Світ мені ліг – мов гніздо із колючого дроту.
Падають зорі – як ціни на вічне, мов ці...
Ніжні і сильні герої із анекдотів,
Або ж поети – душ допотопних ловці.

Ті, що упали, то ті вже дозріли до себе,
Свічку в собі засвітили –
Хай спалює зло.
Радість дитяча...
Кров’ю люблю це небо,
Пісню, весло...

Бистра й гаряча пройде по душі жага.
Далеч застигне: зайде чорнокрилий ангел.
Серце здригнеться, немов золотий наган,
І затанцює із кулею біле танго.

Кров’ю згадаю вовче виття матерів,
Понад колискою слізно скалиниться кисень.
В мертвих зіницях іще молодих вовків
Мед мого щастя кисне.

Каркне воронячим голосом юна смерть.

Тихо і світло під горлом...
Церква... сльозина...
Тіло дівоче красиве краплю душі моєї візьме,
Решта – діти і батьківщина.

Біла пташина востаннє зітхне уночі
Так, як зітхають жінки, як дитятка хочуть.

Сонячний зайчик засне на моєму мечі.

Світ – його сни пророчі.