртуальна література не голосна, скоріше внутрішня. Я назвав би її «нерезонансна література». Але в глобальній мережі панує вільна конкуренція, перемагає не «гаманець у кишені», а міра добра та розуміння.
Невже. Українська книга зараз споживачам мистецтва не потрібна? Чому її не купують. Невже ми просто отупляємося без духовного вжитку. Відомі літературознавці академічних установ відзначають поверховість та маргінальність популярного тексту в глобальній мережі. Цей текст там популярний, має свого читача. І не те що молоді митці задрали свого носа на глобальний нігілізм в світовій літературі. Культурна молодь просто зіткнулася із ворожою «китайською стіною» чванства в реальному середовищі. «Культурний текст» не є більше вигідним для отримання авторитету у суспільстві, такі колізії сучасного духовного ландшафту України. А в своєму утвердженні саме цей елемент є потужним і навіть вирішальним чинником добробуту... Волосся стає дибом, коли бачу, як шукають інший грунт, не культурно-духовний, заради отримання авторитету. А за 15 років усякого того «бунту» було, і його вже – кругом, він просто потворив собори наших душ, зачинив їх у внутрішньому гето. Як добре, що його уподобала попереджувальна реклама найбільш вживаного в суспільстві напою. Надіюсь, що вся ця каламуть після української зими кінця ХХ століття на весні ХХІ століття спливе чорною рікою.
Трудна та ефемерна сучасна любов «патріотів» в Україні до наших митців. Споживацький «пухлий гаманець» переважив всі здорові глузди. Невже контекст терміну «духовна художня культура» вичерпався, пощезли «читачі» художнього тексту, проте більше стало «глядачів» та «слухачів» «західного» голосу і того, що пропонує реклама. Культ віртуального мистецтва під блиск рекламних банерів і нашої каламутної совісті має вплив на колишнього читача, як же так, що ми задовольняємось імітацією культурного життя у власній душі... В одну душу і попа, і «гопля». Великі «гаманці» зігнули в три дуги колишнє читаюче суспільство. Віртуально заражені «вседозволеністю» віншують «електронну» культуру людської душі. А художня книга десь на відшибі у суспільстві. Невже ми втратили «грунт» під ногами?
Традиції добра і сорому вже не є критеріями світської кліки. На виду одні комерсанти та нувориші, а лихварі на службі. Тепер молодому митцеві можна все, тільки не друкуватися. Все інше публічно дозволяється. Невже людині можна бути навіть бараном, що дивиться на нові ворота замкненого власного собору? Можливо. Наводять полуду на мої очі песимістичні настрої мінус-літератури, в той час як автор ціннісної плюс-літератури не може вирватися за геркулесові стовби злиденної межі.
Гірка пілюля випала на долю новітнього літератора. Все тепер треба підкріпляти не тільки словом і ділом, а ще й пухлим гаманцем. Від перших років свободи творчості і до сих пір наш літератор гне свого горба на «приватного» видавця. Отже, наш час – це час втрати себе та реального. Мені набридла мертва мовчанка аристократів духу. Хай молоді душі набивають собі шишки! Не треба культурі догоджати так, як догоджаємо невидимому Молоху часу. Досить просто спалахнути веселиком дитинства і не дати себе з’їсти свавільній ненажері-цивілізації. Цей дитячий спалах на вагу золота. Не даймо спровокувати ворожнечу із злиднями-«жертвами» та панами-«гаманцями». На біса набивати шишки і кишені? Будьмо надзвичайними і життєрадісними, тоді матимемо міцніший грунт під ногами. Час сподівань минув. Настав час турботи та звершень. Молочні ріки і масляні береги комунізму скисли. Ловіть себе у відкритих дверях душі. Знайте своє діло, і веремія злиднів вас не візьме.
І все-таки, вибачте за цей галас у пустелі, зараз він нікого не цікавить, всіх цікавить новітня література. Впадає у вічі те, що художні тексти тих, хто увійшов у літературу в період «чорної» незалежності України, мають підрізані крильця. Автори виводять читача на шлях відкритої та відвертої розмови про «варварську» людяність, про межі блага, добра у середовищі українського маргінесу. Така правда в нашому складному житті. Пера авторів виявляють «унікальну правду», яка в іронічній та щирій метафориці, в приземленій символіці часопростору відчуває «холеру» у душах сучасників. На вільному та відкритому магічному ландшафті автор вихоплює «халепу» і осягає її в сублімованому «розбитому кориті» мрій та сподівань. Так, магічне світовідчуття митців до всеохопних норм українського маргінесу скорегувало сучасну ментальну складову художніх текстів. І це не виняток, бо міф про втрату волі у творчості митця переконує мене у тому, що легенда новітньої душі просякнута звичками постійної поразки, образами-утопіями, типажами-маргіналами, символами втраченої свободи, відмовами від духовного буття... Як говорив Василь Стус: "Терпи, терпи, терпи - терпець тебе шліфує, Сталить твій дух - тож і терпи, терпи."
