Мені золоте вже це срібло останнього снігу.
Мені вже струною ця скіфська різка тятива.
Як вовк вересневий, линяє Дніпро міднокригий,
І вирію хочуть глибокі гортанні слова.

Що скажеш словами про зорі, про вітер, про рибу,
Коли вони дзвінко мовчать – але знають про все?
Із юною відьмою в темній поліській колибі
Знаходити сенс...

Ще хочеться слави...
Щоб раєм платити за неї!
Ще хочеться сливи...

Побачити Той світ у сні.
Для всіх написати щемливо-сумну епопею –
І щоби навічно.
І щоби на білім коні...

Допоки десь куля сумує за нашою кров’ю,
Щоб встигнути меду, полинного меду життя,
Ізвідки я вийшов, – туди ж, і... тоді ж і прийшов я:
Додому, Додому – хоч добре було б у гостях,
Де сад задихався від синього цвіту безмежжя,
А крик журавлиний нагадував плач немовлят.

Іскрилась душа – як у вересні шкура ведмежа.
Летіла й крутилась жаканом гаряча Земля.

Брати наші менші –
Звірюги –
Дивилися в себе.
Знайшовши там Бога,
Пускали сльозу до зорі.
Бо ж ласки і болі –
Як смуги крилатої зебри –
Як соки соснові
На сніжній кленовій корі,
Які ми ковтали зі смаком
По краплі гарячій,
Бляшанки від «Cola»
Зім’явши коли-не-коли.

Ніч – вбита ворона –
На сніжному полі закряче,
Що й ми тут вмирали
Так жилисто,
Наче жили...