Чи в шинок забрідаю, чи в церкву - Сподіванням хворію масним. Та немає на хворість рецепту. Степ. Село. Потім жлобство райцентру За годину стає обласним. І не наш ані вчора, ні зараз Час розхитує людську траву. І застука у скронях крізь галас: І нащо мені все це вписалось В долю, в кров і у п'яту графу. Ну, а сонце - як мед у коновці. На Оріхів ним скупаний шлях. Полини ним напоєні знов ці. І на цвинтарі - вбиті махновці. І комбайни у жовтих полях. І душі підлітати б, хоробрій, До незнаної ще висоти. І любити в добі цій недобрій Незбориму колону за обрій, А не так - на долон крихти. 1997
|