***
В бабусинім саду достигли сливи
І літо бабине заплуталось в траві.
Куди, лелеки, ви куди, куди ви?..
Над Пслом туман і тіні, мов живі.

Вгрузає в землю найрідніша хата,
Де перша внучка народилась – я.
Із лісу вечір суне волохатий,
Сова летить – і мре душа моя.

У дідуся в дворі темніють сосни,
Пісок, і хвоя, і пахкий полин...
Для мене – Всесвіт в цьому мікрокосмі:
Шишки збирає правнук Ваш – мій син.

Болить. І біль чомусь тонкий і світлий,
А течія стрімка. А лотос де?
Й вербі болить. Од болю гнуться віти
І плаче листя, і пливе, й веде...

На грядці бур’яни, і всюди пусто.
Прокинусь рано, вийду по гриби.
Я не знайду ніяк листка капусти –
Пече бабуся хліб... Якби, якби!..

І знову вечір, і зоря червона,
В сухих козельцях чмишуть їжаки...
Це – мого серця заповідна зона,
Де чую дотик рідної руки.