Немає змін і вінграну заміни
здаля лиш обпіка веніамінич
(аптечне валер”янове слівце)...
біжать бордюри парапети стіни
із натовпу стрибне чиєсь лице                
і знову тло ламкі осінні плини
це я – все це...

та ще не видне ні здаля ні зблизька
тисячооке змовне запорізьке
котре вже не забути і не збуть
на лавку в парку і в десяту “марку”
сіда за мною простяга цигарку
питається: а тут тобі ким буть?
(а мимо миготять біжать ідуть...)
                                                                                                       
торкає брами осіннєвий колір
я – бідно вбраний – піднімаю комір
тече подолу вуличне вино...
терпке й тягуче аж зліпляє вії                                                                  
іду собі надумую надії
під долю що придумана давно