Потворності краса - життя відбиток,
в очах убогість, руки, як коріння.
Неначе сум на полотні розлито,
в напрузі тиші - дике голосіння.

Жують з картоплею селянську долю,
поки в руках селянські болі снили.
...Із пензля душу випустив на волю,
і сів за стіл разОм із ними.

Він між ними ховався від пекла, що звалось довкіллям,
бо прийшов з паралельних світів аксіоми Евкліда,
і від них переніс кольорів незнайоме світіння
для незрілого світу, якого усі ми є діти.

А для нього цей світ - це із жовтими віями сонях,
це - дорога у полі, сліди, що ніяк не зіллються.
Одночасно душею у двох нерозгаданих ролях.
(Для людей загадковий, реальний для своїх іллюзій.)

Розтирав на палітрі не фарб блискітливу олійність,
колір пристрастей, колір гріха у порочному колі.
Барви калейдоскопності, ночі паризьких обіймів
в чорнозем полотна переносив майстерно рукою.

Пелюсткова прозорість і очі здивованих квітів,
опівнічна усмішка кав"ярень - озлоблений вишкір.
І завихрює плям кольоровість імпресії вітер,
підкидає стальної ажурності Ейфеля вище.

На прозорому склі полотна - зорериски в польоті,
як у дівчини очі, червоні від недосипання.
Легковажиться Арль, по осінньому у позолоті.
А у скроню, як спис, вістря пензля - вершина страждання.

Буревієм, зачиненим в кліть черепної коробки
б"ються роздуми і каламутять прозору реальність.
Несподіваний ранок, без спокою ніч, день короткий
засина. І уже край життя - не лякаюча крайність.

Він прийшов,  перетнувши розмеженість простору й часу,
світлоквітну палітру обрав, промінявши комфортність,
і пішов, розчинивши сучасність його в передчасність.
Обірвалася пісня в четвертій октаві на форте.