І про яку «мистецьку безвихідь» можна говорити, коли в 90-і роки став яскравіший та гнучкіший хронотоп(часо-простір) витвореного загадкового гіпертексту. Помітно те, що митці вийшли за межі технологічних вимог «письма», пишуть так, неначе йдуть на хрест. Адже сьогодні ніхто не вбиває поета. Проте сьогодні «замовлений» естетичний час і простір у художньому тексті!!! Як ви думаєте, ким? Тільки автором. Так, я піддаю вогню всю свою інтерпретацію новітньої літератури поза соціумом, поза державою! Вже не треба шукати для свого народу Голгофу. Вже не треба підбирати віжки для пояснення літературного середовища. Ми осмислюємося внутрішньою магією життя. Ніхто вже не стріляє в генія. І вже делікатний сміх і сльози, сльози вже не такі гіркі... Рухома естетика перевертає все догори дном, і мудро поступає, бо клята халепа знайде за що вчепитися.
У минулому літератори добре орієнтувалися у підводних течіях культурної політики, навіть постійно вивчали напам’ять та цитували праці класиків соціалістичного реалізму. І підбивали відповідні клинці до радянської еліти. А вже тоді, в кінці 80-их все «прикладне» і «соцреальне» «письмо» пішло під три чорти, зникла і державна копійка на замовлення для письменника. Отак, вилетіла в трубу ідеологічна орієнтація митця, вона тепер боляче відгукується у душах не тільки «шістдесятників», а і новітніх митців. Більшість радянських митців тоді осіла в державній номенклатурі, бо розуміла свій статус «ідеологічності». З цього приводу зазначу, багато моїх ровесників, молодих літераторів Вінниці, настільки далекі від чванства номенклатури, що п’ючи переповнену гірку чашу разом зі своїм народом, плекають тільки свої творчі задуми.
З початку ХХІ століття першу скрипку в нашій літературі ведуть активні митці, які на свій розсуд вибудовують «рухому естетику» художнього в тексті. І часто терплять фіаско! Отак отримується досвід творчості. Тут все нове, тут немає проторених шляхів. Звучання нових котурнів часу потребує не стільки ідейності, скільки пристрасті та завзяття, енергетика нових людських відношень, нового художнього світу превалює в тексті. Зразок такого «письма» можна знайти у вінницької поетки Татіани Комарової , зокрема в книзі «Вершники амальгами». Кожен її текст по-особливому перехоплює дух читачеві. Тут використовувані пратексти, пласти фольклору, народні міфи, на яких майстерно витворений образний масив художнього світу. Звертаю вашу увагу на те, що молоді митці часто фокусують свій світогляд на помежовій симптоматиці образу? Вони витворюють на ній щире послання внутрішнього Господа до читача, до сучасника, до героя, до себе.
Відомі прозові твори вінницьких письменників Віктора Тимчука, Віктора Рибачука, Олега Кадочникова, Марини Акімової, Андрія Стебелева, Віктора Мельника породжені правдою-тризною про наше життя. Автори тонко відчувають внутрішнє диво образу, і навіть стилістично ототожнюють це диво з викликом тим, хто став глухим і сліпим до мистецтва. Останнім часом перипетії здорового глузду життя не бажають забивати авторам памороки, а просто колять всім очі. Неприємна правда про себе, а тим більше, коли винаходиш себе в маргінальному образі... На душі стає огидно. Людська подоба губить в голові клепку. Істинна життя настільки стає неістотною, що годі сумніватися, що тебе хочуть збити з пантелику.
Свій, в дечому інваріантний(незмінючий) вимір «художнього» сформували "дев'яностики" у напруженому «динамічному» гіпертексті. Так, їхній дискурс з відкритим забралом перед класикою, але в контексті естетичного освоєння тексту-Всесвіту початку ХХІ століття його можна розпізнати у царині метаморфоз того, що бере за «живе». У постійній генерації смислів, у вічній зміні параметрів художнього автори увиразнюють локальний, проте переломний вимір вертикального часу, в якому відчувається зміна напряму вектора творчості і земної горизонталі всесвітнього буття. Таланти завжди вишукують сакральні смисли життя на Землі, для них закони не писані, і згідно власного естетичного виміру розуміють за ними нашого сучасника. І це розуміння смислу життя відображає творче кредо майстра слова в ХХІ столітті. Так, за щирою правдою предків, життя є рух, а рух треба підкорювати, життя є дух, а дух треба удосконалювати, розвивати, життя є істиною у творчому поступі. Духовне буття не закриває очі на істину. Зараз митці в пошуках надзвичайних степенів своєї свободи.
Молоді автори загрібають жар своєї душі голими руками, від трагічної любові забиває їм подих, а від ідеального та безсмертного бігають мурашки за спиною. Таке гостре характерно-питоме уявлення про Всесвіт у собі молодих митців. Тому вони не оглядаються на свідків вчорашньої неволі у мистецтві, і не падають духом від постійних невдач у здобутті власного «гаманця».
А чи митцеві з початку ХХІ століття твориться вільно? О, твориться по-чорному. Часто треба очищатися від скверни, духовно дистанціюватись від диявола у самому собі. Приходиться відшуковувати у собі творця, ховатися у бліндажі своїх «інвектив» і творити ради виживання. Зрозуміло, що кожний з молодих митців може опинитися за бортом літератури, якщо не знаходитиме себе і своє «письмо» у своєму культурному середовищі. Нечитаючий соціум тепер не відрізає поетам свій кусень хліба, а навпаки відбирає його у нього, спонукаючи його до фізичної праці. Азбучна істина «гаманця» – турбота про акутальне та нагальне, аби не думати, що усі люди одним миром мазані. Сучасний митець, як обстріляний птах, витворив себе у «текстуальному» пристанищі власної ліричної душі, у нього одне крило тут, а інше там… в авгійових стайнях життя.
