Ми були чоловіко-жінки, так би мовити, жінко-мужчини, припасовані спина до спини, ніг – дві пари, чотири руки. Неділимі на дві половини. Нерозлучними вдень і вночі, у єстві залишатись подвійнім - що за благо! Стихія чи війни - не вбачати халепи ні в чім на безжальній землі-скотобійні… Бо кінцівки - сплетіння ліан, тіло - гілка, удвоє міцніша; бо любов’ю заповнено нішу поміж ребер – двохвимірний жбан. І ніхто не чекав, що вперіщить блискавицею заздрісний бог - мов аптекар, розтявши несхибно посередині. От халамидник! Поділив повноцінне на двох безпорадних істот. І не видно ні промінчика в цей буревій – другий дар ошалілого бога. Тільки темним тунелем дорога. А вірніше - дороги є дві… І на плечі насіла незмога, і утрата – на горлі кільцем, і стікає від розрізу рана ярим соком. Ти – пан, я же – панна і віднині, і прісно. А сенс? Чи ми справді пани собі? Марно продираючи нетрі густі, виглядати єства половину. Вдвічі менше зосталося звивин, вдвічі важче самому іти. (Та коли віднайду - не покину, міцно пальці затисну тонкі, як пізнаєш. Ні небу, ні бісу відібрати не дам... Серцю тісно. Я - це ти, ти – це я. Нині й прісно, поза часом - вовіки віків.) |