укр       рус
Авторiв: 415, творiв: 44615, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Опубліковано: 2008.01.16
Роздрукувати твір

Володимир Сосюра

Мазепа

(скорочено)

  Вступ

  Навколо радощiв так мало...
  Який у чорта "днiв бадьор",
  Коли ми крила поламали
  У летi марному до зорь.
  I гнiв, i муку неозору
  Спiваю я в цi днi журби,
  Коли лакеї йдуть угору
  Й мовчать раби...
  Нiмiй, одуренiй, забитiй,
  Невже не встать тобi вiд ран?
  Москвi та Жечi Посполитiй
  Колись жбурнув тебе Богдан.
  А потiм хтiв тобi Мазепа
  Вiд серця щирого добра...
  Його ж ти зрадила i степом
  Пiшла рабинею Петра.
  Хiба не жах: своєї зброї
  Не маєш ти в цi скорбнi днi...
  У тебе так: два-три герої,
  А решта - велетнi дурнi.
  У тебе так: все безголiв'я,
  Що на багно кричить: "Блакить!"
  Якби я мiг, якби зумiв я
  Тебе, Вкраїно, воскресить...
  Твої шляхи - вiдчай i камiнь,
  Така прекрасна й, мов на грiх,
  Ти плодиш землю байстрюками -
  Багном i гноєм для других.
  У головi твоїй - макуха:
  Хiба ж ти можеш жить сама,
  Росiйсько-польська потаскуха,
  Малоросiйськая тюрма.
  Веди ж, безумна, до загину
  Мене на розстрiли i жугь...
  Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
  I сам не знаю, що кажу.
  Я ж син твiй, син, що йшов за тебе
  На смерть i реготи не раз,
  Той, що прокляв i Бога й небо,
  Аби тобi був слушний час.
  Я йшов кривавими житами
  I знов пiду, де гул i мла,
  Лиш одного я хочу, мамо,
  Щоб ти щасливою була.

  (...)

  XI

  Мазепа - писар курiнний,
  Юнак лукавий i хоробрий.
  Його життя розширив обрiй
  З життям безперестанний бiй,
  Щоб знявсь вiн птахом до зiрок.
  Та жаль, в Сiчi нема жiнок.
  Вперед! Любов'ю я горю,
  Любов'ю до свого героя
  I до народу, чий вiн син,
  Чия в бою не схибить зброя.
  Я ж українець, як i вiн.

  ..................................................

  I син донецького я степу,
  Що розiрвав потали гать,
  Я серцем хочу показать
  Страшну трагедiю Мазепи,
  I в нiй в той час страшний незгоди
  Трагедiю мого народу:
  Мазепа не осяг висот,
  Куди ведуть життя iдеї...
  В години зради i негод
  Його прогнало лихо злеє
  З землi омрiяних свобод,
  Як Богом обраний народ
  Прогнав в легендi Моїсея.
  Любив Вкраїну вiн душею
  I зрадником не був для неї.
  А Карл Дванадцятий?! Це - так,
  Як Вашингтоновi французи
  Допомагали. Аж нiяк
  Це, мiй товаришу i брате,
  Не можна зрадою назвати.
  I хай упав вiн в боротьбi
  На злi, скривавленi дороги...
  Цар православiє собi
  Взяв за союзника страшного.
  Церкви Мазепа будував,
  А цар iз дзвонiв лив гармати,-
  I цим, товаришу i брате,
  Хребет Мазепi поламав.
  I красеня зiв'яли брови
  Разом iз серцем у Молдовi.
  Вiн серцем бiль народу чув,
  Що вдаль дивився крiзь багнети.
  I єзуїтом вiн не був,-
  Це тiльки вигадка поета.
  I кров стiкала на рiллю,
  Стискалось коло вужче й вужче...
  О Пушкiн, я тебе люблю,
  Та iстину люблю ще дужче!

  .........................................................