Пам’ятаймо, що кінець ХХ століття - це час ефемерних поетів, яким прийшлось по-новому відкривати Америку, це роки досить тяжкого, повного занурення у таємну підсвідомість народу. Це підтверджує магічне міфотворення «свого часу» у поетичному тексті Вінниці. В текстах дев’яностиків є особлива, відкрита точка зору автора на магічну реальність. Вона себе виявляє в аналізі української «дикої» прагматичної філософії волі українця кінця ХХ століття. Зазначу, що аналізуючи художній вінницький текст як реальність, я навмисне залишаюся в «ментальній» оселі свого подільського «бачення», проте завжди марю проблематикою душі сучасника-митця, і обираю для читача притаманні мені стильові критерії художнього тексту. Я думаю, що це тільки підтверджує мої думки про новітню літературу.
Художні, якісні складові героїв-типажів не стільки метафоричні, скільки метаморфічні. Тобто, людська гідність виявляє себе через духовну, мінливу складову, яку визначає життєвий процес «духу» героя. І тут не тільки класичні естетичні критерії «огидності», «потворності» переходять у «благородне», «духовне», тут добре і зле взаємозалежне. Як правило, протягом художнього часу відбувається магічне взаємоперевтілення ліричного героя, духовна зміна його точок зору на життя. Саме в текстах дев’яностиків трапляються досить часто рефлексивне позиціювання до зображуванного. Водночас концентрація уваги на осквернених та занедбаних соціумом людських душах переповнює реальну присутність авторської точки зору. Хіба, що сучасний читач ні сном ні духом про таке екслюзивне «письмо». Але вінницькі культурні ландшафти – це теж культурницьке «письмо» з повсякденним безформеним мотлохом у місті, гіпертрофованими будівлями з обшарпаними верхніми поверхами та суперстильними першими поверхами будівль у центрі. А що ми хочемо від митців? Ні пуху, ні пера.
Можливо, так митці здебільшого навчились маскувати свою психологічну несумісність з реальністю, викриваючи її, як правду ірреального життя. Вони ні пари з вуст про актуальне. Позиція сучасного поета стає неоднозначною, а навіть не є відчутною для читача, у його духовному світі. Отак. Ні за цапову душу пропадають поети ХХІ століття.
Насправді, не багато художніх першоджерел Вінниці надруковано у наші часи, тому не легко адекватно опанувати саме сенс творчості вінницьких "дев'яностиків", хоча вони далеко не «тіні забутих предків». Мене неодноразово дивував ліричний вітер в книзі Татіани Комарової «Вершники амальгами», що переходив іноді у духовне торнадо поезії. І це були найславетніші позови голої правди «чорних» часів перших років ХХІ століття України. Після вільних, духовних невдач, холодний вітер вільного духу спромігся відродитися в тексті Комарової. Навіть після ідеологічних потурань її молодих "вершників" духовними наставниками з радянської доби 80-их, нам ніде дістати правди тих часів. А чому саме так реалізували себе у новітній подільській літературі молоді автори? А тому, що дискурс духовного часу і культурного простору був подібний до землетрусу, який якісно змінив духовний ландшафт людини кінця ХХ століття. Справжній поет – ні живий ні мертвий у просторі і часі. Він налякано вражений своїм життям. Навіть, якщо домовину простору оголошує революційний час духів, він ні гу-гу, адже під собою не чує ніг, бо літає.
Саме дякуючи молодим митцям кінця ХХ століття, духовне життя у Вінниці в той час втрачало старі ідеологічні орієнтири, а «свідоме» життя народу було дезорієнтоване, воно ледь-ледь наповнювалося інформацією про новий естетичний та етичний простір і час... Українська література здала свої позиції північному поліграфічному феномену. У житті Вінниці – українська мова, тільки починала домінувати над російською, духовне інформаційне середовище будувалося на білінгвістичному статусі. Саме це мало визначальний сенс для існування духовного середовища у Вінниці. Така була правда життя тодішнього молодого митця. Щось подібне відбувалося і у творах талановитих «дев’яностиків». Естетичний світ міста якби повільно падав до ніг читача, а не піднімався до вічної «проблеми» життя людини... Саме тодішня білінгва, визначала популярність поета в середовищі, а талант сам визначав тільки одну, власне мову твору. Саме полілінгвістичні тексти кінця ХХ століття вказують ерудицію митця, на його духовну месійну складову у тодішньому середовищі. А щоб упізнати в юрбі саме поета, треба з’їсти не один пуд солі в мовах. А чи тим вітром віяло з заходу та зі сходу на Україну? Не я буду, і перші і другі були нечисті на руку. Україна одвернулася від усіх. І знову не на наше виходить у літературі. І на одчай Божий до цих пір ловимо гав.
Варіативний масив мовних здобутків у царині відвертого та відкритого «письма» митців Поділля вказує на те, як ускладнився духовний каркас літературного герой. Не святі горшки ліплять. Цей герой не стільки великомученик, скільки конкретно голосний до звершення свого бажання жити, його біль у самовідчутті і неминучості боротьби за себе в оточуючому середовищі. Так, на ньому світ не зійшовся клином, цей герой духовно відповідає лише за себе, а не за якусь іншу живу субстанцію. Здається, ліричний герой втрачав грунт під ногами, саме у такому контексті, він являє себе, як тонку «стихію живучості», напустивши мани «ідеального» гріха в очі сучасника. Так, цей герой не до серця і не до лиця вишуканим гурманам, яких тоді взяв на пушку митець. Фабульний фактаж гіпертекстів вінницьких митців дуже багатий саме такими позовами. Ерудиція митця та фактурність, технологічність відвертого знаходила живу нитку реального в художніх описах, пейзажах, портретах, листах, щоденниках, інтер’єрах, інтроспекціях, медитаціях. В них митці скоріше звертаються до самих себе, ніж до читачів, саме це свідчить те, що внутрішній світ керує митцем, а не навпаки.
