Поете, не хвались, чи маєш хліб, чи ні!
Якеє нам до того діло?
Ввесь обов'Язок твій - складати нам пісні,
Але не дбать про власне тіло.

Не будем ми питать, чи їв ти, чи не їв, -
Чи ліпше нам, чи гірш від того?
А може, загуде ще краще віщий спів
З харчів Антонія святого!

Коли сатирик ти, то голод добрий тим,
Що дасть сатирі більше злості;
Як лірик ти, то знай, що з черевом легким
Літати легше в високості.

Голодний день у день або хоч через день,
Зміцниш ти в утлім тілі духа
І гостро так утнеш, що від твоїх пісень
Ми всі позатуляєм вуха

І скажем: "Песимізм в зображенні життя
В йому занадто розвинувся,
А справжній був поет, та шкода, що пуття
Не буде з його, бо схитнувся".

І пожалкуємо, бо добрий ми народ,
Бо добрість - наша певна хиба;
Не раз, наслухавшись сумних яких пригод,
Ми раді навіть дати хліба.

А ти не дбай про хліб, - то був би з тебе глум, -
Тобі-бо їсти не подоба:
Ти джерело пісень, творець високих дум,
А не звичайная особа.

Втішайся ж нектарем, амброзію глитай.
Співай, та тільки щоб не сумно,
Бо в вік наш поступу журитись через край
І непрактично, й нерозумно.

А як, знесилившись, ти ляжеш у труні,
Тоді-то нам тяжкі клопоти!
Складати некролог, хвалить твої пісні
Й твої нескінчені роботи.

Ми будем битися за те, хто ближчий був
До тебе з нас, як жив ти в світі;
Ми будем плакати, що рано полинув
Ти геть від нас у пишнім цвіті.

І слово кожнеє, яке єси прорік,
Смутить нам буде серце бідне;
І так тужитимем, аж поки нам за рік
Про тебе пам'ять не обридне.