...это мой крик

к слепой людской звезде...

Борис НЕЧИРДА.



Испросил себе смерть, чуть полегче того, как и жил,

Побродил близ судьбы, приходящей в сознание редко.

В результате — ни снов, ни ручьёв, ни серебряных жил,

Ни земли под землёй и ни слова о чем-то конкретно.



Потому, потому, потому, что не быть по тому,

Потому, что пылает обочина скользкой дороги —

Того света, где гроб ты готовишь себе самому,

С того света, где только беда обивает пороги.



Осмотрелись и встали. Сказали, что будто бы сам...

Постояли с усмешкой. Махнули рукой на прощанье.

Ну а дальше... А дальше остались одни небеса,

Те, что думал: осилив — отбросишь...

И смерти молчанье.


*** Павло ГІРНИК


...це мій лемент

на людські зорі невидющі...

Борис НЕЧИРДА.



Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив,

Походив коло долі, яка не трималася тями.

От і маєш — ні снів, ні джерел, ні ожин,

Ні землі під землею, ні слова понад голосами.



І тому, і тому, і тому, що не буде тому,

І тому, що далося вогнем край глевкої дороги —

В тому світі, що довго стягався тобі на труну,

З того світу, в якому нема й не бува перемоги.



Роззирнулися. Стали. Сказали, що буцімто сам.

Побули. Посміхнулися. Руку подали навзаєм.

А надалі... Надалі хіба що самі небеса,

Які думав, що збореш і збудеш.

І смерті немає.