Кожен з нас, мабуть, думає: я - це не він,
Хоч лани навкруги нам судились однакові.
Вітри з срібних країн мчаться навперегін,
Запікаються в грудях грудки україн
І сидить херувим на дорожньому знакові.

І вливається  р і з н е  до наших сулій
Світобачення й доль, де вже плавають зграйками
Його тлуста жона (він мене пожалів),
Мої тіні з химерних полів,
І нитками щось білими шите й прикручене гайками.

Він жаліє мене. Мій замрячений світ.
Мені тоскно іти в його мрій рідколісся.
І провалююсь в себе, наначе під лід,
І відчужень колючий натягнеться дріт
Між захмар'я чиєсь і чиєсь підколісся.

Так здається мені. А насправді - хто зна? -
Просто їдуть собі два земних поселенці,
Бур'янина чорніє, біжить борозна,
Та вчувається Погляд, без зла і хосна,
Через хмари, сталеві, немов оселедці...