А вуста забуття і тремкі, і солоні, мов зрада. Чи отрута, чи зілля спасенне – різниці нема - я його поцілункам готова віддатися радо: кіноплівка всихає, неначе лоза винограду, і викурює кадри із пам’яті пряний дурман. Сивий доктор у збанок журби домішає лакриці – руки звикли до контурів душ і до контурів тіл – і підносить ланцет і шепоче мені: «підкорися». А думки норовливі між скронями носяться риссю: маргаритки засушені, Фаусте, пахнуть, як пил…. І слова шурхотять, і летять-тріпотять махаони, прилипають рухливим декором до білих шпалер , і всередині колби - дін-дон! - озиваються дзвоном… І у зачіску змій укладає Медуза-горгона, бо чекає її за вікном кам’яний кавалер. |