Сумливі коні, без упину
гасають степом навпрошки,
їм раз по раз батожать спину
важкі, прискіпливі думки

про ту смарагдову долину -
де звились ручаїв нитки,
де знано кожну бадилину
і сном торовано стежки.

Шукають мріяну місцину
та віддаляються щокрок -
і вітер плаче, як дитина:

напевно, ще не вийшов строк
звільнитись згубливого плину
журбою вгорнутих думок...