Не відвести очей. Ти, Вітре, надиш погляд... Ти зазиваєш... Острах-лід стікає... Зайти на ніч у жовтий храм Любові? Спрокволу на поріг його ступаю... Забула всі претензії, пориви. У півчій храму Пристрасті співаю... Мені так хороше, так любо... милий... Уявний храм. Його ж нема. Немає? А звідки передзвін:”Люблю...Люблю”? Так не дзвенять кайдани,склянки, ґрати! „За упокій” жалів я свічку запалю. Спинилась їм лічба. Пливуть садок і хата... Твоє мовчання, Вітре, пріапічне. Хай сяєвом наповниться душа! Каштанів пригасають гострі свічі. Отут за них не сплатиш ні гроша. Пали мене шалено, безборонно! З амвону долинають голоси: „Богиня жде офір...” Палають скроні... Мене – їй на олтар – неси...
|