1

А я згорну свої пелюстки,
Хоча світило ще в зеніті.
В тенета розпачу бискучі
Я запливла, Осоте.
                                Сіті...
Так плачно в них!  А із пригірка
Від заздрощів Полин щипає.
Не хочу мед згірчити. Віриш?
До мене бджілка ще літає.

Лелія біла - чорну тугу
Я переллю в журливі вірші.
Складаю
            спроквола
                            пелюстки…
Вони вночі у Сонце вірять.

2

Де ж заводь тиха? Це ж - болото!
Довкіл буяє лепеха…
Сюди жаскі анциболоти
Бояться, милий мій, ступать…
В грузькім багнищі звізди стигнуть,
А прагли трав, пісень і хвиль.
Усі чуття мої - найвищі -
Це… метушня ефемерид.

Щербатий місяць косить мрії -
І опада липка роса.
Осіння мжичка влітку сіє…
Надії бджілка не літа:
Вже стала здобиччю філанта,
Що здатен висосати рій.
Її смарагдові крилята
Змітали сум із жовтих вій.
Едему прагла…
                      Це ж - болото.
- Засни… - шерхоче лепеха.

Прощай навік, гінкий Осоте:
В обійми ночі квіт зліта…

3

Квіт тамариску, це вже - небо?
Леліє простір голубий…
- Це - берег Мар… Отут поети
Щоніч блукають сам-один…

Легенький поштовх…
                            Плин у Вічність?
Супокій квіт мій огорта…
В листку верби примара-Вірність,
Сльозу індигову ковта…
Чому ж ти скімлиш? Ти - свобідна.
- Закуйте в ланці! Краще скін.
Любов зів’яла на землі ще…
Отам, де все з"їдає тлін.
Серед болота, взявши вудку,
Просився в човен злий Обман…

Вже схлипів Вірності не чути.
Цікаво: день чи ніч - в землян?
Кому ж мій янгол-охоронець
(Він є в людей, людців, лілей)
Розкаже сагу про чесноти?
Який безлюдний мій едем-
Відрадний закут...
                      „Я” не вмерло!
Сховалось "Я" -  від віл і вил,
"Я" чує шелех очерету...
І чорногуза білих крил.



------
віла - русалка.