Стріха А колись на хатині бабусиній Не було черепиці, ні шиферу, А солома сміялася радісно – Ніби золото – сонячним вихором! Як новенька, було, то виблискує; Постаріє, дощами пронизана, – Тьмяно-сірою хмаркою дихає, Горобців відганяючи списами. А під стріхою – ластівки весело Метушаться-турбуються дітками, Пісню, з теплого краю занесену, Так щебечуть, мов пісня та виткана. Тчуть-снують – мовби сонечка промені Хочуть в стріху вплести між соломою. А вночі, як поснуть вони, стомлені, Чують діти їх сни. Невагомою І прозорою ниткою вишиють Сни рожеві пташата під стріхою, І під осінь весну знову вимріють – Як додому повернуться з втіхою. Стріха в хати лежить – мов на пагоді... Як онуки почнуть щебетати, То бабуся всміхається лагідно: – Ластів’ята мої, ластів’ята!..
|