Вінницький художній текст кінця ХХ століття коїв внутрішню духовну владу над самим митцем. Саме через полілінгвістичну мову твору, автор викриває в собі «духовну» людськість, іноді, не звіряючись з вищими духовними інстанціями. Проте вінницькі «дев’яностики» ще сильно тримаються у колі класичного номінального художнього слова. Так себе веде, як правило елітарна когорта рафінованих інтелектуалів. Еліта, міркуючи про естетичну правду життя у своїх творах, протиставляє себе безсмертю, і, я думаю, що митці не помиляються.
В український світ ХХІ століття увійшли наративні твори «дев’яностиків» – це тексти-відвертя, тексти-роздуми, з багатими підсвідомими вироками долі, глибокої й глибинної пам’яті про «чорне» життя народу, з радощами знайденого ідеалу у драмі цього життя, з вільною душею полководців власних думок, з тонкою іронією втраченого у самому собі. З флюгером великого болю, з сарказмом, що розширює обрій світлого життя, з ірраціональним ракурсом виклику власної смерті, з натяками містичного плану, ці твори силоміць володіють нами, критиками. Саме високий рівень трансцендентного мислення вказує на ексклюзив новітньої подільської хвилі в літературному процесі України.
Саме у відвертості митця з внутрішнім пеклом у серцях та душах «прочитаних» досвідів Україна на початку ХХІ століття отримала новітню хвилю. Від внутрішніх надмірних проблем духовного переживання в світовій літературі назавжди залишиться саме цей час правди життя. Вона буремна, симфонічно тривожна. А щодо високого та пафосного стилю вона виявляє якісне відношення і найкоротшу відстань. Більшість рафінованих інтелектуалів сучасної літератури черпають собі "чтиво" з глобальної мережі. Така вже вона, мультимедійна(мережева) література 90-их, яка не збіднилася на благородних, не стала рабом в злиденних умовах існування «міфу про волю».
Мову цих сучасних митців осягає народ магічною любов'ю.
Чи зараз варто говорити про порятунок духу нового сучасника? Текст сучасного митця можна без перешкод купити у книжкових крамницях. Соціальний запит на духовну думку є. Проте душами сучасників володіють масс-медіа. Але з роками саме література кінця ХХ століття буде стояти на полицях храмів наук, бо вона не така потворніша, ніж література попередників, а навіть креативніша і за сучасну. В українських поетів кінця ХХ століття твір є магією душі, яка складніша і важча від ідеологічних парадигм...
Художня українська книга на радощах швидко знаходить одна одну, проте більшість з книг 90-их запізнились з друком, не реалізувавши власне той вітер часу у друкованому слові. Ці твори вже не є актуальними, вони просто заповнюють прогалини у ланцюгах теперішнього трансцендентного «письма». В доробку багатьох авторів сучасної літератури Поділля таких творів більше.
У житті свідомої людини - художня книга, як магічне духовне середовище, має сенс для існування Божого діла, правди життя. Навіть у будь-якому заангажованому творі духовний світ не падає до ніг читача, а піднімається до погляду вічності...
Настав час, щоб зрозуміти духовного сучасника, який - не в змозі своїм ідеальним прагматизмом виїсти собі серця. Тепер кожному доводиться мудрувати над власною душею... Літературні здобутки у царині трансцендентного тексту митців з Поділля вказує на те, що ускладнився позитивний образ автора, він не стільки є великомучеником, скільки конкретно голосний до звершення свого духу, його творчість і дух не у комусь, а у відчутті неминучості трагедії власного життя...
Творці художнього тексту ХХІ століття виявляють тонку ментальну майже демонічну стихію живучості ідеального гріха. І саме фактаж гіпертекстів вінницьких митців дуже багатий такими позовами. Ерудиція митця та фактурність відвертого вийшла на перший план в естетичному. А митці вже не говорять до самих себе, ними говорить мова, а вони говорять нами, читачами.
Кожний талант коїть внутрішню владу над собою, аби опанувати владу мови над собою. Автор творить по гарячих слідах вражень, благотворить саме їх, викриваючи у собі все людське, не звіряючись з будь-якими духовними інстанціями, він не проти сам повиснути у повітрі над усима.
Таланти завжди охочі дотримуватися унікального вислову, а тим більше на початку ХХІ ст. Бо їм належить духовний час. Серед них велика когорта рафінованих інтелектуалів. Вони, говорячи про правду життя, готові виявити правду безсмертя у власній мові, і не помиляються, адже творять духовну енергію – вічне в часі, в просторі.
Останнім часом в український світ виходять ті твори, які неначе блискавки, магічного, афористичного рівня, з багатими підсвідомими вироками долі, глибокої й глибинної пам'яті про життя, з радощами винайденого ідеалу у драмі життя, з вільною душею полководців власних думок, з тонкою іронією втраченого у самому собі, з колючим флюгером болю, з сарказмом, що розширює обрій духовного світла, з ірраціональним ракурсом виклику власній смерті, з можливостями містичного та фантастичного почування світу.
