Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ

Хвости павині розпуска узвіз,
Зернисте світло сіється навскіс,
На брук, на пруг, на світ поза світами.

Там, де зміліли шрами ножові,
Де майже всі зробились неживі,
З тих, що заповідалися братами.

І самота такої глибини,
І тиша з тиш – вчуваються тони
Підземних кровотеч і горніх русел.

Посходились в одно, над злото бань,
Всі басамани спроб і осягань,
І заплелись в лілово-чорний вузол.

Із грізних піль, з таємних сновидінь
Урочих наснувалося промінь
(летючі тіні – маєстати наші).

Прочувані тепер, і не тепер,
Світають з льодянистих стратосфер
Зотлілі сторінки і патронташі.

Отак: синьо табунний часоплин
Ярами з глин дощами із краплин
Пройшов і став. Тепер твоя година.

Діткаючись полічених волось
Шепоче хтось (о ні, то не здалось),
Що кров твоя таки не самотинна.