Есть лимон, сигарета и, ярче рубина вино, Старый друг, как и ты не умеющий "просто-трепаться", Есть иные миры, куда можно смотреть как в окно, Сколько хочешь смотреть и оплата не будет взыматься. Засыпай - будет легче тебе и твоим часовым, Пожалей, им же сложно - и быть, и отсутствовать разом, И встречать тебя словом твоим вполовину-живым, Если нужно - забыть и молчать, не моргнув даже глазом. А идти тебе, вовсе не зная, что есть только ты, Побратимов литые кресты, да и твой - не пылинка, Что слепые кроты прорывают под ними ходы, И увиты кресты черно-красною лентой барвинка. Но ещё есть лимон, тот, что так и лежит на столе, Его лучше не трогать, а взглядом ласкать еле-еле, И тогда улыбнуться - не сам ты на этой земле, Не тебе одному это счастье дано в колыбели. Может снова напишешь, вглядевшись в глазища совы, Как не будет, как будет - а будет спокойно и строго. ...Засыпай, ведь твои часовые устало-мертвы, И окно не закрыли, а там ожидает дорога. Всё равно же, когда-то летать - потому, всё равно, Вспомнят ли о тебе, помянут или просто осудят, Ведь ты сам приоткрыл растреклятое это окно, Обещал там на людях и плакал над бренностью судеб. Потому, что ты сам в этом мире ничтожный никто, Для которого в сердце есть только своя Украина - Нас и триста бывало когда-то, бывало и сто, Ну а чаще нас было один и сплошная руина. Но ведь есть, всё как есть, и всё так-же мы зла не таим. Всем достаточно будет. И мне, и тебе. И двоим. Засыпай, всё известно. Написано много страниц, Там где смотрят слова с черепов, а всем кажется - с лиц. *** Павло ГІРНИК Є цитрина, цигарка і навіть прозоре вино, Давній друг, що не вміє так само, як ти, галасати, Є зворотні світи, до яких заглядав у вікно, Подивитися можна, за це ще не будуть питати. Засинай — буде легше тобі і твоїм вартовим, Пожалій, бо їм складно — ні бути, ані проминути, А вітати тебе твоїм словом напівнеживим, Яким є, що мовчати, і є, що назавжди забути. Тобі йти і не знати, що маєш ти тільки себе, І важенні хрести побратимів, й свої нездвигомі, Де розумний пацюк собі тепле гніздо прошкребе, На яких оселились барвінки червоні і чорні. Але ж є ще цитрина, яка так і є на столі, Яку вже не торкатись — повільно провести очима, А тоді посміхнутися — ти не самий на землі, Не одному тобі таке щастя з колиски причинне. Ніби знову напишеш, вдивляючись в очі сові, Як не буде, як буде, а буде спокійно і строго. …Засинай, бо нарешті стомились твої вартові, І вікно прочинили, а там зачекалась дорога. Все одно там літати колись, і тому все одно, Чи згадають тебе, чи таки пом’януть і осудять, Бо ти сам прочиняв це прокляте високе вікно, І колись обіцяв, і колись там заплакав на людях. Бо на білому світі ти сам, як маленьке ніхто, Для якого у серці є тільки своя Україна — Нас і триста було наче скло, нас бувало і сто, Найчастіше було нас один і суцільна руїна. Але ж є, але ж має, але ж не війна чи погром. Всім усього нам стане. Тобі і мені. І обом. Засинай, бо відомо. Написано. Кинуто в ніч, Де слова з черепів собі дивляться, наче з облич. |