Саме концептуальне одухотворення в художній складовій теперішнього літературного ландшафту Вінницької літератури розпинає штори у позачассі і вказує на ексклюзив новітньої подільської хвилі в літературному процесі України.
Світові концептуалісти початку ХХІ століття накинули тінь на сучасну молоду літературу України, яка розпочала самовизначатися через власний смисловий знак, тобто концепт( від латинського слова сonceptus – думка). Мистецька цінність творів вінницьких концептуалістів вбачається не в формальних комунікативних властивостях тексту , а в ідеї цілісності твору та його субстрату. Як правило, до їхніх творів додаються авторські коментарі, зауваження про природу авторського тексту. Здебільшого сучасні автори подають у творах розгорнуту інтелектуальну концепцію художньої дійсності, героя, творчості, соціуму та ін. Мета концепту створити в уяві читача нематеріальний, «неонтологічний» художній об’єкт або віртуальну субстанцію. Твори молодих вінницьких літераторів здебільшого втрачають суспільне значення, проте отримують нову якісну психологічну основу їхнього розуміння. Авторами-концептуалістами використовуються різні літературні прийоми: затемнення змісту, незримий сенс правди, алюзії, езотеричний тайнопис, мовний, магічний ритуал, фантастичну конфігурацію образів, максимальну рухливість утопічного змісту, парадокси, дискурси часу, простору, неунормовані зрушення в усталених мовних одиницях, цілі комплекти маргінальних образів, афективну фільтрацію потоку свідомості, поза сутню точку зору оповідача, орієнтацію на посвячених «просунутих» читачів, фрагментарність, частковість перспективи, динамічний часо-простір твору. Концептуалісти збагачують філософію твору за рахунок поліритмічності, полімасштабності, поліфонічності структурних елементів гіпертексту, часто використовують загадки та парадокси, одним словом збагачують проблематику розвитку художнього нутра авторського твору. Концептуалісти перетворюють текст у смислове, власне, феноменальне середовище, в яке вкладається авторське послання у вічну порожнечу Всесвіту. Отож, якщо читач не володіє творчим мисленням, само рефлексією, то прочитання і розуміння твору стає проблематичним. В більшості творах концептуалістів взаємодіє крилата еклектика афоризмів, естетичний хаос ремінісценцій, приборканий порядок пам’яті та правди, авторська точка зору шукає вітра в полі для вічного погляду вперед, внутрішня позиція та зовнішня точка зору оповідача визволена від будь-яких ідеологічних норм. Твір немовби в розумінні читача терпить фіаско, автор немов чаклує по усіх усюдах, визискуючи «вічне», «позаземне», вибудовуючи зв’язки, знаки, уявлення про духовні світи. Автори створюють по відношенню до читача не претензію, а амбівалентність. Лишають свій твір на поталу інтелекту, не соромлячись, що твір може піти порохом та за вітром. Концептуалісти постійно шліфують метамовну лакуну (оптимізують, економлять мовні засоби) дискурсного «письма» і якби свідомо орієнтують перо на окультурений еталон, зрідка, ситуативно тикаючи перо в небо, користуються ймовірним рухом комп’ютерної мишки. Як свій задум автори творять художній стиль і смак, зокрема у подільському літературному осередку концептуалісти в основному імітують своє «химерне» світобачення, по ниточці до клубочка збираючи мовний матеріал у народі, витворюють тематичну та естетичну манеру і духовну волю до спілкування з ним засобами образного мислення, штучними виявами емоцій та почуттів. Прошу зрозуміти і не путати духовну волю з вседозволеністю. Концептуалісти виявили містичну силу розуму, аби дезорієнтувати читача на парадоксах штучного інтелекту і штучно витворених почуттів у художньому творі.
Історію літератури кінця XX - початку XXІ ст. не можливо собі уявити без парадоксу добре захованого в текстах авторського образу чи так званої «байдужої істоти», яка не розуміє людських почуттів благородності, доброти. І чи повірить хто в її мистецьке життя, адже «байдужа істота» оцінює весь літературний світ зі своєї принципової точки зору на ідеали, на віру? Так, в концепціях авторських дотепів, гострих слів, понтів, епатажів, важких смислоформ сховався ескулап духу — якщо повірите — володар авторського Всесвіту. Звичайно, час плине у внутрішньому Всесвіті людини не завжди від минулого в майбутнє, усіх сучасників огортає по-різному це життя, іноді саме життя існує з точністю до навпаки. Не завжди все йде як на добре, навіть будь-який мудрий старожил робить переправу через внутрішній екстрім, аби заповнити внутрішні порожнини в душі, можливо, він це робить з олімпійським спокоєм «байдужої істоти», при цьому притискує або витісняє власний дух «обстріляного птаха». Біс їх знає, як різноманітні химерні істоти в людині, що населяють внутрішній світ сучасника, отримують своє втілення в образах оповідачів, авторів. Таємниця творчості завжди стоїть на сторожі. Туди не поткнутися. Одірвуть голову та покинуть на призволяще. Табу для сучасного автора.
