Думка за думкою скаче у танці.
Сльози – як засіб, щоб рани промити.
Мотузка на шиї, стілець під ногами
І дим цигарковий, як стимул, щоб жити.

Портрет на стіні і прогнивші шпалери,
Розлука в вікно заглядає несміло.
На подіум вийшла розбещена тиша
Й за жменю монет продає своє тіло.

По краплі в безодню спливає надія.
Ікони розвісили соплі шовкові.
Розхристаний вітер сміється і плаче –
Мінорним акордом рве струни нервові.

Згадалось життя від початку до краю:
Одвічна біда – геморой і застуда.
Штовхаю стілець і донизу зриваюсь...
Любов не вмирає – вмирають лиш люди.