Поетові дзвонила в літній дощ.                          
Час був неслушний – дідо смажив щуку.
Не озиваюсь: раптом варить борщ
Чи рубаї шукає на прилуках.

Гукає в сон: „Їдь! У альтанці сів...
Наливка із шовковичок – по вінця...”.
Я фаетон замовлю – не таксі.
На шибу вітер приліпив злотківця.

І знову – жовтень.
                             Пишна Самота
По хаті швендя, просить ківі, чаю..
Я принесла їй чаю, вірш, кота…
Я їй – сонет Шекспіра.
                                   Польку граю...
Я їй сплела оранжевий берет.
Поклала півсметанника на блюдо…

Цілує в щоку: „Жінко, ти – поет.
Дружи зі мною! Нащо тобі люди?”.