Насип мені, осене, золота в руки...подай: копійку, людину, і небо прозоре, і віру, і парків останню – тому що жовтневу – офіру (прощали-прощались – аж димом просмалена шкіра) – і спалене листя. І спомином спалений рай. А ти ще заграй. На сопілці, на гілці, чи на гітарі байдужій – то байдуже врешті на чому, бо літо у комі, та ми ще поставимо кому, бо втома важка, як наплічник, бо знову не вдома, і голос твій голий – не голос, а сива луна. І місяць-господар, і глід що кривавить, і гнів, і глина господня під мудрими пальцями кличе: “Зліпи їм подвійно – йому і для неї – обличчя, Чотири руки (дві жіночих і пару мужичих) Нехай обнімаються вічно. І душі богів Вдихни у личини – наповни вином порожнечу...” І буде що буде. Півтіні та яблунька та. …І медом солодким напоїть його золота. …А він золотій запечатає сіллю вуста. А потім... вигнання із Раю? Чи все-таки – втеча? Бо – вибір. Бо воля. Бо попіл. Бо мовчки ідемо. Бо сто журавлів перекреслили небо – і осінь Заплутує вітром – чи вірою – сиве волосся. І досі ворожить: збулося... а це – не збулося. І досі тривожить – цей спалений запах Едему.
|