Тот белый-белый свет, что всё не обрету,
Ту девушку мою, что с ним неразделима,
Оставлю пустоте, как юную звезду,
Как тихий отголосок вздохов молчаливых.

Невинность и тепло, и капелька весны,
В открытое окно нечаянно надули
Предчувствие греха, предчувствие вины,
И горькую слезу, и ненависти думы.

И падает душа в траву болиголов,
А ты её рисуй при тусклом свете плошки -
Искусанные губы, ломанную бровь,
Седины ведьмака и золото серёжки.

Тут кровь. И пыль степи. И воля тут, и тьма.
Тут всё лежит во льдах и ветру не утихнуть.
Тут белый-белый свет мчит голову сломя.
Тут девушка моя, которой не окликнуть.


*** Павло ГІРНИК

Той білий-білий світ, який не перейду,
Ту дівчину, яка немислима без нього,
Вертаю самоті, як зірку молоду,
Як стомлену ходу відлуння мовчазного.

І цнота, і тепло, і трішечки весни
Задмухали вікно, на потім залишили
Передчуття гріха, передчуття вини,
І болісну сльозу, і ненависть безсилу.

І падає душа у стоптану траву,
А ти її малюй на білому обрусі —
Прокушені вуста і зламану брову,
Відьмацьку сивину і золото у вусі.

Це кров. Це дикий степ. Це воля і пітьма.
Це доля крижана і попіл на обличчі.
Це білий-білий світ, якого вже нема.
І дівчина, яку ніколи не покличу.