Надворі – чорно.
                        Мигавки – над ставом…
Намулом бурим вкрились береги…
Учора відбуяла твоя свайба.
А ти прийшов. Приніс зорю. Мовчиш.

Ні, від руки зрадливця відсахнутись
Не маю права – одаліска я…
Звільняєш тіло
                       від сум’яття руб’я,
Щоб одягти в леліючий шарлат.

Твого мовчання піку не сягнути:
Він височить за хмарами табу.
І вже не знаю, що п’янкіше – грубість
Чи делікатність повносилих рук…

Моя покірність – повна, невичерпна –
Твого шаленства пломінь залива…

Моє ім’я зрина –
                        з мовчання мрева.
А я з весни
                не вірю
                             у слова.