А в наш час відчайдушно «не читаючих» шибайголов святкує тріумф урочиста «байдужа істота» в людині. Гостре слово, дотеп, те, що дає одкоша, сприймається мною, як несвідомий виклик власній «байдужій істоті». Чому тепер і зараз у свій внутрішній світ нам пропонує з’явитися саме автор текстів ХХІ століття? Так, саме з’явитися! Бо від згорненого в середині нас «нещастя» ми добре розуміємо себе, опановуємо себе, одиниці ті, кого опановують так, неначе заміщають їм смисл живого існування сурогатом існування за ради чогось. Але який смисл існування тоді і колись за ради справді чогось невідомого, авось, істотного, пізнаємо самих себе. Внутрішній вигляд порожнин «байдужої істоти» в сучасній літературі на перший погляд грубий і недбалий, стійкий і міцний по відношенню до самовиживання в скаженій війні між душею і духом. Певна річ, яка б не була чудова позиція, час не стоїть на місці, іноді, так-таки ворухнеться тонка внутрішня павутинка, яка відповідає за пошарпаний сором в істоті, і настане звичайнісіньке витіснення глибоко схованого «смислу», а в «байдужій істоті» очі рогом полізуть, ясна істота оволодіє «внутрішніми очима», їй-бо, здається, що її все-таки вже смикають автори, коли роздумують про минуле та неперебутнє. Стояча вода «байдужої душі» на інтелектуальних вітрах сучасної літератури отримує власну течію. І тут вже розпочинається зухвала гра машини часу, хто першим наздогонить енергію-щастя? Внутрішній простір людини, чи зовнішній інтелект природи? Хто виявиться хитріший? Хто першим ухопить ласий шматок енергії? Так розпочинається боротьба між альтернативою тіла і свого почуття. Одна обіцяє золоті гори, інше білий хліб життя. Боюсь, що автори, які використовують тільки «байдужу істоту» піймають на цьому облизня. Вже не так відкрито в літературі показує свої очі авторський гонор. Відчувається скверна в внутрішньому середовищі, бо його горішня частина не прояснюється до любові, але від неї вже треба щось добре засіяти, так майже око в око наш час заїдає «байдужу істоту», авторську позицію в художньому тексті.
Уявімо собі автора «власного життя», і ця, людина, покидає рай назавжди, показавши перед цим своїм читачам, як треба його любити, але зазначивши, що сенс «власності» порожній, адже «власність, як власне» не має інтересів після смерті. А тому автор їде за ради щастя в саме пекло, бо там щастя «власності і власного» немає. Душа і дух цієї живої «байдужої істоти» шукає в наш складний час альтернативу своєму існуванню. Наука вторинна, так як досліджує і формалізує тільки те, що вже відбулося, реальне. А чому література не втрачає у цьому свій сенс? Що спонукає автора до такого витіснення себе із раю. Адже література як первинне явище творчості, креативності мислення людини, в дечому подібна до відкриття нових знань. І все-таки, це все відносне! Вторинне явище може бути причиною для того, щоб створити і первинне. Ніхто не виключає подібної метаморфози. Як напрям часу не залежить від духовних процесів у людині, так і духовність — процес освоєння життя автором — не залежить від його внутрішнього часо-простору. Побіжний погляд на потаємні внутрішні сум’яття прагматичного сучасника засвідчує те, що ця проблема свободи вибору серед альтернатив вплинула на практично всі сфери нашого автентичного мислення. І ось чому!
Внутрішня істотність образів автентичного митця Подільського тексту спричиняє викривлення від уявної норми націоналіста-українця. В автентичному подільському тексті відбувається розшарування астрально-химерної складової усвідомленого простору дикого степу. Незримий субстрат кожного просторового прошарку дикого степу можна сприймати як сигнали з далекого минулого, тобто досить відфільтрувати шуми «творчою» уявою, і більше того, свідомо зануритися в них і розкодувати незриме, як істотне в нас самих. Духовний уклад людини дикого степу не треба розуміти як втаємничену вторинність лише психологічного субстрату. Через опосередкування автентикою митця, як «жертви усвідомленого сигналу» з Господнього верху і піднесеним читачу на блюдечку з окайомочками сенсом «утопії незрозумілого шуму» проростає зернятко дискурс-квітки в образі «оберегу життя» з цілісним світопросторовим досвідом та найменшим форматом вселюдського досвіду. Своєрідним заклинанням мудрості та гармонійності глашатаєм-митцем власних внутрішніх істот визначається напрочуд «фатальна доля» багатьох провідних фантомів в сучасній українській літературі, особливо їхніх текстів. Контекстне омовлення саме українських істот в наше нечитаюче "межипросторочасся" вже стало внутрішньою правдою, творчим кредом пересічного митця. Навіть, якщо не так одухотворено сприймати феномен внутрішніх фантомів-істот в мистецьких виявах-образах, в підтекстуальних обріях інстинктів авторів, їхніх світочів-понтів безнадійних оповідачів, пристрасних пломеніючих епатажів широких на душу розповідачів, місій, пройнятих правдою життя ліричних героїв, сповнених віри, яка самовідданно долає протиборства в мережі багатоголосих персонажів, то в сучасних умовах сприйняття української літератури, як шедевральної негідниці, від якої можна запалити у собі автетичний дух, що дозволить нескромну величність вільно запалювати інших і володіти усіма дискурс-сиптомами митців, чесноти яких ще не відправлено в спецхрани. А, що ховаються в нас самих, невже одне однісіньке бажання столу у достатках? А саме через автентичне світосприймання «чужого» і власного драматичного багатоголосся осмислюємося і відкриваємося сонцю, як незавершене життєве середовище, як будівничий народ, чиї творчі сили готові долати будь-які труднощі... Якщо висловлюватися без запитань, на які є безліч правильних відповідей, (як знати, чи не в цих відповідях будь-яка моя потуга чи турбота сприйматиметься сучасним аналітично-цифровим розумом і концептуально, і утопічно, і футорологічно), тоді неповторне в автентичних формулах внутрішніх істот-демонів здивує нас самих, закладе в нашу конфігурацію українського духу Божі першоджерела. Причетні до нас надії, знання водночас виганяють нас, митців, з особистісної таємничої автентичної матриці істот-кодів. Ядро всіх живлющих нас приводів викликає припливи натхнення до відтворення в подільському тексті тонкої гами внутрішніх істот, які утримують в нас спадкові почування , радості, смутки, які оформлені в образну символіку в наших підземеллях-«архетипах», форма і зміст яких розгортає та викликає в нас складні думки про минуле, яка переправляє «мертвих» в «обереги», в образи-протуберанці, які породжують контекстні та підтекстні значення Подільського тексту.