  Чого ж Мазепа не розбив
  I не злетiв вiн до висот?..
  Бо не пiшов за ним народ
  Шляхом i радостi й надiї.
  Не зрозумiв його вiн мрiї...
  Та й як вiн зрозумiти мiг
  На перехрестi злих дорiг,
  Пiд ураганами негод!..
  Бо помиляється й народ,
  I гнеться, як вiд бур лозина,
  Та не ламається з негод.
  Прости мене, моя Вкраїно!
  Тобi молюсь... Мене прости!
  Мене ж бо породила ти,
  Менi дала ти карi очi,
  Й я бути виродком не хочу.
  Ти у кривавих злих вiтрах
  Iшла, не маючи кордонiв,
  В глухих оголених степах
  На люту радiсть царських тронiв,
  Не так, як Венгрiя. В горах
  Була її вiдпорна сила,
  Хоч тьма i Венгрiю давила,
  Хоч предком був її Атiлла.
  Не досягли ми тих висот,
  Що сяють iншим в морi слави...
  Бо помиляється й народ,
  Коли немає ще держави.

  Неначе збите градом жито,
  Були ми серед чорних пiль...
  Бо не могли iще робити
  Централiзованих зусиль,
  Не панували в власнiй хатi,
  Програвши з долею двобiй,
  Як росiяни в днi проклятi,
  Коли Їх полонив Батий.

  В нас Академiя була
  У той далекий, дальнiй час,
  Коли культура в нас цвiла,
  I навiть нiмцi вчились в нас.
  А Мати-Сiч! Ядро звитяг!
  Iще Вольтер писав про неї,
  Про малиновий слави стяг,
  Що гордо маяв над землею,
  Аж вiд Дунаю по Сиваш,
  Щоб нам в вiках не знать загину
  I славив нашу Україну
  Сам Сагайдак - Суворов наш.
  Хiба це викреслиш? О нii
  Це - серце вирвати iз болем
  Iз грудей власних, що гудуть
  Од бур чуття... Нi, не забуть
  Нам Войнаровського нiколи!
  В Сибiру згас вiн, одстраждав
  Пiд плач тайги i рев негоди...
  Його Рилєєв оспiвав,
  Безсмертний син свого народу.
  Судьбу поетову кандальну
  Клянусь я оспiвати теж
  I смерть його на тлi пожеж...
  Це буде пiсня привiтальна.
  (Про це кажу, щоб кожен знав
  Про "Малоросiю печальну")
  Й сам Пушкiн теж колись писаз
  В своїй "Полтавi". Наш Тарас,
  Що батьком став навiк для нас,
  Не полюбив її, братове,
  Хоч i у нiй натхненне слово
  Чеканне, наче крокiв мiдь.
  Та i за що її любить!
  "Донос на гетмана-злодея
  Царю Петру от Кочубея"?!
  Бо бiдний гетьман не "злодей",
  А Кочубей - це ж Кучук-бей,
  Тому й такi його дiла.
  Батия кров у нiм текла,
  У головi, що вийшла з степу,
  Що вiдрубав її Мазепа.
  Ну, годi вiдступiв. Пора!
  Пора, товаришу i брате,
  Коня крилатого сiдлати,
  Щоб знову лет його вiдчуть,-
  I "з Богом", як то кажуть, в путь!

  XII

  А час летiв i днiв пiдкови
  Губив, як зорi - блиск в траву...
  I Самойлович сумнобровий
  Вiддав Мазепi булаву,
  I той узяв її з любов'ю.
  Збудує вiн життя нове
  I зiйде на його вершини.
  А крик гримить: "Нехай живе
  Великий гетьман України!"

  ..................................................

  XVIII

  Мазепа дума, як на крицю
  Знайти ще дужчу силу - гнiв.
  Щоб будувать свою столицю,
  Петро все просить козакiв.

  Вони в болотi там втопають,
  Ллючи в Неву i пiт, i кров,
  I на кiстках їх виростають
  Гранiтнi велетнi будов...

