Нагортається час, заглушаючи серцебиття,
                  плесо сірого дня розпукає знічев”я німотством,
                  неможливістю все ж прив”язатись навік до життя
                  ані пругом дахів, ні вогнями, ні кленом, ні мостом,

                  що лишаться, як є, коли врешті, промовивши “бля...”,
                  відійдемо кудись, по-новому стискаючись в атом.
                  Аскетичність тюрми обрізатиме часу гілля,
                  галки чорно летітимуть над елеватор.

                  Ми й були саме для гомінкої міської біди,
                  тимчасові, прийшли попід брами й проспектівські башти.
                  Звідусюди – і звідси – відходити нам назавжди,
                  і лишатись навік, і тремтіть між горбами – назавжди.