Яскравий фантастичний Подільський текст (зокрема автор співвідносить його історичне літературне ядро з творчістю Степана Руданського, Анатолія Свідницького, Марко Вовчка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Володимира Свідзинського, Михайла Стельмаха, Василя Земляка, Євгена Гуцала, Василя Стуса) зачепив усе, що є футорологічним виявом прагнень людської душі. Проблематика яскравого чи потворного майбутнього взяла гору над первородним гріхом людини, тобто творчість автора на всіх напрямах, передусім в сфері психопатології, психології, філософії, естетики, етнології і, не в останню чергу, індивідуальної психології мислення та віри сховані наші внутрішні істоти живої подільської людини. Власне, все те, що говориться в літературі про суть і сенс від імені оповідача (а чи вкладається воно в справжню істину, чи лише позірну?), обов'язково торкається основ гуманізму по відношенню до внутрішніх істот сучасника. Ба, навіть, коли справді визначні відкриття сучасної «байдужої істоти» були зроблені в межах художньої інтуїції, котра, як ми знаємо, до суто оберненого чи суто прямого напряму часу як процесу людської творчості не належить.
Вінницький феномен Ліриків Transcendent’a є передусім і понад усе заміщенням розмитих сфер внутрішніх «байдужих істот». Так, на серці постмодерну аж коти шкребуть від глобалізованого інтелекту, саме тому він витіснив з Подільського тексту «ідеальну істоту» у найбуквальнішому сенсі цього слова. А вінницький феномен «Ліриків Т» від внутрішнього незадоволення в усіх відношеннях переорієнтував образне уявлення на витіснене, «проблемне», первинне, своєрідне, творче. Проте відшукані «ілюзії» і відоповідні їм художні засоби існування внутрішніх істот в тексті ще не відкрили нам темний внутрішній Всесвіт. Пошук «байдужих істот» триває і далі, але ніколи по відношенню до свідомості внутрішні істоти не залишалися маріонетками ідей в тексті... Якщо точка зору митця з позиції психіатрії(критичне мислення душі), що переймається людинознавчою трансперсональною психологією(номінальне мислення духу), а тим паче не був філософом власної концепції «байдужої душі», тоді я розумію його своєрідне відношення до сучасного мистецтва. Спробую описати цей шок. У філософії постмодерну не бракує внутрішнього підґрунтя страху. Якось один вінницький постмодерніст запевняв мене, що йому ніколи не спадало на думку прочитати себе самого з точки зору перевтілень, подібних до тих, що описані в акадському епосі про ГІЛЬГАМЕША. Проте йому ясно і чітко уявляється перевтілення себе в точку зору оповідача з роману «Щоденники Горгони» сучасного вінницького письменника Віктора Рибачка... Постмодерніст самостійно творить «чорні» внутрішні точки зору на внутрішні істоти. Цей факт є важливим для розуміння своєрідних поглядів мислення постмодерністів. Побудова характерної істоти в художніх образах сучасників є для митців адекватною філософською ґрунтовністю художніх концепцій. На літературознавчих теоріях про дискурс-тексти Подільського постмодерну лежить виразне тавро тілесно-фізіологічного афекту перевтілення душі... Постійною точкою відліку для них є образ маргінала, йому ідентичний соціум, і неспотворена наратором внутрішня сфера образа, яка із змішаними почуттями неспротиву і майже неприхованого задоволення розкриває таємниці внутрішніх істот. Та оскільки внутрішня «байдужа істота» самого автора є унікальним пацієнтом(не типажем) для психологічного проектування на уяву критика, то я при своєму індивідуальному творчому стані, якщо не почуваю жах, то є його прямим виразником через призму подільського сучасного менталітету і світогляду. Привертає увагу те, що в Подільському тексті існує «паркан» між поглядом автора на той чи інший індивідуальний казус-парадокс та певним загальним культурним припущенням погляду пересічного читача. В межі цих «парканів» добре проглядається новозбудований постмодерністами «міст», який веде до сенсу існування «байдужої істоти» Всесвіту.
Подільський текст кінця ХХ століття залишив нам у спадок символіку високого «паркану» самотворчої душі, зверніть увагу на те, що феномен Ліриків Transcendent’a пропонує символіку духовних само творчих «мостів» між внутрішніми істотами. Наявність таких «мостів» дозволяє не обмежуватись вузькими рамками лабораторних кабінетів митців і спрямовує творчу інтуїцію у широкий світ моральних, філософських і релігійних припущень, які, на жаль, фатальні для долі. Проте такі, що заслуговують глибокого дослідження в собі внутрішніх істот в образі альтернативної істоти в людині.
Можливо, що творчий стимул «самокопання у собі» Ліриків Transcendent’a швидко відійте в минуле, проте час долання проблематики свободи творчості, яку отримали митці після зникнення Радянського Союзу, стає по суті гуманітарною проблемою нашого часу. Свобода творчості заставила автора самостійно заробляти собі на хліб. Свобода творчості потребує незалежну матеріальну «свободу» життя. Цей «чорний жах» є великим вчителем життя митця не ради віри, а ради права на добротворчість. Досвідне основоположне знання про загальнолюдські межі свободи вибору серед альтернатив в мистецтві самотужки одержали Лірики Transcendent’a(без державних регістра цій), а на початку ХХІ століття реалізували в Подільському тексті унікальну творчу сугестію. Другою досвідною межею для незаангажованих митців ХХІ століття стало відкриття в собі внутрішніх істот та їхніх химерних Всесвітів, за якими відкрилась автентична симптоматика і проблематика боротьби духу і душі. Скоріше друге є наслідком певних досвідних уявлень, що володіли ліриками під час творчого життя. Кожний лірик своєрідно підтримав це надзвичайно важливе тлумачення проблеми «фантом-істот»(в тім, дехто із старих митців України вже дійшов сам) у книзі «ЛІРИКИ Transcendent’a», яку упорядкував в 2004 році поет Леонід Борозенцев. У дечому вона концептуально збігається із середньовічними містичними поглядами на утворення внутрішнього Універсуму в людині. Але «чорні істоти» постмодерної фантазії, в них замінені характерними істотами з образною формулою власного життя.
Увиразнимо самототожність митців Подільського тексту. Наразі мається на увазі могутні внутрішні імпульси авторів Подільського тексту — його трансцендентальної складової, що силою свого впливу на творчий потенціал, сенс і смисл перетворили не тільки себе, а й своє автентичне середовище, вражаючи інші літературні регіони силою ідей, інтелектуальним даром, чуттям зовсім нового, альтернативного по відношенню до класичного, тексту. В інтерпретаційних художніх рефлексіях відчутним є психологічна течія в прозі. В кінці 90-х років у Вінниці навіть з цього приводу організували наукову конференцію за творчістю Достоєвського. У нашу глобалізовану добу, чомусь відразу викликає настороження, ба, навіть осторогу, те що, Подільський текст ясно і чисто віддзеркалює наратора «адекватного» образу як сучасника. Отак і концептуальний Подільський текст в українській новітній літературі (Вінницький, Хмельницький, та дотичні до цих областей регіони), як велика мистецька павутина, якій розшивається полотно життя, набуває символічного страху під час цікавого і захоплюючого читання. У ХІХ столітті Подільський текст уже виробив свій історичний принцип багатошарового полотна. Основне ядро Подільського тексту складають носії козацької культури(парадигма дум про волю), воно містить у собі шари староруського тексту(часи Київської руси), козацького з значними компонентами татарського, польського та єврейського (доба козацьких гетьманів) і найбільш, у крайньому випадку, не менш вагомий шар, а скоріше визначальний шар, російського тексту поціновується зараз інтелектуальним сучасником, як розкультивована комбінація літературних рухів серед митців слова, художників, акторів, музикантів. Одним словом, художня інтелігенція, яка завжди вирізняється від загальноприйнятих норм своєю безпечністю, невпорядкованістю та неорганізованістю зараз не конспірується, як у недалекому минулому, а організовує свої стосунки для подальшого розвою Подільського тексту в мистецтві.
У Подільському тексті, зокрема у текстах вінничан, постійно прочитується метаморфоза образів, як зразок боротьби за взаємоперевтілення внутрішніх істот. Образний взаємоперехід найнесуміснішої у світі людини в потужну внутрішню істоту іншої, найвіддаленішої природи. Це є знаковою ознакою, яку можна взяти в основу визначення Доби метаморфоз. Цей метаморфічний кодекс авторів Поділля іноді використовує не тільки взаємоперехідні стани(міфологічні), в яких "наративна постава" цілеспрямована на ідеальне перейменування внутрішніх істот, аби направду розгорнути перед уявою у перефразованому сенсі Всесвітній простір "Богоподібних діянь". Подільський митець прагне влізти Богові в душу.
Висловлюючись у форматі метаморфоз, автор робить велике діло, бере на мушку віртуальний час, адже має щось встигнути сказати і при цьому нічого ані стверджувати, ані заперечувати, він просто ледь встигає проникнутись констатацією чергової сегустивної репрезантації внутрішньої істоти. Побувавши на сьомому небі, автор, як в кращих зразках подібних буддистських внутрішніх практик осяянь, зазвичай, перевтілюється майже всеохопну релятивістську вільну від себе істоту, не тямлячи, що брав у тямки тільки свободу від творчості. Вкоріненість таємничознавчих-внутрішніх авторських інтуїцій (а йдеться в нашому випадку саме за подільське письменство, а вже потім про його відгомін в загальноукраїнському тексті) вимагає від автора неабиякого розуміння подільської ідіоматики духу. Аби взяти за душу, глибоко вразити, схвилювати, розчулити внутрішню істоту в людині, автору бере за живе те, що позначене в знаках, кодах, в мові. А в тісному ванькирчику свого вокабуляру без прямого називання внутрішній дух встановлює норму, автор бере його в твір, наче бика за рога, і дає усім фразам особливого чутливого перцю, немовби долаючи приреченість на тотальний плагіат з Господнього верху.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.