  Петру ж все мало... Ще, Мазепо!
  Все ще i ще... Прокляте "ще"
  Терзає серце без потреби,
  I серце, як вогонь, пече...
  I йдуть на пiвнiч дiти пiвдня
  Й своє офiрують життя,
  Iдуть пiд спiв прощальний пiвня
  Без вороття, без вороття...

  "Ну як йому заткнути пельку?" -
  Мазепа дума. Пелька ж та
  Все ширше зуби розгорта
  Й ковта чуби, шлики, петельки -
  I вже назад не поверта.

  XIX

  А небо дихає грозою
  Над синiм вилиском штика...
  То Карл Дванадцятий до бою
  Петра з фiордiв заклика.

  Вiдважний лицар опiвночi
  Полки хоробрi iзбирав...
  Петро ж iти туди не хоче,
  I швед рушає на Петра...

  Та не шляхом Наполеона
  Йде завойовник молодий...
  Зiткнулися в грозi два трона...
  Хто переможе?.. Буде бiй!..

  I не один. Вкраїна сниться,
  Вiкiнгу сниться вся в садах...
  Мазепа жде його, i криця - •
  - Петро - розсиплеться у прах.

  Лиш треба здвоєно ударить
  Його у точку, ще й одну!..
  I загудуть кругом пожари,
  I шведи виграють вiйну.

  Шматочок ласий Україна.
  Так дума Карл - напiвдитина,
  Що раз уже Петра розбив
  Бiля Балтiйських берегiв.

  ................................................

  XXVI

  Блакитний вечiр. Шум акацiй,
  Немов на вулицях весна,
  А у розкiшному палацi
  В покоях бродить тишина.

  Перед господарем Молдови
  Мазепа мов закам'янiв.
  Вiн у жупанi малиновiм,
  Як кров, що марно вiн пролив.

  Мазепа

  Куди, куди пiду од суму?
  Пiд землю чи в глибини вод?!
  Хiба ж я мiг таке подумать,
  Що проти мене мiй народ?...

  Що вiн мої розiб'є мрiї
  Так, як Петро чужинну рать,
  Що вiн нiколи вiд Росiї
  Не зможе серця одiрвать.

  А я шукав у морi броду
  I не знайшов його, о нi!
  Й навiки проклятий народом,
  Умру на рiднiй чужинi.

  Я помилявся од любовi,
  Що, як пожар, в моїх очах.
  О не розвiй, молю, Молдово,
  По смертi мiй печальний прах! -

  Мазепа сивий. Тiльки брови
  Все тi ж у нього, як колись.
  Тепер вiн молиться Молдовi,
  Як Українi вiн моливсь.

  Вони, як сестри. Що ж. Вiн битву
  Програв, i в серцi тiльки тьма.
  Прийма Молдавiя молитву,
  А Україна не прийма.

  Господар

  Нещасний брате, годi муки!
  її не вичерпать до дна.
  Хай днi твої, як чорнi круки,
  Та ще повернеться весна...

  Покайся, їдь на Україну,
  На степу рiдного суцвiть,
  Що йшов за нього ти до згину.
  I рiдний край тебе простить.

  Мазепа

  Не можу я... Я вже проклятий,
  Хоч степ i кличе, i гука.
  Якби ти знав, мiй добрий брате,
  Яка важка в Петра рука!

  Як жаль, що серце бiдне гине,
  Що мало все, поля й блакить...
  Мене б простила Україна,-
  Петро проклятий не простить.
  Якi ще в свiтi є падлюки,
  Короно-деспоти якiї -

  I вiн в одчаї ломить руки,
  А очi! Очi, як штики...

  Вони iз лютi i туману,
  Мов не приймає їх земля,
  Тi очi, що любили панни
  Колись у парку короля,
  Десь понад Вiслою, де чуло
  Гiлля зiтхання молоде...
  О нi! Не вернеться минуле,
  Назад нiколи не прийде.

