Нет уже и не будет
у слова чарующей власти,
И домой недалёко
и небо развеяло тьму,
Есть земля, что мерцала
солёным кристаллом напасти
Из-под неба, которому скоро
не быть одному.
И за эхом и сном,
за вселенской чертою молчанья,
Упадёшь, там где тлеют
пустого огня острия.
И не будет тебе ничего,
кроме слов завещанья.
И не надо уже ничего,
кроме древка копья,
Что неспешно проткнёт,
что пронижет тебя невесомо.
И виси ты на том острие -
в неземной тишине.
Воскресенье пришло.
Мы одни с моей мамою дома.
Кто-то в дверь постучал,
и теперь открывать её мне.
Просто слышу -
ворота литыми скрипят раменами,
И волнуется ветром душа,
и ещё полбеды,
Когда падаешь снегом,
не сказанным вещими снами,
Когда слепо идёшь
на призыв неизвестной звезды.
Когда навзничь весь мир, и плевать
на тревоги и беды,
От того, что двоим хорошо
в этом мире блажном.
А над вишнями дождь,
а под вишнями стол и беседы,
И семья, и родня,
и пчела над холодным вином.
Так помянем же всех
запотевшею чаркой своею.
Тех, кто не услыхал,
как уходит тропа под ногой.
И не надо вам знать,
что ещё натворить я успею:
Я потом к вам прильну,
как бездомный котёнок слепой.


* * * Павло ГІРНИК

Вже нема і не буде
у доброму слові сваволі,
І додому недовго,
і небо тобі не сумне.
Є стороння земля, що світилася
грудкою солі
Попід небом, яке вже недовго
побуде саме.
За відлунням і сном,
за крихкою крижинкою світу
Упадеш, де ніколи порожній
вогонь не згаса.
І не буде тобі вже нічого,
окрім заповіту,
І не треба нічого,
бо досить свойого списа.
Він повільно протне,
він прониже тебе невагомо,
І виси на кілочку, на вістрі —
отак або ні.
А сьогодні неділя. І ми собі з мамою
вдома.
Хтось постукав у двері,
і вже відчиняти мені.
Просто чую, коли розсуваються
ковані брами,
І душа переймається вітром,
і вже на порі,
Коли сам вже снігами,
які поза віщими снами,
Коли йтимеш наосліп
на голос чужої зорі.
Коли світ горілиць, і байдужі тривоги
і біди,
Не тому, що живий, а тому,
що нам добре обом.
А над вишнями дощ,
а під вишнями стіл і сусіди,
І родина твоя,
і бджола над холодним вином.
Пом’янімо усіх,
підіймаймо святою рукою
І за тих, що не чув,
як безодня себе зупиня.
Не питайте, чому
я усе, якщо встигну, накою,
А тоді пригорнусь,
наче блудне сліпе котеня.