Себя жалеть не хочу.
А человечество – лень.
Проросло вино сквозь свечу –
Растаяла женская тень.

Под вечер – теплынь на Луне.
У Солнца с утра – озноб.
А в Иране пошел снег:
Положили друга во гроб.

Жизнь предал и все мечты:
Стихи предъявили счет.

Смеется Фауст: «Эх, ты,
Мол, то ли могло еще!..»



* * *

Себе не хочу жаліти.
А людство жаліти ліньки.
Позаду – вино із квітів
І темна солодкість жінки.

На Місяці – теплий вечір.
На Сонці – холодний ранок.
І друга мойого плечі,
Прострілені під Іраном.

Я зрадив життя, здається, –
Продався осіннім віршам.

А Фауст старий сміється:
«Могло бути навіть гірше…»