  Мазепа

  Тепер нiчого вже не треба.
  Заснуть. Заснуть би вiчним сном.-

  I похилив чоло Мазепа,
  Немов налите чавуном.
  "Заснуть, заснуть..." Чужинний вечiр
  Кривавить хмари за Днiстром...
  Страшний тягар упав на плечi
  Мазепi перед вiчним сном,
  Що зазирав йому у очi
  Диханням холоду i ночi.
  Вже мiсяць вирушив у путь
  У золотiй своїй обновi...

  Мазепа

  Я знаю, турки продадуть
  Мене за золото Петровi...
  Останнi хвилi я живу.-

  I сльози падають багровi
  З очей Мазепи у траву,
  Кривавi сльози... Перстень свiй
  Мазепа з пальця iздiймає
  I в тишинi уже нiчнiй
  Iз нього смерть вiн випиває
  Й на землю пада... Стогне гай...
  Зiтхнув Мазепа уостаннє,
  I з губ злетiло, як дихання:
  "Прощай, Україно, прощай!"

  Над ним у сумi голосiнь
  Не никли траурно знамена.
  Одкинув вiн у вiчнiсть тiнь...
  Вiн був талант, а може, й генiй.

  А генiй, це не витiв долi,
  А й труд ночами й в льотi днiв...
  Не марно школу єзуїтiв
  Колись Мазепа закiнчив.

  Так! Закiнчив. Та єзуїтом
  На радiсть матерi не став.
  Вiн серцем, для добра одкритим,
  Людей, як пiсня, чарував.

  "Вiн iнтриган",- немов вериги,
  В душi моїй слова цi злi.
  Але були його "iнтриги"
  Для щастя рiдної землi.

  Хоч грунт її був досить грузький...
  Iнтриги? Нi! Це зброя слав.
  Отак один король французький
  З iнтриг державу збудував.

  Хай про Мазепу спiв мiй лине,
  Хоч вiн був пан, та серце мав.
  За сувереннiсть України
  Боровся вiв i в цiм був прав.

  I я спiвать про нього мушу
  Так, як нiколи не спiвав.
  Народ не марно в свою душу
  Про чайку його пiсню взяв.

  Голiв мiльйони, свiтлi, щирi...
  До них тягнусь я серцем всiм!
  Народ - мiй Бог, йому я вiрю,
  А не iсторикам отим,

  Що руку царську цiлували,
  Що слинили Петрову длань
  I про Мазепу написали
  Iз кон'юнктурних мiркувань.

  Та й досi пишуть... Що ж, пишiте.
  Красу душi його висот,-
  Як не зовiть його бандитом,-
  Вже оспiвав давно народ.

  Менi ж чинiв i "ласк" не треба,
  Я не наївний, не слiпий,
  Нi! Не народ прокляв Мазепу,
  А прокляли його попи.

  Попи, що з правдою змагались
  I продали царю язик,
  Цi чорнi ряси, що злигались
  З попами руськими навiк.

  I прислужилися, проклятi,
  Катам, що йшли, як криголом,
  Щоб наш народ у власнiй хатi
  Ще сотнi рокiв був рабом.

  Хай повний гнiву в даль чаїну
  Про двi печальнi лине спiв,
  Коли з моєї України
  Петро колонiю зробив...

  В тi лютi днi вiн добре знав,
  Що їсть Вкраїна i чим дише,
  Й щоб зав'язать петлю тугiше,
  Мазепи "зраду" скористав.

  Так! Будував церкви Мазепа,
  Церкви i школи. Просвiщав
  Вiн свiй народ. Та шкiл не треба
  Царю, й вiн їх позакривав.

  Покрилась тьмою Україна,
  Засумував старий Днiпро...
  I доробила Катерина,
  Чого не встиг зробить Петро...
  ................................



 

1960
© Володимир Сосюра
Текст вивірено і опубліковано: Андрій Зеленський

Всі права застережені, твір охороняється Законом України „Про авторське право і суміжні права”

Написати відгук в книгу гостей автора


Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.

Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні